Ці дні в Німеччині в прямому і переносному значенні обертаються навколо України. І причиною цьому є не тільки важливі дебати в Бундестазі та турбулентна непередбачуваність в США. А саме — загроза повторного приходу до влади у Вашингтоні небезпечно ексцентричного Дональда Трампа, який погрожує розвалом НАТО та підбурюванням Росії напасти на країни Північноатлантичного альянсу. Насправді в Німеччині поки що несміливо стартувала кампанія щодо визначення нового місця країни на політичній сцені Європи і світу. Щодо визначення з формуванням своєї нової ідентичності. Всі ці моменти, як відбиток у дзеркалі, проявилися на парламентських дебатах щодо надання Україні далекобійної зброї.
Прикметно, що позиції політичних сил, представлених у Бундестазі, дуже тісно корелюють з історією цих політсил. На жаль, найбільш невизначеною залишається позиція соціал-демократів, які тепер є лідерами в керівній «світлофорній» коаліції. Так склалося, що німецькі соціал-демократи так і не змогли розрізати пуповину, яка повʼязує їх з радянсько-російськими наративами. Відчуття вдячності Радянському Союзові за «визволення» переросло в канонічне схвалення будь-якої поведінки путінської Росії.
Навіть попри те, що сучасна агресивна Росія має стільки ж спільного з Радянським Союзом, як учасником Антигітлерівської коаліції, як свиня з морською свинкою. Не дає тверезо подивитися на ситуацію й те, що Радянський Союз не приніс справжнього визволення окупованій частині Німеччини. Він просто брав участь у знищенні людиноненависницького націонал-соціалістичного Третього Райху, побудувавши замість нього новий тоталітарний табір.
Проте німецькі соціал-демократи і надалі топчуться в ритуальних танцях перед нащадками «визволителів», з жахом спостерігаючи за їх злочинами проти України у наш час. Виплекане за повоєнні десятиліття русофільство і легітимізований у вільній частині Німеччини антиамериканізм, призвели до того, що німецькі соціал-демократи відмовляються вірити своїм очам. Їм набагато комфортніше послуговуватися старими кліше, які давно потрібно було викинути на смітник історії. Вони неймовірно бояться бути звинуваченими в ревізіонізмі.
Німеччині давно було пора провести свого роду реконтекстуалізацію власної історії. Перш за все хоча б тому, що до складу того «переможного» СРСР входила і відігравала в ньому надзвичайно важливу роль – Україна. Яку тепер у варварський спосіб атакує з неоімперськими амбіціями Росія і демонструє, що хоче її знищити разом із народом. Існування якого не визнає. Не бачити, що Путін буквально у всьому косплеїть (наслідує) Гітлера, це так само злочинно, як свого часу було сповідування тактики «умиротворення агресора».
Але, як видно, стара доктринальна памʼять скувала волю і думку німецької соціал-демократії, яка просто задкує перед новими викликами і загрозами. Хоче, але не може. Саме цим пояснюється нерішуча позиція канцлера Олафа Шольца і його постійне уникання прийняття кардинальних рішень. Наприклад, як учора, коли був прийнятий обтічний пакет про надання Україні далекобійної зброї.
І тут ми бачимо яскравий приклад тунельного мислення у німецьких соціал-демократів, що німецькі ракети не можуть більше ніколи бомбардувати Росію. Так і кажуть, що з погляду історичного досвіду німецькі «Тауруси» не мають права зʼявитися у небі Росії. Але ось тут так і хочеться спитати, а яке «історичне» право німці визнають за Росією, яка ось уже два роки днями і ночами бомбардує українські міста і села, знищуючи їх дощенту. А хто дав право Росії вчиняти геноцид в Бучі та Ірпені. Хто дозволив знищити Маріуполь і вбити його населення. Хто дав право агресору вигнати мільйони людей зі своїх домівок відправити на поневіряння по світу. Тому й спостерігаємо у німецьких соціал-демократів якесь таке архаїчне, ніби за застарілими радянськими підручниками, уявлення про міжнародне право та справедливість.
На противагу соціал-демократам, німецькі християнські демократи дуже швидко відмежувалися від політики Анґели Меркель і стали звучати як «голос розуму» в стінах парламенту. Відомий політик Норберт Рьоттґен починає свій аналіз з повторення слів президента України Володимира Зеленського: «Не питайте, чому Україна не перемагає, а чому Путін може далі вести війну». І це правильно, бо не може одна маленька країна самотужки протистояти великому злу. Коли добро вагається з допомогою, або що гірше – безпечно очікує на результат.
І найбільш вдало позицію для сучасної Німеччини сформулював один із чільних політиків із Християнсько-демократичного союзу – Фрідріх Мерц. Його промова була ідеально скомпонованою, щоб показати, що Німеччина і німці мусять якнайшвидше віднайти свою актуальну ідентичність, а отже і роль на сучасній мапі світу.
Мерц почав з опису жахіть російської війни проти України. Наголосив на тому, що саме Росія і режим Путіна відповідальні за важкі злочини проти українського цивільного населення. За розвʼязання і ведення жахливої війни проти України. Він щиро подякував Україні та українцям за мужність і героїзм в боротьби з ворогом усього демократичного світу. І плавно перейшов до історії з вбивством у російській тюрмі найвідомішого опозиціонера Олексія Навального.
Багато хто з українців може обуритися тим, чому розмовляючи про Україну, провідний німецький політик згадав Навального. Річ у тому, що цією історією Мерц фактично делегітимізує путінський режим в очах німецького суспільства. Суспільства вихованого на історії участі Радянського Союзу в розгромі націонал-соціалізму. Він показує, що сучасна Росія – це цинічний агресор і вбивця, який прикривається незаконно привласненою історією. Він так само забирає аргументи у прихильників «Альтернативи для Німеччини», проросійської і пронацистської партії, яка виступає за порозуміння з Путіним. Ратуючи ніби за дипломатичне врегулювання «проблеми», а насправді за узаконення окупованих Росією українських територій і забезпечення режимові часу для передишки і накопичення ресурсів для нового нападу. Фігурально вступаючи в полеміку з лідером «АфД» Хрупаллою каже, що не може бути ніяких сумнівів в тому, що путінський режим є людожерським. І ті хто пробує його виправдати, є «корисними ідіотами режиму».
Одним з найважливіших моментів у виступі Мерца стало те, що політик так високого рівня заявляє, що після двох років жахливої війни німці мають поставити перед собою серйозні питання. Чи достатньо вони зробили, щоб направду допомогти Україні. І чи через кілька років не пожалкують, що своїми нерішучими діями дали можливість Путіну відновити свою смертоносну машину. Він справедливо критикує канцлера Німеччини за те, що той правильно визначивши важливість моменту, назвавши його «цайтенвенде» (зміна часів), на практиці нічого не зробив. Німеччина в цьому напрямку зупинилася на напівдорозі. І головне, не дала інституційного забезпечення цій новій політиці. Фактично не залучила до роботи в Раді національної безпеки федеральні землі, звівши все до рішень уряду.
Мерц вважає, що Німеччина недостатньо допомагає Україні і тому закликав зламати історичний стереотип і надати Україні далекобійні «Тауруси». Важливо також, що Фрідріх Мерц також апелює до історії, але на зовсім іншому якісному рівні. Він каже, що німцям добре відомо з власної історії, що загравання з режимом, який не дотримується правових норм і свобод, веде проти того, що ми собі бажаємо – жити в мирі.
І знову, ніби, щоб відвернути від себе підозру у ревізіонізмі, вдруге цитує росіянку, лауреатку Нобелівської премії та співзасновницю «Меморіалу» Іріну Шабаткіну: «Історія не вчителька. Ніяка не magistravite (вчителька життя – авт.). Вона не вчить, але вона жорстоко карає за невиконане домашнє завдання».
З цього можна зробити висновок – Німеччина вагітна змінами. Німці в пошуку своєї важливої ролі на континенті. І в цій ситуації нам всім треба бути розумними і обережними. Тому, якщо ми хочемо достукатися до німецького істеблішменту, то не починаймо мову про історію. А особливо не варто намагатися донести їм наш власний варіант «історичної правди». Нам самим з цією правдою ще треба дуже довго працювати. І ще одне: дозвольмо німцям вибратися з радянсько-російських історичних лабет навіть за посередництвом пошуку «хороших русскіх». Німці постійно апелюють до зовнішньої думки про свої дії. Навіть міністр оборони Німеччини Пісторіус недавно в парламенті сказав: «На Мюнхенській конференції нас всі хвалили, схвалювали наші дії, спрямовані на допомогу Україні. То чому ми не можемо самі діяти й робити радикальніші кроки?»
P.S. Наступна стаття стане певним доповненням і продовженням цієї та буде стосуватися подолання німцями свого роду «первородного гріха». Нова війна, нові виклики, нові ролі.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
