Для того, щоб зрозуміти, коли український інформаційний простір став набувати свого власного обличчя, треба перш за все поглянути на його творців та головних «законодавців моди». У цій статті мова піде як про «низинних» творців медіа трендів, так і про «комунікаторів» між українською владою та потенційними інвесторами. Описати ці механізми - вкрай нелегка справа. І не тільки з огляду на велетенський масив інформації, але й через певні труднощі морально-етичного характеру. Оскільки дуже важко аналізувати роботу тих, хто по праву увійшов до золотого сонму українських журналістів.
Для того, щоб вловити головні тенденції, які відбувалися в українському медіапросторі, потрібно згадати кілька насправді знакових прізвищ. Згадати не тільки їхнє дітище, але й те, на що вони були здатні піти, щоб його врятувати і вижити самим. Безумовно, що тут на першому місці і поза конкуренцією стоїть Олександр Кривенко. Український філолог за освітою і геніальний організатор, який, до всього, сам був блискучим пишучим автором. Характеризуючи так компліментарно Кривенка, не варто забувати, що для того, щоб в ті «голодні» часи заснувати і утримувати видання, потрібен був не тільки хист і бажання, але й дуже добрі навики комунікатора. І обовʼязково – здатність іти на компроміси.
Сашко Кривенко
Отже, Кривенко був засновником і редактором культових видань в Україні. Не дивно, що самвидавівський «Поступ», а потім «Post-Поступ» і ще раз «Поступ» видавалися у Львові. Їх любили в Києві, передплачували по всій Україні, але згодом, щоб вижити, львівської бази вже було недостатньо. Хоча «Поступ» періоду 1997-2006 років дав Україні цілу плеяду відомих журналістів, які дуже швидко зробили карʼєру в Києві.
Переїхав у 1995 році до Києва і Сашко Кривенко, де приєднався до найбільш сміливих медійних проектів. Після переїзду до столиці кілька місяців працював головним редактором інформаційних новин «Вікна» та «Вікна світ». Був також головним редактором «Телевізійної служби новин» на каналі «1+1». Але найбільше Кривенко здивував усіх тим, що в 1996 році став радником премʼєр-міністра Павла Лазаренка. Одного з найбільш одіозних і корумпованих на політичному Олімпі України. Кривенко навіть став заступником керівника прес-служби українського уряду часів Лазаренка.
Відразу після звільнення через конфлікт Лазаренка з Народно-демократичною партією, Кривенко приватно розповів деталі співбесіди у премʼєр-міністра. У нього не залишилось ані грама сумніву, з ким насправді він має справу, коли під час розмови Лазаренко «нагадав» про чотирьох малих дітей Кривенка. Це прозвучало, як вимога клятви дітьми, прийнятої в італійської мафії. Кривенко прийняв виклик, відповівши, що Лазаренко так само має дітей. Ніби на тому й порозумілися. Кривенко не тільки допрацював прес-секретарем у премʼєра, але й продовжив співпрацю з Лазаренком через підтримку на виборах його партії «Громада».
Ще один сюжет, який стосується «компромісів» з владоможцями заради вищої справи є історія зі спробою призначення Кривенка прес-секретарем президента Леоніда Кучми. Сашко пройшов співбесіду у Кучми і чекав наступного дня дзвінка, щоб прийняти пропозицію. Але дзвінка не було, чому Кривенко тільки зрадів. Бо наступного дня вибухнув скандал з «плівками Мельниченка» і справою вбивства журналіста Ґеорґія Ґонґадзе.
Знову ж таки, на зламі 1999-2000 років в Україні і Росії стали відбуватися надзвичайно важливі зміни. Мова йде перш за все про серйозну боротьбу за владу та контроль в медійному просторі. Якщо в Росії це була боротьба за впливи олігархічних кланів Березовського і Гусинського і приведення у владу Путіна, то в Україні все відбувалося на рівні угруповань, які мали доступ до влади та державного бюджету.
Зіновій Кулик та його дітище
Саме тут випливає на поверхню особа Зіновія Кулика і дивна співпраця з ним Олександра Кривенка. Зіновій Кулик – в минулому успішний партапаратник, голова Державного комітету телебачення і радіомовлення, а пізніше міністр інформації та помічник премʼєр-міністра Віктора Януковича, став засновником незалежного журналу «Політика і культура» (ПіК). А Олександр Кривенко його головним редактором. Хоча й дуже не на довго. Проте співпраця Кривенка з Куликом виглядала дуже перспективно.
Львівʼянин Кулик був направду пестунчиком радянської долі. В 1973 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету. З того часу, що називається, був «на комсомольській роботі». Вершиною його карʼєри в радянський період став захист у 1989 році кандидатської дисертації при Академії суспільних наук у Москві на тему: «Телебачення в системі зовнішньополітичної пропаганди: 80-ті роки ХХ століття» .
Після успішного захисту, отримавши «ярлик на князювання» в Москві, став не тільки провідним телевізійним чиновником в Україні, але й відомим оглядачем на державному телеканалі. В послужному списку Кулика дуже багато цікавих проектів, таких як заснування УТ-3, «ПіК» та його авторські програми. Зіновій Кулик є цікавим ще й тому, що на його прикладі можна простежити етапи формування незалежного українського мовлення та його відносини з владою. Зокрема, перетворення державного каналу УТ-2 на приватний канал «1+1». Про шляхи проникнення «приватного» мовлення на державний канал УТ-1. Коли приватна продукція Олександра Роднянського поступово завойовувала собі простір на державних каналах.
І коли приватна компанія Олександра Ткаченка «Нова мова» буквально розірвала інформаційне українське болото програмою «Післямова». Поява «Післямови» співпала з початком президентства Леоніда Кучми в 1994 році. Не те, щоб президент Кучма був великим поборником свободи слова, але лояльна до нього особисто програма була вкрай потрібною на етапі концентрації влади у своїх руках. Особливо у протистоянні з Верховною Радою. Ткаченкові та команді дозволялося неймовірно багато. Правда, якщо ця викривальна журналістика не посягала на людей Кучми та його адміністрацію.
Конфлікт розгорівся в січні 1995 року і, щоб довго не описувати його природу, варто сказати, що тодішній керівник Державного комітету телебачення і радіомовлення України Зіновій Кулик спочатку зняв з ефіру «Післямову», а потім і заборонив її вихід на державному каналі. Що виявилося одним із перших прикладів відвертої цензури на державному телеканалі. Проте це дало якісний поштовх для інших медіа через появу вихідців з команди «Післямови» на приватних каналах: «1+1», «Новий», «Інтер» та СТБ.
Олександр Ткаченко згодом «виріс» до генерального директора групи телеканалів «1+1», найбільшим лобістом якого і був свого часу Зіновій Кулик. Багато журналістів цього каналу запамʼяталися українцям не тільки своєю якісною, авторською роботою, але й зробили політичну карʼєру. А тепер нам важливо зрозуміти не тільки механізми перетворення незалежних журналістів на виконавців волі олігархічних груп, але й те, що насправді змусило їх піти «солдатами» різного роду інформаційних воєн. А також те, як вплинув на переформатування українського інформаційного простору прихід до влади Путіна в Москві. Якими були роль і впливи російських видань з додатком «в Украінє» і про «клонування» московської «свободи слова» на українському ґрунті.
Про все це піде мова в наступній статті.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
