Козацький міф – одна з основ українського націоналізму та ідеології України. «Ми – браття козацького роду» співають не тільки полтавці, а й гуцули, бойки та українці Галичини і Волині, чиї предки здебільшого не були козаками. Про належність до козацького роду співають і громадяни України – етнічні поляки, євреї, росіяни, татари, німці, грузини, чеченці, вірмени і багато інших. Тому українському козацькому міфу і націоналізму, можливо, дуже пощастило, що Катерина II 1775 року знищила Запорізьку Січ, а українські козаки були переселені на Кубань, де взяли участь в геноциді кавказьких народів після «зачистки» мусульман на півдні сучасної України. При цьому частина українських козаків на українських землях залишилася, але без військового й автономного статусу.
Таке твердження про везіння українського націоналізму з першого погляду може здатися ідеологічною диверсією проти українського патріотизму. Але іноді все-таки корисно прораховувати далекосяжні наслідки нереалізованих варіантів національної історії. У випадку України один з ключових нереалізованих варіантів – це збереження на її території українського козацтва як збройної сили наприкінці XVIII ст., що в українській історичній традиції подається як величезна трагедія.
Насправді ж, якби українські козаки як військове формування залишилися б на своїх землях по Дніпру, міф українського козацтва міг би не стати основою українського руху в Наддніпрянській Україні та Галичині, тобто підґрунтям загальнонаціональної єдності українців. Більше того, етнічні українці, найімовірніше, виявилися б розколоті на некозаків і козаків.
Уявімо, що «трагедії» знищення Січі не відбулося, і українські козаки як імперське козацьке військо залишилися на території сучасної України зі своєю територіальною, адміністративною та військовою автономією. Наприкінці XVIII ст. українські козаки були збройним формуванням на службі імперії і немає підстав стверджувати, що вони перестали б служити їй і далі. Ті ж уральські козаки служили імперії навіть після потужного козацького Пугачовського повстання в 1770-х. А українські козаки проти імперії в цей час не повставали. Українські козаки, як і донські козаки на своїх землях, у XIX – на початку ХХ ст., найімовірніше, гнобили б «іногородніх» українців, тобто некозаків, збирали б з них на свою користь податки, дискримінували б у правах на володіння землею і взагалі відкрито вважали б некозаків на своїх землях людьми другого сорту. Чому б вони це робили? А тому що в них були б на це права і тому що так робили інші козаки на імперській службі на землях козацьких військ. Так чинили, до речі, і нащадки українських козаків на землях Кубанського козачого війська.
А ще українські козаки на службі у царя «залили б сала за шкуру» українським селянам, робітникам та інтелігенції, коли придушували б селянські виступи, як це робили імперські козаки того ж 1905 року. Особливо відомі цим були донські козаки, але й кубанські козаки, які розмовляли українською, від них далеко не відставали. Кубанські козаки як пряме продовження українських козаків служили, зокрема, і в особистій охороні російських імператорів.
Тому тим же волинським селянам, мабуть, і на гадку не спало б називати себе нащадками українських козаків у ХХ ст. І в 1900-ті роки імперська православна церква і Почаївський відділ Союзу руського народу, можливо, не почали б активно переконувати волинян, що вони нащадки православних українських козаків і повинні за прикладом своїх «героїчних предків-козаків» стояти за православ'я. У 1930-ті – 1940-ві чорносотенну естафету пропаганди козацького міфу на Волині серед українців-ненащадків козаків не перехопили б українські націоналісти й ОУН. Західна Волинь, майбутня колиска УПА і Поліської Січі, в 1940-ві роки явно не була регіоном, де в минулому населення тривалий час було козацьким.
Якби українські козаки залишилися б на землях сучасної України як козаче військо на службі імперії, швидше за все галицьким українцям теж не спало б на думку пропагувати міф про своє козаче минуле і називати свій легіон в армії Австро-Угорщини Українські січові стрільці в 1914 році.
Волинські і галицькі українці бачили б велику різницю між собою й українськими козаками на імперської службі. Це можна простежити на прикладі російського націоналізму. Козацький міф не став загальнонаціональним на території сучасної Росії, хоча образ козаків як російських патріотів тут дуже популярний. До того ж козацькі війська як збройні формування й автономні області існували від Чорного моря до Тихого океану аж до 1917 року, і після 1991 року російська влада знову поставила козачі формування собі на службу. Російським націоналістам і на думку не спаде переконувати володимирців, рязанців або псковичів, що вони «козацького роду». Місцеві уродженці знають, хто такі козаки, і не вважають їх своїми предками.
Коли Російська імперія би впала, як це сталося 1917 року, українські козаки і українці-некозаки замість «національної революції», можливо, могли б просто почати «мочити» один одного, як сталося між російськими «козаками» і російськими «іногородніми» на землях Війська Донського. Некозаки там стали претендувати на рівні права з козаками, а останні за будь-яку ціну хотіли зберегти свої привілеї і козацькі землі від претензій «іногородніх» прибульців, чи то вони етнічні «росіяни», чи «українці». Козаки і некозаки-«іногородні» там могли просто ненавидіти один одного. І ще не зрозуміло, кого українські козаки як колишня збройна сила на службі імперії підтримали б під час воєн після розпаду імперії. Ті ж нащадки українських козаків з Кубанського козачого війська в 1918-1920 роках воювали за Білий Південь, зокрема, коли Денікін почав війну проти Української Народної Республіки. І в 1940-ві частина кубанських козаків вважала за краще створити власні загони, союзні III Райху, а не воювати проти СРСР під українським прапором.
Прорахунок можливих позитивних наслідків знищення Запорізької Січі для українського націоналізму, звичайно, може виглядати провокацією. Але слід враховувати, що ця провокативність сприйняття є, зокрема, наслідком популярного принципу прямолінійності і безальтернативності історії. У СРСР комунізм і радянська влада вважалися вінцем і кінцевою точкою історії, послідовним рухом від кам'яного віку крізь століття до перемоги комунізму. Альтернативні варіанти і прорахунок їхніх плюсів вважалися ідеологічним злочином. І все, що було проти «прямолінійного» і «прогресивного» руху до комунізму, вважалося відхиленням від «правильного». Після 1991 року роль вінця історії перейшла залежно від регіону до держави Україна, Росія, Білорусь тощо. У нових націоналістичних парадигмах все, що суперечить прямолінійним концепціям «національної історії», оголошується ворожим і чужим. Сучасна Україна вважається відродженням «козацького роду» і «козацького духу». Тому знищення Запорізької Січі вважається злочином й однозначно ворожим актом проти України.
Проте, коли Катерина II знищила Запорізьку Січ і прибрала з території України українських козаків як збройне формування, це в підсумку призвело, зокрема, до того, що всі громадяни сучасної України співають під час виконання гімну, що вони «козацького роду». Якби Запорізька Січ і козаки як збройне формування на території України збереглися, гуцули, можливо, співали б, що вони «гуцульського роду», бойки співали, що вони «бойківського», українці з-під Львова або Перемишля, що вони «русинського», євреї – «єврейського», росіяни – «російського» роду, а не «козацького».
Автор - Климентій Федевич.
Оригінальна публікація тут
