Розсипане на кордоні зерно викликало надзвичайно сильне і гнітюче враження. Нюанс в тому, що акція, адресована польському уряду, найбільший «ефект» справила на українців. Для яких зерно, зібране іноді під обстрілами й на замінованих полях, не сприймається як інструмент для таких «перформансів». Це навіть якщо не згадувати Голодомор, розкуркулення та історію створення колгоспів.
Але, як це не прикро, мусимо констатувати, що наші емоції вже не хвилюють сусідів так, як це було в 2022 році. Бо тоді і в сусідів були зовсім інші емоції, очікування, страхи і так далі. Зараз емоції інші, більше роздратування, більше озлоблення – тому час переходити в раціональний режим спілкування. Поки не спалили остаточно залишки «мостів дружби», зведених після початку російської агресії.
Отже, чого ми воліємо не помічати, коли триває українсько-польський «пінг-понг на кордоні».
По-перше, економічні питання густо перемащені ідеологічними. З нашого боку це зерно як символ спротиву Москві, з польського – маленькі фермерські господарства як ознака цілої верстви «господарів-хліборобів». Ми закидаємо полякам те, що вони не шанують результатів праці українських селян. Поляки закидають українцям, що немає ніяких українських селян в цій ситуації, бо на ринку працюють спекулянти і трейдери.
Тобто з одного боку є ідея землі і зерна, як священних. З іншого – ідея дрібного господарства як основи суспільного ладу і «добрих порядків». Обидві ідеологічні системи дуже гарні, але обидві «трохи» прикрашають дійсність. Українські землі перебувають в оренді великих холдингів, що важко уявити, коли йдеться про діючі святині. Так і в Польщі - дрібні господарства не є основою суспільства, бо ж база не може аж так критично залежати від дотацій.
Насправді ми спостерігаємо зіткнення двох принципово різних економічних підходів до сільського господарства. Українська модель – це висока продуктивність при низьких затратах, оскільки і угіддя, і ситуація з робочою силою, і різноманітні екологічні чи соціальні норми дозволяють так працювати. За великим рахунком, український агросектор недалеко втік від української металургії.
Європейська модель, яка діє і в Польщі, як країні ЄС, зовсім інша. Сільське господарство в ЄС – це не тільки про продукти харчування. Це і зайнятість, і збереження звичного пасторального ландшафту, і соціальна стабільність. А також – продовольча безпека та екологія. За все це доводиться доплачувати. Тобто за визначенням не коректно порівнювати ефективність цих моделей в категорії ціна/якість.
Ще з часів, коли США тільки почали виходити на світову арену як економіка №1, в Європі звернули увагу на специфіку американського виробництва їжі. Саме «виробництва», тому що цей процес радше нагадував фабрику, де земля фермера була перш за все засобом виробництва, а не «домом», «спадщиною предків» і тому подібне. Український агросектор в цьому плані більше нагадує американський, ніж європейський.
Зрештою, історики можуть згадати перипетії земельних відносин в стародавньому Римі, де зі збільшенням латифундій зник клас фінансово незалежних громадян – основа республіки. І де римські пролетарі голосували на Форумі за миску єгипетської пшениці. Ну це класика, ніхто не хоче повторювати таких очевидних помилок.
Так чи інакше, українсько-польські відносини опинилися в глибокій політичній ямі (щоб не сказати точніше). Політичні еліти не змогли або не захотіли піднятися вище електорального «тут і тепер», при чому в найпростішому його виконанні, коли поділ на «свій/чужий» не дозволяє думати наперед і в адекватних масштабах.
Не зважаючи на те, що ситуація дуже шкідлива для обох суспільств, вирішувати її ніхто не поспішає. Бо для окремих суб’єктів все наче складається на користь: трейдери по обох боках кордону заробляють (а такі масштаби під силу лише тоді, коли є політичний «дах» в обох країнах), політики при владі «захищають», політики в опозиції – протестують, але зважаючи на електорат. Дуже зручно. Замість виходити з кризової ситуації, можна «торгувати» кризою в своїх інтересах.
Але відкладені питання завжди повертаються у вигляді проблем. Як волинська трагедія / різанина / українсько-польський конфлікт (це вже як кому пасує в конкретних політичних ситуаціях). Питання зерна ж не виникло цього місяця, правда? А суспільство так і не знає, хто скільки наторгував минулого року, з якою «маржею», кому доставляються вантажі на польському боці. Водії ж не продають зерно з фури на трасі, зрештою. Це створює сприятливий ґрунт для різноманітних домислів. Як і нерішучість урядів при розслідуванні всіляких інцидентів. Як і заяви про те, що чорноморський зерновий коридор вже дозволяє експортувати зерно в довоєнних обсягах.
Але для урядів в цій ситуації зручніше сказати «це не ми». Тоді польська влада, наприклад, не мусить сама проговорювати неприємні речі про український експорт та конкуренцію, за неї це зробить опозиція. Владі ж залишаться тези про безумовну підтримку України та світле європейське майбутнє.
Отже, маємо чергову проблему в українсько-польських стосунках, яка теж має всі шанси стати «відкладеною на потім». При чому, на відміну від історії чи політики пам’яті, тут нема варіанту «поговорити і порозумітися». Адже йдеться про конфлікт інтересів, коли хтось втрачає, а хтось здобуває ринок агропродукції. Тому вихід із цієї ситуації не можна знайти на цьому ж рівні, на якому ми «знайшли вхід». Виходом може стати перехід на вищий рівень, де стоять питання європейської безпеки і світової продовольчої політики.
Україні потрібен експорт. Країнам Азії та Африки потрібне дешеве зерно. Європі потрібно зберегти своє сільське господарство, а також захиститися від хвиль неконтрольованої міграції з Азії та Африки. Які продовжаться, якщо там не буде дешевого українського зерна – і тоді часи «напливу української кукурудзи» будуть згадувати як період щастя і добра.
Відповідно, ЄС міг би більше інвестувати в безпеку на Чорному морі, в способи транспортування через Румунію, у дотації в тому числі і для українських аграріїв. Останнє могло б стимулювати розвиток і в Україні дрібніших господарств, щоб «посунути» великі холдинги і вирівняти не лише ціни, а й соціальну структуру.
Але для цього потрібна «довга політична воля» вирішувати, а не відкладати чи «перемагати» проблему. Як з українського, так і з польського боку. А цього, на разі, не спостерігається.
