Оригінальна публікація https://zaxid.net/ukrayina_u_viyni_n1536768
Автор - Любко Петренко
Боявся, що коли-небудь доведеться писати такий текст. Хоч десь на підсвідомому рівні усвідомлював, що такий розвиток подій неминучий. Пам’ятаю, як ще юнаками наприкінці 1980-х з товаришами обговорювали, що раніше чи пізніше доведеться взяти в руки зброю, щоб здобути Незалежність. Ми знали, що по-інакшому не здобудемо волі, лише війною, лише з автоматами в руках. Так, наші уявлення про війну з росіянами були наївними, романтизованими, але водночас напрочуд щирими. Можливо, саме завдяки цій щирості вони так міцно закарбувалися в голові.
І от вона – війна. Яке страшне слово. Вже не залишилося ні наївності, ні романтики. Їм на зміну прийшла тривога передовсім за своїх і чужих дітей, всіх українців, за наше майбутнє. За країну, яка, очевидно, буде понівечена бойовими діями й вимагатиме тривалих років, коштів і зусиль на відновлення. За наші душі, які мимоволі кристалізуватимуться холодом ненависті до ворога й не скоро зможуть відтаяти.
Каюся, я до останнього моменту заперечував такий розвиток подій. Здоровий глузд, прагматичний розрахунок, тверезі міркування не передбачали такого сценарію. Звісно, навіть з урахуванням потужних поправок на божевілля російського диктатора Путіна на пункті України. На його образи за Помаранчеву революцію, Революцію гідності, вигнання Януковича, відсіч «зеленим чоловічкам» на Донбасі. Зрештою, за те, що українці прозвали його «х-лом», за те, що злобно-іронічне «ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла-ла» досі, сподіваюся, відбивається луною кошмарів у його голові. Зрештою, за те, що Україна стала вільною, фактично розвалила СРСР, тобто спричинила, на переконання Путіна, «найбільшу геополітичну катастрофу ХХ століття».
Ні, я сподівався зовсім не на тверезий глузд Путіна. Його телевізійний виступ з потоком образ на Україну та українців, з абсолютно безумними історичними опусами, його налиті кров’ю очі чітко засвідчували – до раціо тут апелювати нічого. Була надія на інстинкт самозбереження кремлівського лідера.
Ну, бо важко було обрати гірший час для оголошення війни. Адже Україна змогла сформувати доволі боєздатну, мотивовану армію, зібрати навколо себе міжнародну антипутінську коаліцію з найрозвиненіших держав планети. Консолідувалося й українське суспільство, погодившись забути про політичні образи й чітко сконцентруватися на захисті Батьківщини.
Тим часом у російській армії чимраз чіткіше виявлялися ознаки демотивованості. Військовики не розуміли сенсу загарбницької війни, вони змучилися майже річним стоянням під українськими кордонами. Вони, зрештою, боялися заходити на українську територію, бо знали, яку відповідь можна отримати від Збройних Сил України. Багато хто оглядав трансляцію «історичного» засідання Ради безпеки Росії, тож міг зауважити, як трусилися руки в його учасників, яких Путін змусив визнавати «ЛНР/ДНР». Вони усвідомлювали, що вже ставали учасниками злочину, що вони вже втягнуті в путінську воєнну авантюру, що на їхніх руках буде тепер кров тисяч українців і росіян, що виїзд за кордон тепер для них буде відкрито лише в одному напрямку – до Гааги.
Не дарма нещодавно досвідчений російський військовий експерт генерал-полковник у відставці Леонід Івашов, який досі завжди гаряче підтримував Путіна, несподівано виступив з рішучою засторогою щодо його планів нападу на Україну. Щобільше, він як голова російської ура-патріотичної організації «Загальноросійські офіцерські збори» написав відкритого листа російському диктаторові, в якому різко розкритикував агресивні дії та риторику кремлівського керівництва. Івашов закликав Путіна «відмовитися від злочинної політики провокування війни» і навіть подати у відставку. Очевидно, як досвідчений військовий експерт він добре усвідомлював всю авантюрність, ба навіть катастрофічність такої затії.
Напевно, Путін собі уявляв, що війна в Україні буде чимось схожа на війну в Грузії, лише в трохи більших масштабах. Навіть сценарій провокацій був той самий: евакуація південноосетинського населення, обстріли грузинської території, очікування, коли в грузинської сторони здадуть нерви, організація кількох вибухів у Цхенвале. Але ми вже знали ці путінські ігри, тому на провокацію не піддалися, як свого часу Міхеїл Саакашвілі. Тож у Путіна виникли проблеми зі сценарієм, довелося терміново перефарбовувати російський БМП, записувати якийсь безглуздий відеоролик з нібито наступом українських диверсантів. Журналісти-розслідувачі досить швидко визначили, що звук на тому ролику взято з відеозапису навчань фінської армії. Зрештою, навіть якби провокації були б якіснішими, їм би не повірила міжнародна спільнота, підготована застереженнями західних розвідок.
Утім всі ці відверті промахи не зупинили навіженого російського лідера. І коли в російських дипломатичних представництвах у Києві, Львові, Одесі почалися «пожежі» – а насправді гарячкове спалювання таємних документів – для мислячих людей стало очевидним, що війна невідворотна.
Чим це закінчиться для Путіна – ганьбою, поразкою і, вірю, таки Гаагою. Він програв свою війну ще її й не розпочавши. Байдуже навіть, якщо на початках російські окупанти досягнуть якихось тактичних успіхів. Це буде лише гірше для Росії, кремлівського керівництва й самого Путіна, бо спричинить більше кровопролиття.
Видно, що історія, на яку так любить посилатися російський лідер, нічого його не навчила. Та й не могла, бо вивчав він її за якимись макабричними підручниками, якщо судити з його псевдоісторичних заяв. Його трактування історичних подій не має нічого спільного з дійсно цікавою та повчальною наукою. А от якби він «вчився так, як треба», то знав би, чим завершують такі персонажі – що зі стародавньої історії, що з історії ХХ століття, що з цілком свіжих історичних подій.
А найгірше, що Путін тягне за собою в провалля цілий багатомільйонний народ, який вже ой як не скоро «нам стане братами». Ще 1999 року, коли Путін лише йшов до влади й були всі шанси його зупинити, росіяни не забажали розбиратися, хто підривав багатоквартирні житлові будівлі в Москві, Буйнакську та Волгодонську. Росія так прагла «піднятися з колін», що 2000 року без розмірковувань погодилася віддати віжки правління вихідцеві з гебістських структур. Килимові бомбардування в Грозному, смерті дітей під час провальної операції в Беслані, нехтування безпекою людей під час визволення заручників в «Норд-Ості», закручування гайок, поступова відмова від демократичних здобутків 1990-х років, ліквідація вільної преси тощо. Ніщо не зупинило росіян від того, щоб проголосувати за Путіна вдруге. Потім втретє, вчетверте – далі вже статистика. Як і на статистику перетворилися жертви путінського режиму в Чечні, Грузії, Сирії, Україні…
Так, росіяни стали співучасниками злочину проти людяності. Принаймні більшість, не всі. Я знаю багатьох гідних російських колег-журналістів, громадських діячів, митців. Їх коло стає чимраз вужчим, голос – чимраз тихішим. Але ж були ще якесь десятиліття тому потужні антипутінські акції на проспекті Сахарова, на Болотній площі. Було чим гордитися. От тут би росіянам сказати: «Можем повторить!». Ну не можна зло довго залишати непокараним.
