Одразу слід зауважити, що розслідування і антикорупційні дії дуже важливі. Дуже. Інформація про «батальйони» української еліти в Монако, Відні чи на березі Перської затоки допомагає суспільству тримати у фокусі уваги одну з причин нашого сьогоднішнього складного становища. Повідомлення про зловживання із закордонною допомогою, з бюджетом і, якщо ширше – наживання «на людській біді», повертає всіх нас до реальності. В якій українці - це не лише герої. За спинами героїв чимало паразитів, які можуть звести нанівець все, здобуте кров’ю і працею порядних людей.
Але, як і все хороше в світі, антикорупційні заходи можуть стати інструментом у не зовсім чесних руках. Або ще гірше – найкращі наміри можуть бути затьмарені амбіціями, «спортивним інтересом» чи банальною персональною образою.
Щоб розібратися в цьому, варто ретельніше придивитися до дій, які здійснюють антикорупціонери та псевдо-антикорупціонери, якими (моральними) повноваженнями та (неофіційним) статусом вони наділені. І пам’ятати, що «і на віру треба мати міру».
Наприклад, виявляти корупцію в Міністерстві оборони – потрібно. Вимагати звільнити міністра під час війни, мотивуючи це тим, що в міністерстві (ймовірно) хабарники – не потрібно. Розганяти старі фотографії готівки в дивані, підписані «в заступника міністра оборони знайшли гроші», знаючи, що це стосується попереднього міністра, і при цьому вимагати звільнити діючого – підло. Особливо в умовах переговорів про зброю із західними партнерами.
Загалом, ситуація «на антикорупційній ниві» схожа на ситуацію з пресою та з медіа загалом. Вони потрібні, особливо незалежні та професійні. Однак, коли вони не тільки заангажовані (таке буває, це зрозуміло), але й брехливі і працюють як доповнення російської пропаганди – їх слід закривати. Або чекати, поки закриється «проект Україна». Третього не дано.
Але повернімося до питання професійних антикорупціонерів. Знову ж таки, слід зауважити, що саме формулювання в українській мові вже давно почало звучати негативно. Хоча по суті нічого поганого в тому, щоб професійно відслідковувати корупцію, нема. Але так сталося, що в самому словосполученні уже є негативні конотації, і на це були свої причини. Зокрема через те, що окремі суб’єкти з цієї когорти вирішили зайняти невластиву, але дуже вигідну позицію.
Ця позиція виглядає як щось середнє між «четвертою владою» та «наглядовою радою». І хоча ніхто нікого таким статусом не наділяв, в ньому зручно давати цінні вказівки чи виносити вироки. А найгірше, що людина, потрапивши в таку позицію, стає зацікавлена в тому, щоб зберегти існуючий status quo. Їй стає вигідно, щоб ситуація не змінювалася. Бо з одного боку, якщо корупції буде менше, то меншою буде і запит на антикорупційну діяльність, а отже – і фінансова підтримка. З іншого боку – такій людині достатньо виносити якісь «присуди» або вказувати як «треба зробити». При цьому робити самому чи нести відповідальність за свої ініціативи - дурних нема.
І в цьому ключове питання. Бо якщо антикорупціонер не зупиняється на викритті корупції, а починає підігрувати претендентам на посаду – тоді це вже не активізм, і не антикорупція. Це політика.
А якщо це політика, то значить ми маємо справу з політиками. Які, як відомо, «усі одним миром мазані». Окрім тих, звісно, хто називає себе антикорупціонером. Дуже зручна позиція, але разом із тим – і обман електорату.
Колись в нас була була партія, яка офіційно була направляючою та керівною силою. Звільняла і призначала міністрів, керувала економікою і зовнішньою політикою. Але вони хоча б захопили владу шляхом перевороту і терору. У теперішніх, окрім вдалого бренду, цього нема.
На це можна було б закрити очі, мають люди заняття – нехай займаються. Але є ще одна сторона медалі, і вона важлива. Коли суспільство бачить, що голослівні звинувачення розбиваються об факти, воно починає менше довіряти справжнім розслідуванням. Коли хабарники розуміють, що не всі «розслідувачі» є розслідувачами – вони сміливіше голосять про політичні переслідування і їм охочіше вірять.
«Антикорупціонери», якщо вони бавляться в політику, шкодять чесним борцям з корупцією, які не в змозі себе захистити. І нічого не можуть вдіяти зі справжньою мафією, яка вже давно до цього звикла, пристосувалася, домовилася.
Можна провести аналогію із антибіотиками. Якщо їх вживати неправильно, тоді виживають більш стійкі та небезпечні бактерії, корисні бактерії гинуть, гроші пацієнта постійно витрачаються на нові ліки. Від цього добре і шкідливим бактеріям, і продавцям антибіотиків, погано лише організму.
А якщо замість боротьби з корупцією утворюється екосистема, в якій корупціонери та «антикорупціонери» (насправді політики та виконавці) чудово себе почувають, тоді погано лише суспільству.
