Пропозиції, викладені («чомусь») на сайті Мюнхенської конференції з безпеки – відомі широкому загалу як «12 кроків назустріч Москві» – викликали бурхливу реакцію в суспільстві. І воно й не дивно, адже ніхто не хоче повторити досвід Боснії і Герцеговини, поєднаний з досвідом Придністров’я, навіть якщо назвати це милозвучним словом «фінляндизація».
Суспільство відреагувало, відреагувала влада, відреагували Сполучені Штати. Писульку зі сайту витерли, але осад, як то кажуть, залишився. Крім того, це додало імпульсу прихильникам колишнього президента, адже зраду ніхто не скасовував. Хоча, здається, цей «документ» знову тихо повернули для привселюдного ознайомлення.
Воно то, звичайно, корисно – мати в суспільстві непримиренну меншість, яка стоятиме на сторожі українських інтересів. Хто донесе до «міста і світу» просту істину: ми ніколи не здамося. Тому варіант якогось напівурегулювання/напівкапітуляції – це не варіант, і спокійніше від цього в зоні Шенгену не стане. І у внутрішньому житті країни це потрібно. Пояснити більшості, що ми не будемо будувати тут совок-лайт, адже, якщо «нема різниці» – тоді давайте по-людськи.
Інша справа, що до цієї когорти, до непримиренної меншості, часом потрапляють (а правильніше було б сказати – примазуються) персонажі з неоднозначною репутацією і доволі сумнівним коефіцієнтом корисної дії. Зате з доступом до телевізора.
Скажу більше: часом те, що подається нам як непримиренна українська позиція, є всього лиш калькою з російського наративу. І тут уже виникає логічне запитання: якщо вам не «какая разница», якщо ви такі полум’яні опозиціонери, тоді чому ваші заклики такі недолугі? Чому у ваших тезах можна просто поміняти кілька власних назв і отримаємо текст, який ідеально пасує для адептів «ДиНиРи» чи «великої Росії»?
Ось, наприклад, народний депутат Олексій Гончаренко закликав жителів Кубані згадати про свою незалежність, адже 16 лютого 1918 року було проголошено Кубанську Народну Республіку. Персонаж сам собою є доволі дієвою антиагітацією, і конкуренти Петра Олексійовича, якби були людьми більш порядними, мали б йому принаймні подякувати. Але в цьому випадку він перевершив сам себе, бо неможливо списати це на запал неофіта, який із захисника російської мови в Одесі переродився в полум’яного націоналіста. «Кубань – це, по суті, ще одна форма української державності. Ця територія споконвіку пов’язана з Україною і українцями. Наша історія не може бути повною без згадки про Кубань, Зелений, Малиновий клин і всі інші землі, заселені українцями.» Нічого не нагадує? Про «исконно русские земли, где живут русские люди, без которых невозможно себе представить…». Хто там, кажете, захоплюється Путіним і намагається його наслідувати?
Ще один чоловік, який не потребує окремого представлення, – Ростислав Новоженець, презентував минулого року цілу карту «Українська Кубань», про що не забув нагадати і цьогоріч. При святі, так би мовити. «Всього на одному аркуші глянцевого паперу історики зуміли розповісти про історію Кубанської Народної Республіки. Коли туди переселилися запорозькі козаки, як вони вели своє життя на чужих землях, які потім стали їхніми. Також описано, як змінювався етнічний склад населення Кубані та на яких територіях проживали українці.» Це ж готова начитка для «журналістів» «Донбасс-ТВ», залишилося тільки деякі назви поміняти…
Цікаво, як я повинен ставитися до російських «казаків» після цього всього? Якщо українські козаки, кинуті російським урядом на війну «з місцевим населенням» – це чудово і героїчно, тоді де відмінність із «казаками», які приїжджають на Донбас з тією самою метою? Це якась гуманітарна місія? Гумконвої з дитячою літературою? Поясніть, лідери українського спротиву! Хоч натякніть якось, поміж пафосом «споконвічності» та «героїзму».
Олексій Гончаренко, натомість, заявляє, що «ідентичність кубанців була стерта в результаті злочинної політики жорстокої асиміляції Кремля, яку він проводив по всім підкореним народам. Традицію справжнього козацтва замінили «рядженими». Тому що козаками не можуть себе називати ті, хто прислуговує кремлівському царю і бореться проти всіх, хто прагне до свободи. Росія – тюрма народів, а Кубань, безумовно, стане нашим «островом свободи». Звісно, за «острів свободи» хочеться сказати видатному антикомуністу Гончаренку окреме палке піонерське «дякую», але українці, асиміляція, підкорені народи, Кремль… Якщо козаками не можуть бути ті, хто служить царю, то кому служили козаки на Кубані? І хто в цей час підкорював там народи? Це пекло, громадяни.
На цьому фоні навіть традиційні урочистості, приурочені закінченню радянсько-афганської війни, виглядають не так дико. Хоч і тут все доволі по-російськи: пафос, інтернаціональний обов’язок, мужність і звитяга. Яка може бути трагедія, якщо солдатів везуть за декілька тисяч кілометрів вбивати місцевих в іншій країні?
Тому, якими б супер-пупер опозиційними не були такі персонажі, як би безстрашно вони не спілкувалися з російськими пропагандистами, українського там немає. Це класичний «русский мир». Навіть якщо він регулярно «бореться за Україну». Бо «за Україну» були всі попередні рази, просто ця Україна уявлялася кожному по-своєму. Медведчук з Рабіновичем, до речі, теж «за Україну».
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
