Погроми, що прокотилися Галичиною влітку 1941-го, мали різних акторів. Не тільки винуватців, спостерігачів і жертв. Були люди, які вибирали роль рятівників попри страх і сумнів. Попри можливий осуд і тиск своїх близьких і знайомих, які виправдовували насильство проти євреїв або й самі брали в ньому участь. Серед тих, хто проявляв у дні погромів милосердя і співчуття до євреїв було чимало місцевих неєврейських жінок, головно українок і польок. Більшість з них були знайомі з жертвами до війни, підтримували з ними особисті, економічні, професійні чи родинні контакти. Тож персональне знайомство відігравало ключову роль у прагненні допомогти. Хоча траплялися випадки, коли неєврейські жінки підтримували незнайомих євреїв, імовірно, керуючись гуманістичними й релігійними мотивами. Способи допомоги були різні, починаючи від хвилевого повідомлення про небезпеку і закінчуючи переховуванням у власних домівках протягом кількох днів.
(Дез)інформаторки
Побачивши перші провісники загрози, неєврейські жінки намагалися попередити своїх єврейських знайомих. Уродженка Тернополя Сара Шовен згадувала, що коли в місті почався погром, до її батька прийшла українська жінка і сказала, що «по ринковій площі тече єврейська кров». Порадила тікати із сім’єю, але він знехтував це попередження і невдовзі загинув у погромі. Мешканка Борислава Голда Біргер наголошувала на тому, що в перукарню її чоловіка несподівано прийшла одна українка і сказала, щоб вони ховалися, бо «б’ють євреїв». Голда вислала чоловіка з сином до лісу, де вони перебували два дні. Сама ж залишилися вдома, сподіваючись, що її не зачеплять, бо «була схожа на польку». Нетка Рейшер згадувала про Львівський погром: «Я хотіла піти побачити мою маму, вона жила на іншому кінці міста. І по дорозі до мого чоловіка підійшла старша жінка і сказала: "Не йди туди, бо там ловлять людей". Ми повернулися додому».
Роль інформаторок полягала не лише в попередженні про небезпеку, але й у повідомленні єврейським жінкам про місце перебування і стан їхніх чоловіків. Мешканець Чорткова Карл Берковіц згадує, що його батька схопили й відвели на територію місцевої тюрми. Матір з доньками залишилася вдома і не знала про це до візиту незнайомки. «Чудова жінка прийшла до нашого будинку, християнка, дуже елегантно одягнута, і сказала: "Ви пані Берковіц? ". "Так", — [відповіла мама]. "Вашого чоловіка арештували. Він у в’язниці. Не переживайте. Через день-два він буде вдома"». Невдовзі Леон Берковіц справді повернувся до рідних.
Особливу роль в інформуванні про ситуацію за межами приватних домівок чи про долю окремих людей відігравали жінки, які працювали в єврейських будинках. Вони не лише розповідали про побачене й почуте на вулицях, але й намагалися психологічно підтримати своїх роботодавців. Анна Ульрайх згадувала, що під час погрому в Золочеві вона разом з дитиною перебувала в помешканні свого брата. Там була його дружина і її сестра зі своїми дітьми. Їхніх чоловіків забрали погромники. Анна згадує: «Стара няня, полька, яку ми відіслали в місто, повернулася з плачем і довго не могла мовити слова, говорячи тільки "страшний суд". Не випускала мене. Далі вона розповідала, що німці вбивають євреїв. Ми, жінки, сиділи як скам’янілі».
Характерно те, що жінки намагалися не тільки інформувати про небезпеку, але й ввести в оману призвідців, які переслідували своїх жертв. Промовистою в цьому ключі є історія Леоніда Манна з Заболотівки на Тернопільщині. Кілька ночей він, восьмирічний хлопець, ховався у сусідів, а його мати з бабусею – у лісі. Одного ранку вони все ж наважилися тікати у Товсте, де було безпечніше. Дорогою минали поле, на якому працювала селянка: «Ми сказали, був такий вираз: "Дай Боже здоров’я". Вона відповіла: "Дай Боже і вам"». Однак утікачів помітив якийсь молодий чоловік, він поїхав у село повідомити про побачене. Тоді двоє чоловіків, oзброївшись рушницями, кинулися наздоганяти своїх єврейських сусідів. Вони запитали про них згадану селянку. «Вона сказала: "Вони вже у місті". Вона збрехала їм», — наголошував Леонід у своїх спогадах.
Надавачки притулку
Однією з найпоширеніших форм допомоги неєврейських жінок переслідуваним були схованки. Нерідко жінки ініціювали організацію тимчасового притулку, не чекаючи відповідного прохання. Серафіна Штрассер з Борислава згадує: «Моя українська подруга взяла мене до свого будинку і я ховалася з ними… Вони були українці. Брати бігали і вбивали євреїв, а сестра ховала мене в будинку». Інша мешканка Борислава Анеля Каппелнер у час погрому мешкала з родиною біля місцевої тюрми, яка стала епіцентром антиєврейського насильства. Туди примусово приводили євреїв для ексгумації та омивання трупів вбитих НКВД в’язнів. Це супроводжувалося знущанням і побиттям євреїв. Анеля згадує: «Я вийшла на город і дружина нашого візника закликала мене, щоб я пішла до неї: " Прошу сюди піти, пані". Пізніше вона покликала мого чоловіка… Нам нічого не сталося». Уродженець Дрогобича згадував про порятунок своєї братової у час погрому: «Роза вийшла на вулицю. Їй пощастило, бо її сусідка, християнська дівчина, сказала: "Ходи зі мною". І відвела її до себе додому. І вона врятувала її. Вона врятувала її життя». Това Шток так описувала свій порятунок під час погрому в Дрогобичі: «Я сховалася у хліві у знайомої українки. Дітей сховала в сусідки. Пам’ятаю, як та українка кричала мені: "Пані, йдуть!"». Софія Хендель зі Самбора згадувала: «Ми мали сусідку, українку, Дудко. Була це добра і порядна жінка. Коли німці увійшли до міста, вона забрала нас на горище. Сховані в українки, ми чули крики і волання про допомогу».
Частина жінок позитивно відгукувалася на прохання своїх єврейських сусідів сховати їх. Мешканець Самбора Бернхард Шульц згадує, що на прохання його батька сусідка, «стара полька», сховала їх обох у себе на стриху і кілька днів дбала про них. Циля Джегед згадувала, що коли група людей вдерлася до їхнього будинку в Бібрці, то її мама вирішила тікати з нею і двома її маленькими братами. Притулку просили у знайомої українки, яка переховувала їх три дні. Аарон Вайс наголошував: «Мама звернулася до нашої сусідки. Наші будинки були поруч, стіна в стіну. Українка Юля Матчишин. Звернулася до неї і сказала: "Сховайте нас". І вона погодилася. Ми пройшли через двір, зайшли до неї. І вона нас [завела] на горище… Ми дивимося з цього нашого горища на наш дім і бачимо, як ці погромники зайшли в наш дім, шукали нас… Вони підійшли до неї [сусідки] і так голосно запитали: "Де Вайси?". І вона, мабуть, стояла там на порозі і відповідає їм: "Неважливо, де Вайси. Є вони в мене чи ні, але ви через цей поріг не пройдете!"».
Цей випадок, як й інші подібні йому показують, що жінкам-рятівницям доводилося інколи не лише комунікувати з погромниками, часом озброєними і небезпечними, але й протистояти їм. Це було свідченням того, що їхнє бажання допомогти загроженим євреям не збіглося з інтересами інших членів спільнот, до яких вони належали. Іноді цей конфлікт інтересів набирав форм сімейної драми, коли члени однієї родини різко розходилися у ставленні до євреїв під час погромів. Самуель Вандер згадував, що коли почався погром у Сасові на Львівщині, він покинув село і довго блукав навколишніми місцевостями. Під вечір був втомлений і виснажений: «Чотири рази обійшов село і боявся зайти до якоїсь халупи. Аж тут надійшла ніч. На призьбі якоїсь хати сиділа селянка з гарним обличчям і трьома дітьми. Я попросив про нічліг. Вона дала мені води для вмивання і їжі. Я мав переночувати у стодолі. Ввечері повернувся син господині. Довідався, що у стодолі ночує єврей. Бере сокиру, щоб мене вбити. [Син каже]: "Не допущу, щоб у мене ночували євреї, які мордували наших братів у Львові". На це мати сказала: "Не дозволю його вбити. Прийшов живий і піде звідси живий. А якщо його вб’єш, то втоплюся у річці"», — згадував Самуель. На світанку жінка ще раз принесла Самуелю їсти «хліб, масло, ковбасу», перепрошувала, що не може його більше ховати і запровадила на дорогу, що вела до Золочева. Важливо зауважити, що рішення жінки на той час підтримав її чоловік, що, ймовірно, полегшило їй переговори з сином.
Як видно з наведених прикладів, стратегії порятунку, які використовували жінки, мали свої особливості. Вони пов’язані передусім з приватним простором. Жінки надавали прихисток у себе вдома, або йшли на допомогу до дому їхніх знайомих євреїв і єврейок. Тимчасом як чоловіки мали більше можливостей діяти у громадському просторі. Вони допомагали єврейським знайомим покинути місця, де насильство було особливо інтенсивним, наприклад, території тюрем чи єврейські квартали. Нерідко ці ролі виконували самі ж учасники погромів. Жінки ж діяли не так експліцитно, ймовірно, через боязнь агресії з боку погромників-чоловіків. Попри це їм вдалося врятувати життя принаймні частини євреїв під час погромів. Своїми діями вони показують, що вибір бути Людиною існує навіть в найекстремальніших умовах.
Публікація виходить в рамках проєкту, підтриманого канадською недержавною організацією «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE, англ. Ukrainian Jewish Encounter).
https://ukrainianjewishencounter.org/uk/
Авторка - Марта Гавришко.
Оригінальна публікація тут
