Виглядає на те, що Захід, не змовляючись, замість блискавичної перемоги над Росією обрав тривалий шлях на її виснаження. В цілому це міг би бути непоганий варіант (перш за все для Заходу), бо у фіналі давав би ослаблення Росії до рівня, коли та погодилася б на будь-який із запропонованих варіантів транзиту влади. Натомість будь-які переговори з неослабленою Росією нічого доброго не обіцяють. Перш за все на такі умови не погодиться Україна. І ми вже бачимо, якими марними є потуги деяких сторонніх сил натиснути на Україну, щоб та погодилася на перемирʼя, відмовившись від своїх окупованих територій.
Тому укладання миру з Росією можливе тільки при умові, що та буде настільки ослаблена, що погодиться на безумовне звільнення українських територій і визнання українського суверенітету в кордонах станом на 1991 рік. Із сильною Росією такі переговори просто неможливі. І ті, хто виступає за «замирення» зараз, насправді підігрують агресорові. І роблять це коштом України.
Повільними діями, зволіканням з постачанням сучасної зброї Україні, навіть давно обіцяної, Захід думав, що цим зможе убезпечити світ від катастрофи. На яку можна очікувати у випадку цілковитої поразки Росії, тобто розвалу держави з другим на планеті потенціалом ядерної зброї. Теза про те, що частина цього потенціалу може опинитися в руках навіженого генерала, давно конструювалася ще Голівудом. І тепер стала майже беззаперечним аргументом для більшості аналітичних центрів. З боку яких найчастіше можна почути, що саме небажанням допустити повного розгрому Росії з наступним її розпадом та прогнозованою громадянською війною і пояснюється постійне зволікання з постачанням Україні високоточної та далекобійної зброї.
Цим пояснюється і факт перетворення воєнних дій на «позиційну війну». Захід постачав Україні рівно стільки зброї, щоб вона не програла росіянам. Але й не могла розгорнути стрімкого масштабного наступу, обстрілюючи важливі логістичні центри в глибокому тилу противника.
Ще зовсім недавно ми були свідками того, як Захід надавав Україні виключно оборонну зброю. Серед якої не було навіть систем ППО. Дозволю собі зробити цинічне припущення, що і слова президента Байдена, про те, що НАТО і союзники не будуть захищати Україну, а тільки свою територію, і відмова «закрити» системами ППО небо над Україною – служили свого роду «заохоченням» того, щоб Росія якнайбільше загрузла у цій війні. Щоб зруйнувала свій потенціал: військовий, технічний, промисловий і виснажила людський ресурс.
Не праві й ті, хто заявляє, що така тактика західних союзників сформувалася під гаслом «не прогнівити Путіна». Мовляв, тоді Путін образиться, розгнівається і застосує ядерну зброю. За цією тезою проглядається не страх цивілізованого світу втягнутися у ядерну третю світову війну. Захід давно зрозумів, що Росія не наважиться на запуск стратегічних ядерних ракет. По-перше, росіяни самі не впевнені у справності своїх систем. І все може закінчитися ядерною катастрофою на російській землі. А по-друге, вони не можуть виключати «людського» чинника, коли складна система із застосуванням ядерної зброї може дати збій. І тоді, попри збій, доведеться чекати удару у відповідь.
Насправді Захід якнайбільше боїться застосування Росією тактичної ядерної зброї. Оскільки в такому разі мав би безпосередньо вступити у війну проти Росії. Але навіть на цей випадок вже пролунало додаткове «розʼяснення», що США в жодному випадку не завдадуть ядерного удару у відповідь. Не пошлють свої військові підрозділи на війну проти Росії, а обрушать, наприклад, неймовірний ракетний удар по російському Чорноморському флоту і знищать його. І це все. Що означає, що «добивання» Росії знову буде покладено виключно на Україну. Українці матимуть самі вигнати росіян зі своєї території, а транзитом влади в Росії займеться Захід. При чому, не завжди зважаючи на побажання України.
Простими словами – Захід послідовно сповідує тактику вимотування сил і потенціалу Росії. Сподіваючись на те, що російська держава неймовірно ослабне, а незадоволення політикою Путіна досягне свого апогею. Що й забезпечить умови для мирного транзиту влади. Насправді західним центрам прийняття рішень Путін вже давно став байдужим. Вони зрозуміли, що навіть після дивовижного «зникнення» Путіна, вони матимуть справу з російською системою. Що вже зараз в Росії управління здійснює свого роду колективний Путін. І фізичне усунення Владіміра Путіна хоча й призведе до поважної турбулентності у верхах, але може обмежитися перегрупуванням сил і боротьбою за владу між не такими різними «баштами Кремля». Що не призведе до зміни основ російської політики, особливо зовнішньої. Бо ж не один миршавий «ботоксний» чоловічок її здійснює.
Є десятки тисяч більш кваліфікованих і набагато вправніших за нього. Це ті, що задумують і реалізовують, то війну на Близькому Сході, то втручання в американські вибори, то «паралельний імпорт», то корумпування світових еліт. Саме ці люди забезпечують Росії те, що попри санкції і шалені витрати на війну, вона не так швидко виснажується. Цьому є також кілька пояснень. І найголовніше серед них – це небажання Заходу, через «війну в Україні», допустити зниження економічних і соціальних показників у своїх країнах. Тому, запроваджуючи жорсткі санкції проти Росії, Захід на певний час свідомо залишає щілини для того, щоб їх можна було обійти.
Закриває очі на торгівлю діамантами, нафтою, газом. На постачання через треті країни товарів військового та подвійного призначення. Французькі, німецькі та й американські фірми так і не пішли з Росії, продовжуючи там свій бізнес. Так званий паралельний імпорт із західних країн через третіх посередників дозволяє Росії не сповільнювати виробництво смертоносних ракет та зброї. Боротьба зі «сірим» імпортом чипів та плат для ракет і дронів є настільки повільною та несвоєчасною, що залишається тільки дивуватися. Дивуватися тому, що хтось нібито не розуміє, що така торгівля – це тисячі українських життів.
І тут ми підходимо до дуже жорстокого висновку – виснаження Росії відбувається ціною української крові. Західний світ вже був готовим до того, що Україна зникне з карти світу. Він вже готувався до того, як буде вибудовувати свої відносини з Росією. Йому було зрозуміло, що, можливо, доведеться «заплатити» за мир і спокій старих демократій у Європі ціною малих держав на кордоні з Росією. А тут Україна, яку просто не брали в розрахунок, вистояла і навіть прогнала ворога з частини окупованих земель.
Зрозуміло, що без західної військової допомоги Україна не встояла б. І що це наша спільна перемога. Але водночас не полишає думка, що таким чином західні союзники вирішують також свої небезпечні проблеми. І при цьому користаються безвихіддю України. У якої просто нема іншого виходу, бо вона бореться за своє існування. В таких умовах, вчасно не надавати сучасної зброї, дозовано постачати системи ППО, щоб вимотувати потенціал Росії – є вершиною цинізму.
А тому правий президент Володимир Зеленський, який недавно заявив, що Україна має спрямувати увесь свій потенціал на завершення перемогою гарячої фази війни. А питання встановлення справедливості залишити на потім. Бо насправді, якщо обʼєднати ці надважкі завдання тепер, то треба розуміти, що ми погоджуємося на пролонгування війни. Втрачаючи на окремих етапах підтримку і викликаючи по дорозі конфлікти та непорозуміння. Треба памʼятати, що встановленням справедливості після війни будуть займатися міжнародні суди та трибунали. А зараз треба консолідувати всі сили на перемогу. Сили внутрішні і міжнародні. Так переможемо.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
