6 червня у Франції традиційно відбувалися урочисті заходи з відзначення десантної операції союзників, яка розпочала звільнення Західної Європи від нацизму і відкриття Другого фронту під час Другої світової війни.
«Звільнення Європи» і «відкриття Другого фронту» — це важливі маркери. Залежно від того, що ставиться на перше місце, можна визначити, про яку історичну традицію йдеться. Ми в Україні, та й загалом на пострадянському просторі, звикли дивитися на історію 80-річної давності крізь призму подій на Східному фронті. Сталінград, битва за Москву, Курська дуга — це завжди вважалося єдиною суттю і кульмінацією боротьби добра зі злом у «великій вітчизняній». Відкриття фронту на Півночі Європи вважалося допоміжним кроком, на який американці та британці пішли під тиском «мудрого вождя народів Сталіна».
Зрозуміло, що на Заході фокус уваги трохи інший. Бо йдеться власне про операцію звільнення, яка стала кульмінаційним моментом в ряді інших важливих подій в Італії, Африці, в Атлантичному і Тихому океанах, в Південній і Східній Азії.
Сьогодні Україна є частиною цієї другої, ширшої, дійсно світової історії. Де такі поняття як «наш континент», «наші цінності» стоять на тому місці, на якому колись почивали «подвиг радянського народу» і «велика перемога». Банально, але «історик» Путін і тут знову перемудрував сам себе.
Ця зміна акцентів, звісно, не офіційне запрошення приєднатися до НАТО, але дуже важлива ідеологічна передумова для майбутнього приєднання. Це визнання приналежності до кола вільних народів.
А ще зовсім недавно, за пам’яті нашого покоління, перемогу здобував маршал Жуков, кидаючи на героїчну смерть мільйони непідготовлених піхотинців Червоної армії. Тоді як британці та американці воювали начебто обережно і навіть неохоче, і лише бажаючи не допустити радянську армію в Париж, зважилися на відкриття другого фронту у Франції.
На жаль, після того, як ідеологема про «Велику вітчизняну» перестала бути в Україні офіційною, вона нікуди не зникла. По-перше, вона залишалася найпопулярнішою. По-друге, фокусування виключно на подіях нашого театру воєнних дій було елементом і так званого патріотичного дискурсу. А ще була і цілком зрозуміла образа на західних союзників, які не звільнили Східну Європу від комунізму в той самий спосіб, як вони звільнили Західну Європу від нацизму.
Зараз же Україна опинилася в правильній компанії, а отже – повинна переналаштувати й власну оптику щодо історії тієї війни відповідно до світового контексту. І говорити зі світом зрозумілою йому мовою, але про своє. А не лише радісно кивати головою на знак згоди, а також, потайки підсовуючи свій особливий локальний наратив. Що часто суперечить європейському.
Бо теза про те, що Путін є новим Гітлером, і привид тоталітаризму знову з’явився в Європі — це правильно, але недостатньо. Україна повинна бути нагадуванням того, що буває, якщо слабших залишають на поталу сильнішим. Що відкладені компромісні рішення з диктаторами – це гарантія нового конфлікту і нових жертв, яких можна було уникнути.
Україна є прикладом і того, що якби після Першої світової війни західний світ проявив потрібне тоді лідерство, тоді й у Східній Європі могли б відзначати закінчення Великої війни 11 листопада. А так відзначати по суті нічого — світова війна перейшла в серію менших конфліктів, у встановлення червоної диктатури, в підготовку до нового перерозподілу світу між ображеними результатами Першої світової війни та фанатичними адептами тоталітарних ідеологій. Закінчення Першої світової війни у нас (в Східній Європі) означало терор, Голод і підготовку до Другої. Закінчення Другої — тоталітаризм, репресії, придушення демократизації Угорщини 1956 і Чехословаччини в 1968.
Важливо скористатися цим моментом. Але не для того, щоб порівнювати операції Вермахту з сучасною війною (бо є і такі спроби). Так, говорити зі світом нам складніше, ніж полякам, бо в них є яскраві приклади участі в союзницьких операціях. Але теж цілком реально.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
