Протягом останніх десятиліть українці звикли дивитися на Польщу як на приклад успішних реформ при переході від соціалізму до ринкових відносин, а також як на зразок для наслідування у питаннях вступу до ЄС і НАТО.
Останні два роки дещо змінили нашу оптику, і тепер Україна, якщо події підуть за гіршим сценарієм, знаходиться «попереду». Відповідно, ми теж можемо ділитися своїм досвідом із сусідами. Це, звісно, не історія успіху, яку приємно приміряти на себе, і не «закони історичного розвитку», але деякі корисні речі можна побачити.
Українці, наприклад, знають, що коли з’являється соціальна група, яка «годує решту країни», то це не просто так. Що характерно, «годувальники» (чи це шахтарі, чи дрібні фермери) самі отримують дотації, працюючи фактично «в мінус». Але їхній статус є вищим за фактичний внесок в економіку, а погіршення їхнього матеріального стану може тягнути за собою соціальне невдоволення. Таких «недооцінених годувальників» на субсидіях завжди готова підтримати частина політиків: регіональні еліти зі своїми інтересами, а також опозиція, яка використовує їх як важіль для збільшення свого впливу. У нас в Україні цей процес настільки затягнувся, що «годувальником» став цілий збитковий для держави, але супер прибутковий для місцевої мафії регіон Донбас. Ну а далі – відома історія: культивування образи, бажання скинути ярмо, амбіція годувати самих себе, підігрітий ззовні сепаратизм, російська підтримка, окупація. Та й про сумнозвісний «гудок» Ріната Ахметова, як форму шантажу Києва не варто забувати.
По-друге, українці на собі відчули, що «політичні паяци» бувають кумедними та нешкідливими лише спочатку. Маргіналами зручно користуватися, доки вони залишаються власне маргіналами. Але як тільки їхній порядок денний стає основним, виникає закономірне питання – а хто тут ідіоти? Ті, хто блазнює, чи ті, хто за них голосує, чи політики-професіонали, яких пошили в дурні їхні ж креатури? Більш того, завдання для паяців (заблокувати щось, зіпсувати майно, облити зеленкою) можуть втрачати актуальність, але їхні звички залишаються. І вони продовжують працювати в звичному для себе амплуа, часом навіть на шкоду колишніх спонсорів. Якщо сподобалося висипати зерно, буде важко зупинитися, навіть якщо не буде вже українських вагонів та фур. Тим більше, що завжди в подібних ситуаціях є опозиція, яка спокуситься на перспективу використати маргіналів як таран проти влади. І є влада, для якої паяци – всього лиш інструмент для дискредитації опозиції.
По-третє, боротьба за владу шляхом поступового підвищення градусу суспільного протистояння рано чи пізно веде до серйозного розколу. Українці ще й досі не оговталися від поділу на «западенців» та «юго-восток». Не обов’язково при цьому, щоб якась частина ідеологічно тяжіла до Росії. Невдоволення та взаємні образи мешканців так званих «Польщі А» та «Польщі Б» - чудове підґрунтя для роботи ворожої агентури в майбутньому.
А ще ми знаємо, що слабкими інституції стають просто так. Їх поступово роблять такими під гаслами досягнення компромісу, порозуміння та інших благородних речей. Коли різним суб’єктам політики дозволяють доступ до «своєї частини державного пирога». Бо ж «наші» мають законні та логічні вимоги, їх варто задовольнити заради суспільного спокою.
Озираючись назад, можна обережно припустити, що саме так і виглядає російська гібридна війна, коли вона спрямована на розхитування основ державності. Після якої слідує друга фаза, з «ополченцями» та авіацією. На жаль, не можна сказати, що ми, українці, зробили якісь серйозні висновки зі своєї ж історії останніх десятиліть. Паяци, регіональний поділ та брудна політика залишаються улюбленими інструментами. І «граблями», по яких ми вже звикли бігати. Сподіваюсь, у поляків вийде краще.
