«Інтелектуали та політики, керуючись невіглаством чи ідеологією, закликають до миру і вкотре вказують східноєвропейцям загалом і Україні, зокрема, що їм слід робити, а що ні. У Німеччині досі не соромно не мати ані знань, ані співчуття до країн, розташованих між Німеччиною та Росією. І поки це не зміниться, термін Zeitenwende («епоха змін») є абсолютно перебільшеним», – підсумував свою статтю під назвою «Зарозумілість залишається» історик, публіцист і письменник Крістіан Банґель (Christian Bangel) у виданні Die Zeit 27 лютого 2023 року. Кількома днями раніше у великій реконструкції подій напередодні 24 лютого 2022 року Süddeutsche Zeitung навела численні приклади інформування американськими і британськими розвідувальними службами німецьких урядовців про підготовку росіянами наступу на Україну. Всі ці шматочки інформації повільно складалися у цілком зрозумілий пазл, головна проблема якого полягала в тому, що він абсолютно не відповідав тому образу Росії, який створила для себе Німеччина в останні десятиліття. І навіть не виникає запитання «Чи могло бути по-іншому?», коли тримаєш в руках книжку 2018 року видання з промовистою назвою «Чому нам потрібен мир і дружба з Росією» («Warum wir Frieden und Freundschaft mit Russland brauchen»), де редактор-упорядник Адельгайт Бар (Adelheit Bahr), дружина колишнього теоретика Ostpolitik Еґона Бара, спільно з багатьма колишніми і нинішніми функціонерами СДПН та відомими «путінферштеєрами», стверджує, що 94 відсотки німців вважають необхідним підтримувати гарні стосунки з Росією, а тогочасна урядова коаліція ніби то ігнорує їхню думку.

Це поєднується із абсолютним нерозумінням України, де продовжують панувати стереотипи і невігластво попри величезну кількість статей щодо України в німецьких медіа і добрий десяток книжок німецьких істориків, які побачили світ з 24 лютого минулого року. І якщо урядовій «світлофорній» коаліції вдалося його змінити (хоча й дуже повільно), то в німецькому інтелектуальному просторі усталені уявлення про те, що німці краще за всіх розуміють росіян, не тільки зберігаються, але й стають підґрунтям для можливого нового антидемократичного Querfront («перехресний фронт»). На відміну від часів Ваймарської республіки сюди долучаються ліві, праві, пацифісти, феміністки та інші групи, яких зібралося 25 лютого в Берліні аж 13 тисяч на мітинг «За мир». Його організаторами стали депутат Бундестагу від лівих (Die Linke) Сара Ваґенкнехт і відома феміністка Аліса Шварцер. Котрі декілька тижнів потому запустили петицію «Маніфест миру», який підписали низка відомих у Німеччині творчих діячів, науковців і медійних персон, як от вже добре відомий нам бригадний генерал Еріх Вад і філософ Александр Клюге.  А загалом кількість підписантів досягла 600 тисяч осіб (за іншими даними – 700 тисяч). З огляду на це 13 тисяч демонстрантів (хоча організатори стверджують, що їх було понад 50 тисяч) виглядає зловтішно мало, але тривожними для нас є суспільний фон, що передував згаданій події і атмосфера українофобії, які панували на цій масовці.

Ваґенкнехт досвідчена політик і вміла дискутантка, яка постійно присутня в німецькому медіа-просторі. Вона народилася в НДР і пройшла весь шлях молодої партійної функціонерки й у 1989 році вступила в СЄПН. Звідки почалася її стрімка кар’єра в німецькій лівій партії, де вона позиціонує себе комуністкою. Вивчала філософію (магістерська дисертація з рецепції філософії Геґеля у раннього Маркса) і німецьку літературу. Захистила дисертацію з політекономії (Nationalökonomie). Депутат Європарламенту, заступник голови партії, депутат Бундестагу, лідер парламентської опозиції, а також дружина колишнього екс соціал-демократа і лідера лівих Оскара Лафонтена (Oskar Lafontaine). Вже тільки це робить її помітною фігурою в німецькому політикумі, а різкі антиурядові висловлювання – привабливою постаттю для опозиційно налаштованих виборців. Ваґенкнехт медійна особа і «володіє технікою ведення дискусії, яка викликає труднощі навіть у енергійних модераторів: вона говорить без крапок і любить ховатися в розпливчасті міркування, коли справа доходить до конкретних питань» (Süddeutsche Zeitung, 28. Februar 2023). Прикладом такого ведення дискусії може бути наступний сюжет. Коли у ток-шоу «Hart aber fair» (ARD, 27.02.2023) Ваґенкнехт запитали, чому на демонстрації 25 лютого було так багато російських прапорів і не було жодного українського, вона не заперечила, але переконливо відповідала, що ЗМІ «однобоко висвітлюють подію». Обурливою була і її відповідь на запитання модератора про масові зґвалтування російськими солдатами на окупованих територіях України, коли вона намагалася переконати, що такі злочини вчиняють обидві воюючі сторони.

Про Алісу Шварцер я вже писав, а тому відсилаю читачів до своєї попередньої статті (Від «Закликів» до «Відкритих листів». Паперова зброя німецьких інтелектуалів). Комуністку і крайню феміністку, крім специфічного розуміння «пацифізму», об’єднують русофільство і відверта українофобія, а подібна суміш як губка поглинає усілякі протестні рухи – від крайніх правих (AfD і неонацистів, «громадян Рейху») до противників вакцинації, – і неприємно смердить. Ця парочка викликає й інші емоції, як, наприклад, у відомого політика СДПН Міхаеля Рота, який написав у своєму Twitter про відео Ваґенкнехт і Шварцер: «Коли я бачу, як вони сміються і посміхаються, мені хочеться плакати». Можна навести десятки цитат із провідних німецьких ЗМІ, в яких цих двох жінок звинувачують в цинізмі, відсутності моралі та емпатії, перекрученні звичайної логіки, за якою жертва виявляється винною, а злочинець потребує «розуміння» тощо. Весь «Маніфест миру» побудований таким чином, що крім вичавлених із себе кількох фраз про «страждання мирного українського народу» і «солідарність» з ним, про Україну взагалі не йдеться. Щоб припинити ці «страждання» українців, на думку авторів, необхідно припинити постачання зброї Україні й почати переговори про мир. Але як саме це зробити, автори «Маніфесту» нічого не кажуть у вже звичному стилі порожньої балаканини. Тому не дивно, що більшість німецьких оглядачів зрозуміли цю акцію виключно як захід для задовлення власних амбіцій Ваґенкнехт і Шварцер: для першої у бажанні повернути втрачений політичний капітал після критики всередині «Die Linke», а другої – вкотре стати впливовою публічною особою, якою вона була, коли очолювала феміністичний рух. Як написав Ян Фляйшгауер (Jan Fleischhauer):«Для мене Ваґенкнехт – політикиня, яка прагне влади та заздалегідь прораховує, що вона отримає з усього, що робить. Я дивлюся в її очі і бачу чорне серце леніністки. А Шварцер? Нарцисизм та ідеалізм завжди йшли з нею пліч-о-пліч. Її політична боротьба завжди була тісно пов’язана з особистими інтересами. Зараз залишився тільки нарцисизм… Відсутність будь-якої емпатії має одну перевагу: вона дозволяє людині йти по життю, не відчуваючи жалю» (Focus, 28.02.2023).

Важко не погодитися з цими емоційними і правильними словами, але у мене –  історика, тут же виникає питання: «А відсутність емпатії властива тільки Ваґенкнехт і Шварцер?». І тут мені пригадалася історія 14 мільйонів німецьких біженців із Східної Європи після Другої світової війни, які відчували відверту ксенофобію з боку своїх співвітчизників. «Холодна вітчизна» назвав свою книгу про ці події німецький історик Андреас Коссерт (Andreas Kossert). У не такому вже й давньому інтерв’ю він говорив: «Сім’ї місцевих фермерів часто були дуже зацікавлені в тому, щоб залучити до роботи потенційних батраків, які могли б добре працювати. Більшість переміщених осіб розцінювали це як справжній «ринок рабів» (Der Spiegel, 1/2018). Про зверхньо-зневажливе ставлення західних німців до своїх співвітчизників із колишньої НДР і так званих нових німецьких земель я вже писав у своїх попередніх статтях. Очевидно, що правильне гасло політики пам’яті «Ніколи знову!» може виконати свою функцію лише тоді, коли в його змісті буде закладено не тільки пацифізм, але й абсолютне неприйняття агресора-злочинця і повна емпатія до жертви.

Отже, наївно було б думати, що в суспільстві, де понад 40% населення (на березень 2023 року) виступає за припинення війни в Україні й компромісний мир з агресором навіть за рахунок українських територій, не знайшлося захисників Ваґенкнехт і Шварцер. І я навіть не буду звертати увагу читачів на вислови із табору згаданих вище маргінальних партій і груп. Головний арґумент «адвокатів» ґрунтується на базовій цінності демократичного суспільства – праві вільно висловлювати свою думку, навіть якщо вона відрізняється від загального мейнстріму. Але це лише вершина айсберга, оскільки «інша думка» продукує більш глибинні смисли. Так, наприклад, нині покійна, а колись дуже впливова політик, екс-віце президент Бундестагу, із «Союзу 90/Зелені» Антьє Воллмер (Antje Vollmer) написала в доволі одіозній для мене берлінській газеті наступне: «У наших ЗМІ Україна втілює ідеал і взірець волелюбної західної демократії героїчного масштабу. Україна, мовляв, бореться не лише за власну націю, а й за загальноісторичну місію Заходу. Кожен, хто самостверджується політично, хто захищає своє існування кривавими жертвами та зброєю, вважається оплотом європейських ідеалів свободи, будь-якою ціною. Але ті, хто прагне консенсусу, співпраці, порозуміння та примирення, вважаються слабкими, а отже незначними, навіть підлими. Тому Горбачов і Зеленський є справжніми антитипами, коли йдеться про те, що означає бути сьогодні європейцем і втілювати європейські чесноти» (Berliner Zeitung, 23.02.2023).

Тому немає нічого дивного, що німецька журналістка Барбара Супп (Barbara Supp), котра стала відомою завдяки своїм розслідуваннями проявів ксенофобії і правого екстремізму в Німеччині, ледве не волає зі сторінок Der Spiegel – «Німеччина переживає повернення до мілітаризму» (12.03.2023). А Die Zeitвже традиційно звинувачує «Союз 90/Зелені» у відході від їхнього історичного «пацифізму», згадуючи історію 1999 року з тодішнім міністром закордонних справ Йошкою Фішером, коли опоненти облили його фарбою за підтримку участі Бундесверу в миротворчій місії в Косово. Прямі паралелі з Анналеною Бербок і маніпуляції з результатами соціологічних опитувань, за якими лише виборці «зелених» абсолютною більшістю підтримують надання важкого озброєння Україні, формує думку, що партія «розпалювачів війни», як про них кажуть «ліві» й AfD, відображає погляди лише незначної частини німецького суспільства: «Тож цілком можливо, що їхній зовнішньополітичний авангардизм змушує екологічних «зелених» до оборони. А риторика (європейських) цінностей підживлює підозри у подвійних стандартах. І що, зрештою, існує зв’язок між стовідсотковим переконанням – і 16 відсотками в опитуваннях» (Die Zeit, 19. März, 2023).

Всі ці розмови крутяться навколо «пацифізму» і «мілітаризму», витягаючи з минулого болісні фантоми колективного «травматичного досвіду», вкотре відроджують знаменитий «deutsche Angst» («німецький страх») і питання «колективної відповідальності» та вдячності «росіянам» за мирне об’єднання Німеччини. Саме останнє доволі прозоро проявляється у наведеній вище цитаті Антьє Воллмер. Чітке ж розуміння «націонал-соціалістичного спадку» мала б сформувати знаменита німецька політика пам’яті. Але зробила це, очевидно, не настільки глибоко, якщо відомому і вдумливому німецькому історику Ґерду Коенену (Gerd Koenen), пишучи про моральний вимір минулого в сучасних подіях, доводиться ще раз повторити: «Головною історичною провиною Німеччини, яку неможливо відшкодувати (я свідомий цих слів), було навмисне розв’язання Другої світової війни у 1939 році» (Der Spiegel, 04.03.2022).

Німецькі націонал-пацифісти вдруге за цей рік війни отримали підтримку знаного філософа і інтелектуала Юрґена Габермаса. 14 лютого 2023 року він опублікував статтю з промовистою назвою «Заклик до переговорів» («Ein Plädoyer für Verhandlungen»). 93-річного філософа надзвичайно турбує зростаюча мілітаризація німецького суспільства і те, що західні країни в постачаннях зброї України перетнули майже всі «червоні лінії», які небезпечно ведуть до Третьої світової війни. При цьому, переконаний Габермас, нинішній уряд не враховує думку половини німецького населення, яка виступає за превентивні переговори з метою припинення ще більших смертей і руйнувань. Він як мантру повторює вже дещо застарілу ідею про те, що компромісний мир має «зберегти обличчя» всім сторонам. України для Габермаса не існує, оскільки він зі своїми обмеженими знаннями про Східну Європу і досі вважає, що українці найпізніше всіх здобули незалежність, і ми досі перебуваємо в процесі становлення національної держави. І вже прогрес в тому, що ми не знаходимо в тексті знаного філософа пасажів про «національний і постнаціональний менталітет».

Габермаса ні Україна, ні страждання нашого народу взагалі не цікавлять. Головний посил його статті полягає в тому, що Україні не можна дозволяти самостійно вирішувати питання про переговори з агресором, оскільки західні союзники поставляють нам озброєння, і цього достатньо для того, щоб без нас вирішувати ці питання. А ще й тому, що тим самим західні країни несуть моральну відповідальність за можливі жертви, спричинені західною зброєю. «Західні уряди діють у ширшій геополітичній сфері і змушені враховувати в цій війні інші інтереси, ніж інтереси України; вони мають юридичні зобов’язання щодо потреб безпеки власних громадян, а також, цілком незалежно від ставлення українського населення, несуть моральну частку відповідальності за жертви й руйнування, спричинені зброєю зі Заходу; тому вони також не можуть перекладати на український уряд відповідальність за жорстокі наслідки затягування бойових дій, можливих лише завдяки їхній військовій підтримці» (Süddeutsche Zeitung, 14. Februar2023).

Зрештою, в Німеччині не прийнято сильно критикувати тих, хто за характеристикою соціолога Карла Мангайма, належать до кола так званого «вільно плаваючого інтелекту». Йдеться про інтелектуалів, котрі рекрутуються зі змінних соціальних верств і життєвих ситуацій, що робить їхній стиль мислення незалежним від організацій і групових інтересів, а тому вони можуть стати рупором конкуруючих типів мислення і досвідів. Але навіть визнаючи за Габермасом таку суспільну функцію, німецькі науковці не промовчали з критикою, яка, на мою думку, підважує всі арґументи філософа. «Специфічні відмінності між східноєвропейським і німецьким досвідом навряд чи відіграють для нього роль. Йому й на думку не спадає, що українці, як поляки та американці, мають підкреслену концепцію свободи від історичного досвіду, який спонукає їх до боротьби з агресором. Він не звертає уваги на той факт, що німці – особливо на Заході – мали інший досвід військової окупації, ніж українські жінки з 20-го століття до сьогодні. Зрештою, він відтворює – ймовірно, ненавмисно – колоніальний погляд на регіон і увічнює асиметричні відносини між Україною та Німеччиною», – написав професор Ян С. Берендс (Jan C. Behrends) у статті в DieZeitвід 16 лютого 2023 року. Ми ж на полях відзначимо, що Габермасу не вперше доводиться бути об’єктом критики за свої публічні висловлювання, як це було, наприклад, тоді, коли він назвав учасників студентського руху 1968 року «лівими фашистами».

Зрештою, як нам показує історичний досвід, німецькі інтелектуали лише тоді ставали «пророками у своїй вітчизні», коли опинялися, як прийнято зараз говорити, на правильному боці історії. В інших випадках їхні публічні виступи не мали суспільного звучання, а самі вони занурювалися в кабінетну роботу. Яскравим прикладом може бути досвід видатних мислителів і вчених Ґеорґа Зіммеля (1858-1918) та Макса Вебера (1864-1920) часів Першої світової війни (1914-1918). Перший настільки постраждав від вкоріненого в німецькому академічному середовищі антисемітизму, що з початком тодішньої війни вирішив стати «кращим німцем» ніж самі німці («я люблю Німеччину і хочу, щоб вона жила»), а тому виправдовував Німеччину, яка розпочала цю війну, у своїх есеях у впливових виданнях. Вже в своїй першій публічній промові «Внутрішні зміни в Німеччині» у Страсбурзі в листопаді 1914 р. Зіммель переконував, що однією з причин розв’язання війни було поширення у Франції «націоналістичного ідеалізму», в основі якого лежала помста Німеччині як «моральна ідея», яка охопила практично всю французьку молодь. Але після того як провалилися його спроби залучити до міжнародного обговорення цілей Німеччини у війні своїх колишніх французьких і американських колег, а також жорсткого попередження від військової цензури, занурився в наукову роботу і до кінця життя працював над проблемами «кризи культури».

Макс Вебер, як і Зіммель, також не підписав жодного зі знаменитих маніфестів, але як лейтенант запасу з’явився на збірний пункт і був розчарований, що його 50-річного не взяли до війська. Він не написав нічого про бойові дії, хоча в приватних листах можна прочитати про «велику і чудову» війну. Прусський націоналізм увійшов у протиріччя з реальністю сучасності, а тому найпростіше було сказати: «Політик може і повинен іти на компроміси. Але моя професія – вчений».

Нещодавно німецькі журналісти запитали у відомого французького філософа Бернарда Леві (Bernhard-Henri Lévy) що він думає про заклик Юрґена Габермаса до переговорів з Росією. «Абсурд. Мирний договір буде, але тільки після поразки Росії», - відповів той. На запитання про те, що дає йому надію на майбутнє, французький філософ відповів: «Український народ. Боротьба України викликає таку повагу, таку гідність. Зеленський викликає захоплення. Українська армія – одна з найкращих у світі. Якщо Україна колись буде прийнята в НАТО, це буде його перевагою. Здатність людства зустрічати жахливі ситуації з гідністю, з мужністю і самопожертвою вражає» (Süddeutsche Zeitung, 16. März 2023). Різниця у відповідях двох філософів-інтелектуалів полягає в тому, що для одного сучасність є предметом академічного споглядання, а для іншого – співпереживання.

Філософія – це пошук смислів, які мають сформувати наші уявлення про сьогодення. Вони не виникають із наших снів і уявлених образів, а створюються на основі інтелекту і життєвого досвіду. Останнє безпосередньо пов’язане з історією, як сукупністю знань про минуле та індивідуальною й колективною пам’яттю. У мене складається таке враження, що німецькі філософи-інтелектуали і досі перебувають в режимі кабінетної саморефлексії, де старовині фоліанти замінили їм інформаційні потоки 21 століття. Вони не зручні й небезпечні, оскільки правдива відповідь на життєві виклики сьогодення може зруйнувати основу німецького суспільства – стабільність та комфорт. І я розумію їхні мотиви, коли вони пишуть для власної аудиторії, але як тільки вони починають розмірковувати про Східну Європу і Україну, я відчуваю від їхніх текстів виразний запах церковного ладану.