Якщо особливо не придивлятися до роботи української дипломатії, то може скластися враження, що це один із найуспішніших напрямків у діяльності держави. Але це буде дуже оманливе судження. Це правда, що за цілком несприятливих обставин українським переговорникам вдалося майже неможливе. Україні за крок до катастрофи вдалося переламати не тільки хід подій і вибудувану Росією ешелоновану антиукраїнську конструкцію, але й створити нову західну коаліцію на свою підтримку. Зрозуміло, що без дипломатів тут не обійшлося. Важливо також памʼятати і про видатну роль міністра закордонних справ Дмитра Кулеби. Виважені й чіткі заяви якого, як і неймовірна мобільність, заслуговують на захоплення та повагу. Однак справжній перелом стався завдяки президентові Володимирові Зеленському та його новій команді.
Потрібно обовʼязково згадати також успішні міжнародні заходи міністра оборони України Олексія Рєзнікова. Та всіх, хто працював на зустрічах у форматі Раммштайн. Хто зумів переконати західних союзників у необхідності передачі України найсучаснішої зброї. Кожного разу знаходив потрібні слова й аргументи для передачі Україні не тільки оборонного, але й наступального озброєння. Просував ідею вступу України в НАТО та членства в Євросоюзі. Тут треба було чіткої координації дій багатьох міністерств та відомств. І ця координація була, тільки вона залишалася невидимою для стороннього ока з огляду на воєнний час.
Проте й тут треба відверто визнати, що Офіс президента на довший час підмінив собою провідні міністерства та відомства. В принципі, це могло стати великою проблемою, але в момент повномасштабної агресії, коли треба було миттєво приймати рішення у вузькому колі – стало рятівним колом для держави. Треба також усвідомлювати, що така свого роду «узурпація» довго не може бути ефективною. Присвоєння собі невластивих функцій та паралелізм у роботі центрів прийняття важливих рішень дуже часто призводить до появи нездорової конкуренції та навіть внутрішньої боротьби на знищення. Ця проблема потребує більш детального аналізу, а сьогодні мова піде про дипломатію.
Отже, українському успіху на міжнародній арені треба перш за все завдячувати президентові Зеленському та роботі тісної команди однодумців. Ідея тиснути на національні уряди інших держав через народи цих країн була просто геніальною. Оскільки нічого більшого в світі не бояться політики, ніж того, що люди за них більше не проголосують. І тут треба віддати належне команді, яка готувала звернення українського президента до кожного конкретного національного парламенту. Буквально всі слова з його виступу потрапляли в ціль. Після чого державним діячам і політикам нічого не залишалося, як солідаризуватися з Україною. Підозрюю, що необхідний для виступу матеріал надходив від посольств у країнах призначення послань. За що треба чесно подякувати українським дипломатам. Але були невдачі й навіть відверті провали. Як от, наприклад, з Ізраїлем.
Ми всі стали свідками титанічної роботи Володимира Зеленського, кожна дія якого відбувалася на наших очах. Ми не могли бачити підготовчу роботу, яку вели українські дипломати і не тільки тому, що така вже їхня доля - залишатися в тіні. Але подекуди відчувалося, що окремі дипломати нездатні виконувати покладені на них обов’язки. А дехто навіть відверто шкодив.
Щоб зрозуміти, як представлена Україна закордоном, достатньо було відстежити коло спілкування посла України з місцевим істеблішментом. Його знайомства, товариські відносини, спільні важливі справи. Щось на зразок роботи одного з найдосвідченіших дипломатів Андрія Дещиці на посаді посла України в Республіці Польща. Зазначу, що ще два роки тому Польща належала до не найспокійніших держав. Де не тільки Росія нагнітала тезу про «історичну непримиренність» українського і польського народів, але й внутрішні сили, як в Польщі так і в Україні, були не проти, щоб «намародерити» собі додатковий виборчий капітал. І, не зважаючи ні на що, все ж вдалося вийти на найвищий рівень довіри і співпраці між обома державами. Так потрібними в умовах російської агресії проти України.
Але таких успішних прикладів буде порахувати на пальцях однієї руки. І шукати пояснення цьому феномену треба в системі попереднього підбору дипломатичних кадрів. За браком часу обмежимося каденцією чинного президента. Володимир Зеленський увірвався в політику як абсолютно позасистемна людина. Прийшов з амбітною метою перемогти систему і запровадити нові прозорі правила гри. Прийшов без власної команди, яку формував «по ходу». Ретельно відсіюючи тих, хто зрадив або банально не справився. Треба обовʼязково взяти до уваги і той факт, що система жорстко протидіяла молодому президенту. Проти якого виступили ледве не єдиним фронтом олігархи і «цвіт нації», смертельно ображений програшом Петра Порошенка. Щоб вистояти і почати зміни, потрібно було укладати короткотривалі союзи з окремими сильними українського світу. А це поглинало так важливий час і ресурс.
Часом потрібно було відкладати важливі реформи, оскільки їхній старт, не забезпечений в судах, міг надовго скомпрометувати такі дії. Деякі ділянки залишилися незачепленими. До них сміливо можна віднести дипломатичне відомство та призначення складу і керівників дипломатичних місій. На жаль, Офіс президента та його фракція у парламенті потрактували цей напрямок як вигідну синекуру для «своїх» і відставників.
По-перше, таким чином вони залишили масу старого мотлоху, який був просто нашпигований агентами Росії та її підручними. Що говорити, якщо в Офісі дипломатичною робою далі продовжував займатися сумновідомий Руслан Демченко. За небажання призначати якого на важливу посаду в 2014 році Путін нібито грозив продовженням воєнного наступу. І цього Руслана Демченка не тільки залишили в Офісі президента Зеленського, але й включили до Ради національної безпеки й оборони. По-друге, в масі найважливіших країн світу Україна умудрилася так і не призначити своїх послів. Або призначила (навіть під час війни) Ірину Венедіктову у Швейцарію. Венедіктову, яка провалила роботу на посаді головного прокурора. До якої у правоохоронних органів є маса питань і вона час до часу мусить їздити до Києва, щоб давати свідчення.
Те ж саме стосується скандалу з призначення послом у Болгарію Олесі Ілащук. Людини без досвіду і без навиків у дипломатичній сфері. Не хотілося б згадувати в негативному контексті й посла в США Оксану Маркарову, яка однозначно старається робити усе можливе у найважливішій під час цієї війни країні. Але, коли доходить діло до «історичних» інтервʼю, то тут нас очікують цілковитий провал і некомпетентність. У звʼязку з цим хотілося б нагадати тим, що приймають відповідні кадрові рішення, що подібні кроки не тільки підривають довіру до відомства в Україні, але й формують ставлення до неї у країнах призначення.
Чому є дуже позитивне підтвердження. Як от призначення Василя Мирошниченка послом у далеку Австралію. Досить було призначити адекватну й ініціативну людину, як Австралія віддячила Україні сторицею, надаючи важливу допомогу. Включно з військовою. Співпраця і дружні відносини з Австралією дуже багато важать ще й з огляду на важливість регіону і її відносин з Китаєм. Цей приклад яскраво ілюструє, що роль дипломатії є настільки важливою, що завдяки ній можна перемагати у війні, зберігати сотні тисяч життів і творити нові міжнародні системи безпеки. Здавалося б – це прописна істина. Але чомусь вона не завжди справджується у нашому випадку. І от про те, хто постійно додає до української дипломатичної бочки меду свою ложку дьогтю, читайте зовсім швидко у наступній публікації.
