Символізм під час війни відіграє дуже важливу роль. Він мотивує, допомагає організувати людей, подекуди показує ситуацію кращою, ніж вона є.
Проте ми часто стаємо заручниками символів, які продукує інформаційне поле. Якщо медіа оминають увагою якесь місце фронту, то відповідно люди мало знають про нього, або сприймають як буденність, ніби, там нічого особливого й не відбувається. А коли якесь місце стає дуже відомим, то на ньому встигають пропіаритись всі - від артистів до політиків. З’являються десятки експертів, які «розбираються» в ситуації саме на цій ділянці боїв. Туди ж приїжджають блогери, що раніше знімали футбол чи «красиве» життя, а тепер, раптом, стали фахівцями з воєнних дій.
Маріуполь, Бахмут, Піски – це три показові приклади, коли суспільство намагалось відмежуватись від реалій війни, старалося жити символами і відмовлятися від раціональних рішень на користь смерті та героїзму. Маріуполь був стратегічно важливим з військової точки зору, він відіграв значну роль заборола в просуванні російських окупаційних військ. Проте коли захисники перевиконали свої завдання, значна частина суспільства до останнього не хотіла відпускати цей символ, не приймала виходу захисників Азовсталі. Рівно ж як не хотіла вірити, що нас витіснили із Пісків.
Дивитись війну у прямому ефіру – для багатьох це насамперед сильні емоції, далі картинки у соціальних мережах, а вже потім життя захисників. Після виходу захисників з Азовсталі можна було спостерігати за обговоренням різного роду теорій змов, «викривальними» повідомленнями, звинуваченнями влади та військового командування. І такі повідомлення були продуктом не тільки російської пропаганди, але й щирих патріотів.
Важкі бої у Пісках з подальшим відходом офіційна пропаганда теж не хотіла визнавати дуже довго. Розказували, що все добре і ми контролюємо ситуацію. А все через те, що втрата символу війни з 2014 року, могла негативно вплинути на сприйняття ситуації в цілому на фронті. Офіційні комунікатори влади пішли на поводку в суспільства і не хотіли казати правду.
Подібно до Маріуполя і Пісків символізм тисне і зараз – Бахмут треба захищати до кінця. Але треба розуміти, що місто та його будівлі у порівнянні з цілісністю фронту та життями людей не мають цінності. Територію завжди можна повернути. А життя захисників та їхня боєздатність важливіші, ніж утримання символу заради картинки та емоцій суспільства.
Символ – це добре, але не тоді, коли він перебирає на себе всю увагу. Ми забуваємо про інші бої та події, не хочемо розуміти реальності. Живимося емоціями від «сенсаційних» новин та сконструйованих образів/символів. І тут проблема – емоційність не дозволяє критично оцінити події та ситуацію.
Велику роль у цих процесах відіграє офіційна риторика, але й вона не є ключовою. Бо в кожного з нас близька людина, родич, друг чи знайомий воює; новітні технології забрали у телевізора першість джерела інформації; а соцмережі вже не сприймаються як щось ексклюзивне та опозиційне до влади.
Досить часто складається ситуація, коли у нас можуть відстежувати реальну історію війни, розуміти, що на тій чи іншій ділянці відбувається і вже за кілька секунд закликати не виходити з якогось населеного пункту чи уповати на героїзм військових, бо нам важливий цей символ.
Після стабілізації ситуації на фронті реакція суспільства почала впливати й на владу. Так було у 2014 році - так сталось і у 2022. А та, йдучи на зустріч суспільним настроям, починає тиснути на військових. Хоча часто і самі військові стають заручниками створених суспільством символів.
Ми маємо Мар’їнку, яку росіяни штурмують вже рік. Бувають дні та тижні, коли Сили оборони відбивають по кілька десятків атак за добу. Але про це небагато розмов. Бо неподалік у нас є символ - «Фортеця Бахмут».
Цей символ серйозно мотивує. Але водночас створює ілюзію непереможності й потребу стояти там до останнього. Зняті там сюжети, відео, інтерв’ю, репортажі та піаркампанії - це дуже добре. Проте за кадром залишається реальна війна, яку часто люди не уявляють і не усвідомлюють. Суспільству «продають» певний образ, який викликає дві різні емоції. Ми переживаємо за захисників, хочемо, щоб всі залишились живі, але паралельно вимагаємо не залишати місто, «не здавати українську землю». Тепер «Фортеця Бахмут» щодня задовольняє потребу позитивних емоцій у людей: тримається – значить все добре. Але насправді не станеться нічого страшного, якщо ми відійдемо на інший рубіж.
Війну треба сприймати цілісно, як реальність та комплекс подій щодня, щогодини, щохвилини, а не дивитись на неї через призму міст-символів. А все інше щоб залишалося на периферії. Бо в такому випадку ми зменшуємо своє розуміння подій, обмежуємо потік інформації й можемо знову почати сприймати війну як щось далеке і таке, що нас не дуже стосується.
P.S.Частина читачів точно сприйме цей текст, як заклик «здати Бахмут». Але це не так. Для мене важливі життя побратимів, а не символи. Мені не важливо, які емоції отримає суспільство після боїв. Важливо чи армія та її підрозділи зможуть далі воювати та, щоб захисники повернулися додому. Повернути територію ми завжди зможемо, а людей ні. Хочу, щоб після перемоги ми були країною живих героїв.
