Останні роки у Львові – це період не стільки пошуку власної ідентичності (що характерно більше для загальноукраїнської ситуації), скільки випробування способів артикулювати цю ідентичність. Одним із таких способів є прив’язати місто до якогось символа, патрона чи покровителя, грубо кажучи – «забрендувати». І якщо для туризму, реклами чи промоції годиться звичайний асоціативний ряд типу «кава – пиво – архітектура – затишок», то в питанні ідентичності все трохи складніше.
Кожна спільнота людей, яка пов’язана не лише родинними зв’язками, повинна придумати собі якісь спільні символи, ідеї, плани тощо. Навіть у великих родах, з яких колись, дуже давно, складалося людство, існувало щось на кшталт спільної ідеології, яка ці роди цементувала. По іншому спільноти не формуються, і без цього вони не можуть успішно функціонувати. Повинен бути й спільний календар, в якому існуватимуть загальноприйняті релігійні свята чи, знову ж таки спільні, світські «вихідні». Які так чи інакше зводяться до колективного відпочинку, а отже – і до стародавнього архетипу «загальної гулянки» на честь нового врожаю чи вдалого полювання. Таким є базовий сценарій іще з часів зародження цивілізації.
Це стосується в тому числі і міст як великих спільнот. Недарма міста здавна мали своїх патронів, легендарних засновників чи навіть тотемних тварин. А також карнавали, свята, процесії і все таке.
Патроном Львова вважався святий Ян (Іван) з Дуклі. Судячи з того, що головні християнські храми в межах міста були посвячені Богородиці, покровителькою Львова можна вважати і Діву Марію. За Австро-Угорщини цю функцію пробували перекласти на архангела Михаїла. Додатково кожен цех чи товариство мали своїх покровителів, кожна національна громада – свої улюблені свята, які ще й відзначалися за різними календарями – тобто про монополію не йшлося.
Монополія з’явилася, як можна здогадатися, з приходом радянської влади. Очевидно, що ні про які релігійні свята, небесних патронів та іншу капіталістичну контрреволюцію мова йти не могла, тому головну спільну «гулянку» - день міста, призначили на вересень. Коли, виконуючи умови пакту Молотова-Ріббентропа, червоноармійці «звільнили» східні території міжвоєнної Польщі, взявши під «захист» українців та білорусів.
«Золотий вересень» відзначався довго, навіть в часи незалежності. Бо вересень в наших широтах – це вдалий час для вихідного дня. В місті можна погуляти, в селі – попрацювати у вільний від роботи час.
Але оскільки домінуючою релігійною конфесією у Львові зараз є греко-католики, а головним греко-католицьким храмом є собор Святого Юра, логічно було перенести День міста на травень – ближче до дня святого Юрія. Так особливості адміністративного устрою Греко-католицької церкви вплинули на цілком світське свято. Хоча з переходом на Григоріанський календар тепер це буде не таким очевидним.
Окрім релігійних існують (принаймні в колективній уяві) і світські патрони. Це легендарні або цілком реальні засновники, видатні мешканці, уродженці чи громадяни. Дефіциту в таких персонажах у Львові точно нема, але узгодити їх із актуальною національною політикою пам’яті видається малоймовірним. Недарма у нас і аеропорт, і медуніверситет – короля Данила. А після нього, згідно з пострадянською науковою думкою, тривали століття національного пригноблення.
Тим часом з року в рік формується культ митрополита Андрея Шептицького. І треба визнати, що це дуже добрий варіант для нового патрона міста Львова. Видатний громадянин, постать, яка викликає чи не найменше зауважень та чий масштаб не породжує запитань. І з Юрієм, тобто зі собором святого Юра, зв’язок більш ніж очевидний.
Головне в цьому процесі – не наступити на старі граблі «забронзовіння», особистого кар’єрного росту та комерціалізації. Українська історія хоч і багата на визначні постаті, але розкидатися особистостями такого масштабу було б нерозумно. Цілком ймовірно, що численні праці останніх років, де Андрей Шептицький то меценат, то підприємець, то монах, то політик, сформують якусь критичну кількісну масу, яка перейде в якісно новий формат. І такі роботи вже є, зараз важливо не «загубити» їх в «потоці шумних і галасливих фраз».
Оригінальна публікація тут
