Приступаючи до аналізу та прогнозів щодо наступної каденції президента США Дональда Трампа варто відразу зробити кілька істотних зауважень. По-перше, не можна приміряти вислови та передвиборчі заяви до майбутньої програми дій, яку на практиці візьметься реалізовувати команда. По-друге, не варто для прогнозів опиратися виключно на звинувачення з боку прихильників Демократичної партії та інтелектуальних середовищ, доля і життєдіяльність яких тісно повʼязані з «демократами». По-третє, не варто намагатися розгадати майбутню стратегію тільки на підставі інформації, яка заполонює публічні медіа.
В чому ж можна переконатися, переглянувши основні повідомлення з Америки. Знову ж таки, варто у всіх випадках робити поправку на брак достовірної інформації у провідних американських видань. Які так само гадають на «кавовій гущі», повідомляючи то про телефонну розмову Трампа з Путіним, то роблячи грандіозні висновки на підставі посту сина Дональда Трампа. Особливо варто врахувати, що подібні «вкидання» можуть бути зондуванням ситуації, а не справжнім наміром.
Треба памʼятати, що американські видання також свого роду «партійні». А все, що повʼязане з Україною та Росією може бути елементами гібридної боротьби. Не можна також некритично прислухатися до аналізу російських ліберальних і навіть опозиційних експертів. Більшість з яких, в кращому випадку дбає про свої меркантильні інтереси, а в гіршому – перебуває на службі у Кремля та різних навколокремлівських угруповань.
Тому «аналіз» від Латиніної, Соловʼя, Бєлковського, Піонтковського, Галямова і навіть Фєйгіна може містити приховані формулювання, які якщо не заведуть на манівці, то точно не сприятимуть розумінню ситуації. Важливо додати, що російські та українські публічні експерти мають рівно стільки ж обʼєктивної інформації, як і звичайні громадяни, що стежать за політикою. Відрізняє одних від інших тільки буйство фантазії та приналежність до конкретної «контори». Що не відбирає їм нахабства говорити так «авторитетно» ніби вони щойно вийшли з резиденції в Мар-а-Лаго.
В українському випадку ситуація виглядає ще більш очевидно. Попри війну і загрозу фатальних наслідків, активна частина суспільства і надалі розділені між президентом Зеленським та опозицією. Навіть усвідомлюючи, що, наприклад, у Порошенка нема шансів ще раз стати президентом, його прихильники сподіваються на диво. І таким «дивом», на їхню думку, може стати обраний президент Трамп. Таке сподівання базується на можливо поганому ставленні Трампа до Зеленського.
Банальність розрахунку зрозуміла – Трамп ображений, тому що Зеленський не підтримав розслідування проти сина президента Байдена – Гантера. Але не треба забувати, що для України на той момент була життєво необхідною двопартійна підтримка. І Трамп, з висоти часу, може це оцінити навіть позитивно. При тому, що перед Трампом тепер стоять гігантські виклики. Одним з найбільших, безумовно, є припинення війни в Україні. І яким би не був Дональд Трамп мстивим, еґоцентричним та нарцистичним – не в його інтересі програвати велику війну через дрібні образи. А війна Трампа – дійсно грандіозна. Перш за все йдеться про протистояння зашкарублому істеблішменту. Це боротьба за те, щоб зробити Америку ефективною і впливовою. І це не українська війна. Відтепер Україна фігуруватиме у цій війні як небезпечний епізод, який треба справедливо вирішити, щоб розпочати генеральний наступ.
Загальне враження про головний задум Трампа можна скласти за заявами тих осіб, яких він має намір розставити на ключові позиції. І навіть їхні критичні заяви про Україну краще розглядати в рамках жорсткої виборчої кампанії. І тоді стане ясно, що часто нищівна критика України була зручним способом дошкульно вдарити по «демократах». Які дійсно мають відповісти за свою цинічну стратегію і тактику щодо України. Вони дійсно значною мірою є відповідальними за те, що Путін напав на Україну. Пригадаймо часи Обами, а потім уряд Байдена, коли і один і другий практично «вмили руки» від України, залишивши її напризволяще. Тоді звихнутий Путін зрозумів, що може діяти. Ці слова аж ніяк не виправдання російської агресії, а посутня критика «демократів».
«Трампісти» критикували також американську тактику – виснаження Росії «українською кровʼю». Довести її до такого стану, щоб та змушена була сісти за стіл переговорів і погодилася на мирний сценарій. За цим планом згода Росії на переговори одразу означала б усунення України на другий план. І Україна, заплативши страшну ціну, була б змушена погодитися на будь-які умови. І найгірше – чим довше Росія продовжувала б війну проти України, тим більше гинуло українців, а Америка та Європа надавали б рівно стільки зброї, щоб українці остаточно не програли. Таким був план «демократів». Дійшло до того, що почали «радити» Києву понизити мобілізаційний вік. Бо ж комусь треба воювати.
Те ж саме стосується заяв про аудит наданої Україні зброї. Тут насправді не так йдеться про Україну, як про політику уряду Байдена. Пригадуєте, як випадково «завалялися» кілька мільярдів доларів, які потім нібито передали Україні. І про процедуру передачі Україні тих коштів вартувало уточнити. Оскільки мова йде в основному про зброю, то кошти залишаються в Америці. І навіть обіцяна зброя поступала не в повному обсязі.
Щодо закиду про непомірні витрати на «українську війну» також потрібно серйозно розібратися. Бо хоча трати були величезними, їхній обсяг диктувався тактикою, спрямованою не на перемогу, а на затягування війни. Знову ж таки через стратегію «виснаження» Росії. В результаті чого гинули українці. Промисловість та інфраструктура руйнувалися, а союзники не поспішали. Вичерпувався людський ресурс та зникало бажання віддавати своє життя у війні за «ослаблення» Росії.
В цій ситуації не обійтися без морально-етичних аспектів. Без того, що «демократичний» уряд скористався безвихідною ситуацією України і поставив її в розтяжку: не будете воювати – втратите державну незалежність. А воювати будете рівно так, щоб не перемогти. Бо «демократичний» уряд Байдена не знав, що буде робити, якщо Україна поверне собі окуповані території. Про що будуть говорити з Росією і на підставі чого домовлятися.
Стало аксіомою - війна, де не гинуть американські солдати, не є проблемою Вашингтона. А в решті справ завжди можна домовитися з агресором коштом жертви агресії. Ця цинічна і хибна тактика замітання сміття під килим стала, на жаль, мейнстрімом ще з часів президентства Барака Обами. Не вирішувати проблему, а відтермінувати на невизначений час. А далі безвихідь, бо відсутність сильного лідера з боку західної демократії веде до дисбалансу і руйнування міжнародної системи безпеки і вихолощення безпекових інституцій.
Виявилося, що закривати очі на те, що ООН перетворилася на корупційну синекуру для її чиновників і обслуговує інтереси авторитарних режимів, більше не можна. Як показала російська агресія проти України, ООН замість вирішення гострих міжнародних криз займається свого роду легітимізацією агресивних режимів. Не здатна навіть назвати агресію агресією. І не тільки через те, що втратила свою функціональність, оскільки в Раді безпеки ООН на правах постійних членів засідають два найбільші вороги демократичного світу – Росія і Китай. Вона є протухлим продуктом часів «холодної війни» і невідомо чи надається для реформування.
Реконтекст в світлі перемоги Трампа
Саме в цьому контексті треба сприймати наміри обраного президента Трампа. Який заявляє, що він і його команда прикладатимуть багато зусиль, щоб припинити війну в Україні. І нова розстановка пріоритетів тут вкрай необхідна. Оскільки зі всього випливає, що за спробою нового переділу світу стоїть комуністичний Китай, то цілити треба саме туди. Не обрубувати щупальця у вигляді позиційної війни в Україні, а виставити Пекіну ультиматум, що за продовження збройної і технологічної підтримки Росії Пекін дорого заплатить.
Звідси і погроза обкладання митом на 60% китайської продукції. І, що головне, погроза накласти 20% мито на європейські (німецькі) товари. Оскільки Європа не спішить розвертатися в бік торгівлі зі США, а продовжує інвестувати в Китай. Чи треба додатково пояснювати, де тут український контекст? Думаю, достатньо лише сказати, що Росія давно розтратила б ресурс на ведення війни якби не підтримка Китаю та його проксі – КНДР. Без підтримки Китаю вона давно зупинила б війну. Тому в пріоритеті у Трампа – поставити на місце Китай.
Чого так і не відважилася зробити Європа. Навіть навпаки, Емманюель Макрон ледве не розвалив своїм візитом в Пекін більш-менш консолідовану європейську позицію, а німецькі політики майже непритомніють від думки про обмеження торгівлі з Китаєм. Здається, Трамп знає методу, як відвадити ЄС від торгівлі з Китаєм. Прикладом чому може бути його успішна робота з припинення постачання російського газу в Європу.
Те ж саме можна сказати про очікувану політику Дональда Трампа щодо Близького Сходу. Зупинити Іран – важливо не тільки для безпеки Ізраїлю. Це також вкрай важливо для України. Бо Іран від самого початку підставив «плече» Росії у вигляді «шахедів» та балістичних ракет. І що, як цьому завадив уряд Джо Байдена? Ніяк. Постійна стурбованість і руйнування «Аврамічних домовленостей». Справжня ізоляція Ірану – це також удар по «осі зла» - Москва-Тегеран-Пекін. А отже і вагомий внесок в оборону України.
Не треба боятися і гасла: «Америка – перш за все». Це ніякий не ізоляціонізм. Сильна Америка – це її ефективний вплив на світову політику. Це зміна міжнародної системи безпеки. Зрештою, в інтересі американців не втратити Україну. Навіть якщо Трампові колись дуже захочеться «провчити» Європу. Майбутній держсекретар Марко Рубіо підтримує ідею «мир через силу». І це не про капітуляцію України або «здачу» її Путіну. Оскільки, перш за все, такий примус стосується Росії та її союзників.
Також стають очевидними перші результати від перемоги Трампа. Китай, головний союзник Росії, починає міняти свою політику. Іран «дослухається» до Америки і затягує з завдаванням ударів по Ізраїлю. Зрештою, Україні також потрібний сильний і безкомпромісний партнер, а не боягузливий і нерішучий «колективний Байден».
І на завершення. Залишається сподіватися, що «трампізм» - це тільки засіб привести до влади «республіканців» і розпочати масштабні зміни. А епатаж Трампа – це лише поза для того, щоб мобілізувати якнайбільше людей для підтримки кардинальних змін.
Припинення війни силовим методом із подальшим вирішенням проблеми політичним, економічним та дипломатичним засобами – це і є найбільш прийнятний сценарій для України. Зрозуміло, що героїчна боротьба українців не пропаде надаремно. Своєю кровʼю вони відстояли незалежність держави і право розпоряджатися своїм майбутнім. І головне тепер – це не ставити перед президентом Володимиром Зеленським нездійсненних вимог. Не намагатися обмежити і послабити його переговорні позиції. В тому числі у майбутніх відносинах з президентом Трампом. Бо мародерство на крові заради примарних політичних амбіцій – це також злочин.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
