Чим і ким є російська опозиція? Які її справжні цілі? Які її шанси в середині Росії? І найголовніше для нас питання: чим вона може бути корисною українцям. Якщо не вдаватися до категорій моралі та справедливості, чи навіть законності, а поглянути прискіпливим «утилітарним» оком на політичні процеси в Росії та метушню політемігрантів поза нею, то вималюється дуже сумна картина. Перш за все впадає в око захмарний рівень інфантилізму. Рівень, що й зрозуміло, часто властивий дітям і затятим ледацюгам.
Дійсно, російські опозиціонери – як діти: вважають, що їм щось належиться за замовчуванням. Вони будують повітряні замки, апелюють до міжнародних арбітрів щодо нечесності гри спаринг-партнера і ображаються, коли програють у бою без правил.
Зрозуміло також, що ці релоканти будуть «споживати» значну частку ресурсу, передбаченого на боротьбу з російським агресором та путінським режимом. Ясно також, що українцям хотілося б на правах ексклюзивної жертви Росії зосередити в своїх руках всю міць цього ресурсу. Але так не буває і не тільки тому, що ми також просимо. Справедливе обурення викликає і той факт, що українцям допомога потрібна для захисту своїх життів та протидії агресорові, а російській емігрантській опозиції – для «проїдання». Звідси виникає питання, а чим насправді можна пояснити зацікавленість Заходу у підтримці російських релокантів.
Простеживши позицію демократичного Заходу протягом останніх двох років, можна зробити несподіваний висновок: західні союзники України не бажають поразки Україні, але й бояться перемоги над Росією. Оскільки в обох випадках їм доведеться істотно поміняти свою позицію зі стурбованого спостерігача на безпосереднього учасника бойових дій.
В першому випадку, ворог західної демократії виходить безпосередньо на їхні кордони і, окрилений військовими успіхами, готується напасти на країни Євросоюзу та НАТО. А досвід президентства Дональда Трампа та його сучасні заяви показують, що, можливо, ніхто й не збирається захищати малі держави ЄС. Тоді в агресора будуть реально розвʼязані руки і він візьметься шантажувати всю Європу. А якщо до цього додати можливі зміни в Білому домі, то ситуація тягне на безнадійну.
Якщо ж дати Україні всю необхідну зброю і дозволити кардинально змінити ситуацію на її користь, то й це не дуже сподобається демократичному Заходу. Оскільки вихід України на кордони 1991 року автоматично перетворює «українську війну» на «російську проблему» для Заходу. Тоді перед західними країнами постає в повний зріст, що далі робити з Росією? Воювати? Звичайно, ні. Деякі з них навіть тепер не можуть переконати своїх виборців, щоб почати дискусію про участь їхніх військових у цьому конфлікті. А про те, що НАТО піде в Росію, щоб наводити там порядок, нема й мови.
Залишається одна надія на зміни через мирний транзит влади в Москві. Що після вбивства головного опонента Путіна – Олексія Навального стало також справою майже неможливою. Саме через це чи не єдиною надією Заходу на предмет загрібання жару чужими руками стають політичні емігранти. Які гордо іменують себе опозицією. Але, що гріха таїти, Захід «підгодовує» російську опозицію у вигнанні на випадок необхідності проведення змін в самій Росії. А тому варто вже розібратися, чи є ця різношерста публіка опозицією? Яка її політична платформа? Яким є потенціал цих сил? Чого вони насправді прагнуть? Тобто, чи можна буде їх використати для змін в середині Росії?
Такого плану резонні питання виникають вже на стадії визначення, чим в реальності є російська опозиція.Питання не просте, оскільки російські релоканти, яких Путін видавив поза межі Росії, не зовсім підпадають під класичне визначення «опозиції». Вони не мають своїх політичних мереж і навіть партій в середині Росії.Позбавлені можливості брати участі у виборах і змагатися за владу. Зрештою, вони навіть не опонують владі. А намагаються критикою влади за високий рівень корупції мобілізувати якнайбільше прихильників під свої знамена. Для того, щоб, коли настане відповідний час, атакувати владний режим. Але є серйозні сумніви в тому, що така опозиція здатна вплинути на ситуацію в Росії.
Видається, що сили вистачить максимум на те, щоб прилаштуватися на «хлібне» місце на Заході і пересидіти лиху годину. А далі, в арʼєргарді якоїсь чужої потужної сили, вʼ’їхати в Москву і поділити між собою посади. Справа тільки за тим, що такої потужної сили на горизонті не спостерігається.
Не можна особливо розраховувати й на різного роду російські «добробати». Так, їхня присутність є дуже важливою з тактичної точки зору. Принаймні для того, щоб «кошмарити» росіян на території Росії. Або якщо вдасться заглибитися на територію РФ. Проте є великі сумніви, що той таки Захід коли-небудь зробить на них ставку.
Передусім через те, що в тому ж «РДК» перебувають люди з сумнівною репутацією: колишні офіцери ФСБ, неонацисти та аферисти з судовими переслідуваннями на території ЄС. Таке враження, що хтось при формуванні цих батальйонів подбав, щоб ні російським, ні західним лібералам було з ними «не по дорозі». Щоб російська опозиція на еміграції не знайшла з ними спільної мови. Щоб російські ліберальна опозиція так і не відважилася підтримати збройної боротьби проти режиму.
Не бажаючи по-серйозному розпочинати боротьбу та, розуміючи своє безсилля, емігранти продовжують загравати зі «святим» російським народом. Сподіваючись стати посередником між Росією і Заходом і завдяки цьому на майбутній електоральний успіх. Через це не перестають пробувати перекинути провину за російську агресію і злочини проти України й українців на Путіна, відбілюючи при цьому росіян.
Яскравим прикладом такої поведінки є колишній керівник ФБК Леонід Волков та вдова Олексія Навального – Юлія. Наприклад, Волков вдався до відвертих маніпуляцій, заявляючи, що їхнє завдання не «перемогти Росію», а знищити режим Путіна. На жаль, тут ідеться не тільки про намагання виправдати Росію, але й переконати Захід в тому, що умовою закінчення цієї війни є не так воєнна допомога Україні, як робота зі суспільною думкою в середині Росії. Виступаючи на центральному німецькому каналі ZDF, він дослівно заявив наступне: «Необхідно працювати з суспільною думкою в Росії, а також вводити більш розумні санкції проти Путіна і його оточення».
За рівнем цинізму ця маніпуляція може позмагатися лише із заявами Юлії Навальної про те, що потрібно зняти санкції з Росії, а натомість запровадити їх особисто проти Путіна та його оточення. Зрозуміло, що це не звичайна пустопорожня риторика, а справжня диверсія проти діяльності антиросійської коаліції. А такими діями російські опозиціонери по-справжньому намагаються продовжити життя агресивній Росії, яка стала загрозою не тільки для континенту, але й для всього світу.
Опозиціонери, типу Волкова, не зупиняються. Намагаючись випросити кошти на свою ялову і беззмістовну діяльність, відкрито заявляють: «Але Путін – це не Росія. Перемогти Росію навряд чи можливо, вона надто велика і володіє ядерною зброєю. Але можливості для мобілізації залежать і від настроїв в суспільстві. Якщо суспільство не підтримує війну, то мобілізація навряд чи можлива». І щоб ні в кого не виникало сумнівів у маніпулятивному характері діяльності російської опозиції Волков підсумував: «Основна мета не перемогти Росію, а перемогти Путіна». І це вже не просто маніпуляція з корисливою метою, а намагання знищити антиросійську коаліцію, формування якої далося такою великою ціною.
Можна довго списувати все на інфантильність російської ліберальної опозиції, але такою вже дитячою вона не є. Тепер вони показали справжнє своє обличчя. Може трохи менш імперіалістичне. А тому нам, українцям треба зробити однозначні висновки. Російська опозиція, на жаль, нам не союзниця. Тому не варто на неї особливо звертати увагу. Але треба вчасно бити по руках, коли вона знову хоче ввести світ в оману. І робити свою справу далі.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
