Указ Президента «Про історично населені українцями території Російської Федерації» в Україні сприйняли на «ура». Воно й не дивно – далі заголовку в нас новини, як правило, не читають, а тому можна сміливо дофантазувати приєднання «споконвічних територій» до нашої молодої, але з глибоким корінням, держави. «Пукани на Росії», знову ж таки, палають – суцільні позитиви.
Тим не менше, документ, навіть такий коротенький і радше символічний, має як переваги, так і недоліки. Почнемо з переваг.
Права на власний культурний розвиток, як і права національних меншин в принципі – це дуже хороший інструмент, яким Україна як держава досі практично не користувалася. Гра йшла «в одні ворота» - Москва крутила то «триєдиним народом», то «австрійським генштабом», то «дєдушкою Лєніним», а зараз у цю гру можна грати вдвох, як і в запуски безпілотників.
Апеляція до поневолених Росією народів – теж дуже і дуже правильна. Тепер Україна діє не лише як зовнішній чинник, чужий башкирському чи татарському національним рухам в РФ. Тепер українці в Росії – такі самі поневолені Москвою, як і вони. А не «слов’янське ядро» імперії.
Але є і ложка дьогтю в цій діжці патріотичного меду. Не знайшлося чомусь спеціаліста, який би вказав авторам документу на той прикрий факт, що Стародубщина і Слобожанщина як етнічні українські землі – це одне, а Кубань – це трохи інше. І не варто було збирати все в одну купу. Українці на Кубані опинилися не з власної волі, і «освоювалися» на цих територіях фактично в ролі окупантів. Як в цьому випадку повинно працювати МЗС? До обіду розповідати, що Кубань – земля козацька, а після обіду звертати увагу світової спільноти на завезення російським режимом в Маріуполь «казаків» і «азіатів»? Непогана така біполярочка виходить.
Теоретично, якщо дуже постаратися, можна спробувати показати кубанських козаків жертвами царського режиму. Але що тоді робити з чеченцями в сучасному Маріуполі? Теж зарахувати до жертв путінського режиму? Зрештою, в української історичної науки було достатньо часу, щоб дослідити тему, переосмислити, популяризувати, а не повторювати мантру про «там теж наша земля, кубанці – великі воїни». Якщо цього не було зроблено досі, то які шанси надолужити в процесі виконання Указу?
Науковці, якщо вони дотичні до написання цього документу, мали б діяти як лікарі, а не перукарі. Не виконувати замовлення клієнта, а самі вирішувати, які тези і як треба формулювати. Але в тексті Указу згадана Національна Академія Наук, яка буде задіяна для «підготовки й поширення в Україні та світі матеріалів про понад тисячолітню історію українського державотворення, історичні зв’язки земель, населених етнічними українцями, з українськими національними державними утвореннями у різні історичні періоди». Тому, з одного боку – не дивно. А з іншого – є надія, що все це буде поховано за якийсь час під товстим шаром звітів, конференцій і збірників статей.
Ще одне делікатне питання – як це все не екстраполювати на інші кордони? Ніяк, тому що не можна довго грати вар’ята, кажучи «тут пам’ятаю, а тут не пам’ятаю». Тоді як це все правильно екстраполювати? Що робити з Білоруссю і Придністров’ям? З угорцями, словаками і поляками? Тут сотні підводних каменів в кожному випадку, їх бажано обійти. А ми в першому ж Указі читаємо «Кубань, Стародубщина і Слобожанщина» в одному реченні. Тривожно…
