В маленькій, але дуже важливій близькосхідній країні днями відбулися вибори. Швидше за все, перемогу отримав виборчий блок Біньяміна Нетаньягу. Одного з найбільших довгожителів на політичній сцені Ізраїлю. Політика, який, серед іншого, прославився умінням вести переговори з Владіміром Путіним. Підігрувати російській історичній політиці, «вимінюючи» за це більші й менші преференції для своєї країни. Ця гра була певний час вигідною для Ізраїлю, оскільки Нетаньягу вдавалося завдяки «георгієвській» стрічці на лацкані, «купляти» тимчасовий мир і відсутність ракетних обстрілів країни з боку сусідніх територій. Але це ще більше роз’юшувало наміри Путіна напасти на Україну.
Путін розумів подібну лояльність, як свого роду згоду з боку Ізраїлю на ведення реваншистської політики з відновлення російської імперії, шляхом обґрунтування агресії проти України боротьбою з нацизмом. Здавалося б, проведення російською пропагандою паралелей між сучасним Заходом і нацизмом та фашизмом тепер – суперечить здоровому глузду. Але росіянам вдалося певною мірою залучити на свій бік навіть Ізраїль. Наприклад, організованим для Путіна в Меморіалі Катастрофи і Героїзму «Яд Вашем» шоу, за свій спокій Ізраїль частково розплатився памʼяттю про убієнних під час Голокосту родичів. Тоді, організоване В’ячеславом (Моше) Кантором для Путіна дійство, фактично поставило Ізраїль в ар’єргарді російської історичної політики.
Проти подібного роду інструменталізації історії тоді виступив хіба що президент Польщі Анджей Дуда, який публічно відмовився від участі в заході, де би Путін виступав в ролі ментора правди про історію. Також президент України Володимир Зеленський полетів до Ізраїлю, але змінив локацію свого перебування із «Яд Вашем» на Західну стіну Храму, передавши свої місця жертвам, які пережили Голокост.
На цьому моменті доводиться трохи довше зупинитися через те, що історична політика Росії останніх десятиліть – це настирливі намагання «легітимізувати» свою агресивну політику. Надати собі свого роду законне «історичне право» загарбувати народи і країни, прикриваючись перемогою над нацизмом і фашизмом у Другій світовій війні. Звинувачуючи Україну в плеканні традицій нацизму. До слова, ця затія з тріском розбилася об сучасну Україну, яка всупереч звинуваченням, проявила неймовірний героїзм і жертовність в боротьбі за збереження демократичних цінностей.
Це сталося, не тільки всупереч російській брехні, але й завдяки відмові від недолугої історичної політики, яку практикувала Україна в часи директорування в Українському інституті національної памʼяті Володимира Вʼятровича. Коли інститут, глорифікуючи без розбору українських радикальних націоналістів, серед яких були й ті, хто тісно співпрацював з нацистами, вправно підставляв плече російській агресивній пропаганді. Коли влаштували справжнє цькування президенту Ізраїлю Реувену Рівліну, після його виступу у Верховній Раді. Коли Україна мусила пояснювати Європейській Раді та Польщі, що не плекає ані нацистських, ані фашистських традицій. Проте «факельні походи», та шкільні уроки, присвячені «героїзму» Дивізії ваффен СС «Ґаліція» робили свою чорну справу.
В тому, що Путін був переконаний, що 24-го лютого 2022 року йому не чинитимуть такого опору, є провина усіх. Ізраїлю, який забавився в історичні ігри з Путіним і вчасно не угледів розростання російського фашизму. України, яка довший час намагалася героїзувати ті історичні формації та тих історичних персонажів, які, як гиря, не пускали її в середовище демократичних народів. Європейського Союзу, який з легкістю, а насправді через дике бажання збагатитися, пішов на поводку у Путіна і був готовим пожертвувати Україною, прикриваючись знову ніби то її захмарним націоналізмом та прихильністю традиціям нацистів та фашистів.
Поєднання всіх цих чинників призвело до того, що Путін відважився здійснити свій давній зловісний задум і рушив повномасштабною війною на Україну під жалюгідним приводом – денацифікувати Україну. І це сталося серед іншого й тому, що ні Ізраїль, народ якого є свого роду камертоном на загрози з боку нових геноцидів, ні Європейський Союз, який добре знав, що в Україні нема навіть натяку на нацизм, ані словом не осудили цей абсурд. Ніби й не зауважили, що українці 73% голосів вибрали президентом етнічно єврея. Взагалі, не надаючи цьому факту жодного значення. На жаль, так само Україна практично нічого не робила, щоб відмежуватися від ганебних фактів у своїй історії. Не відрефлексувала критично свого минулого.
Українські дипломатичні місії в дуже специфічний спосіб просували інформацію про Голодомор, ніби змагаючись за право стати ексклюзивною жертвою. При цьому, не забуваючи перекладати провину за цей страхітливий злочин на «євреїв-більшовиків». Що аж ніяк не відповідало історичній дійсності і серйозно отруювало відносини між Україною та Ізраїлем. Складається враження, що українська дипломатія замість поширення правдивої інформації про Україну і пояснень про «нішевість» прихильників історичних радикальних націоналістів, несвідомо підкидала дров у паровоз ворожої російської пропаганди.
І це стосується не тільки Ізраїлю, але й дуже важливої для України Німеччини. Вважаю, що «історичні» коментарі попереднього українського посла в Берліні завдали непоправної шкоди державі. Проблема не в радикальних і недипломатичних заявах та оцінках. Проблема у відсутності відповідної реакції з боку Київського офісу. І навіть гірше, в подальшому кар’єрному рості таких послів. Складається враження, що між центральним офісом МЗС України і дипломатичними представництвами нема належної комунікації. Що кожному послу надано виняткове право на власну художню самодіяльність. Що в МЗС відсутній єдиний спільний наратив. Що дуже часто приводить до прикрих непорозумінь, коли особиста думка посла, яка не має нічого спільного з політичною лінією офісу і не опирається на серйозний аналіз, сприймається як позиція держави.
Ніби на підтвердження тенденції, напередодні ізраїльських виборів в українсько-ізраїльських відносинах вибухнув справжній скандал. Україна, яка устами президента Зеленського вкотре просить Ізраїль про допомогу – гуманітарну, медичну, технічну і збройну, проголосувала в ООН «за» антиізраїльську постанову. Думки щодо цього аж так незрозумілого акту розділилися. Одні повідомили, що таким чином Україна «помстилася» Ізраїлю за ненадання допомоги. Інші заявили, що це послідовна позиція України. Що Україна, яка пережила трагедію Чорнобиля, послідовно виступає проти поширення ядерної зброї.
І одні й другі лукавлять. Ні про яку особливу помсту мова звичайно не йде. Оскільки таке голосування Україна практикує віддавна. Спеціалісти порахували, що Україна підтримала понад 100 резолюцій, спрямованих проти Ізраїлю. І це радше традиція, ніж спонтанна реакція. Скидається більше на те, що «зашкарубла» українська дипломатія користується старими радянськими та російськими лекалами. Вона традиційно підтримує «знедолених» палестинців і засуджує ізраїльську «воєнщину». І нема кому пояснити українським дипломатам, що Палестинська автономія – це та ж «ДНР- ЛНР», штучно створена Радянським Союзом, щоб тримати на гачку Ізраїль та контролювати Близький Схід. Якби це хоч хтось пояснив українським дипломатам, то може б і не було цієї ганьби у надзвичайно складний для країни час. І Україна не опинилася б в одній компанії з Росією та Іраном.
Одним з перших стосовно української позиції щодо Ізраїлю свою думку висловив посол України в цій країні Євген Корнійчук. Який спочатку сказав, що Україна вже багато років послідовно проводить прозору політику в цьому напрямку і виступає проти розповсюдження ядерної зброї на Близькому Сході. І відразу додав, що цю принципову позицію можна було змінити, утримавшись. Посол чітко пояснив, що Україна проголосувала саме так, тому, що МЗС Ізраїлю не звернувся до української сторони з відповідним проханням. Корнійчук також підтвердив, що обговорював цю тему із представником України при ООН Сергієм Кислицею і той так само поскаржився, що його ізраїльський колега від початку року з ним не комунікував, бо «напевно боїться, що в нього щось попросять».
Якщо все правда у сказаному послом Корнійчуком, то це скандал. Виявляється, «принципову» позицію можна міняти, якщо поторгуватися. До всього, посол Корнійчук заявив одному з ізраїльських видань наступне: «Щоб Україна поміняла позицію нам могли про це сказати американці». Тобто пан посол відкрито відмовляє Україні в субʼєктності й оголошує про її цілковиту залежність від позиції Вашингтона. Виникає підозра, що за зміну позиції щодо злощасної резолюції українські дипломати хотіли щось і в американців попросити. Цікаво, а що на це міг би сказати міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба? Може, варто просто зорієнтувати українських дипломатів на поведінку США? Тим більше, що Україна віднедавна не має оглядатися на позицію Ірану і Китаю.
Але найбільше засмучує у цій ганебній історії те, що українські дипломати ніби й не чули про нову тактику президента Володимира Зеленського. Саме Зеленський, щоб достукатися до політичного керівництва багатьох держав, почав використовувати свого роду пряму народну демократію. Знаючи про залежність політиків від своїх виборців, Володимир Зеленський звернувся до багатьох парламентів світу з конкретними промовами. Звертався до людей, а ті своєю чергою тиснули на своїх політиків. Але звернення президента Зеленського до Кнесету було дуже неоднозначно сприйняте в Ізраїлі. Цікаво, чи не тому, що у нас нема добрих фахівців по Ізраїлю і Близькому Сходу? Що нема чіткої позиції для своєї власної політики у так важливому регіоні світу?
Цікаво також, чи останнє голосування за антиізраїльську резолюцію хоч якось обговорювалося в Києві? Чи це звичайна інерція або халатність? Погані кваліфікації дипломатичного корпусу або ж зловорожі дії? Одне слово, шкода завдана цим голосуванням, є важким ударом по прихильниках України в Ізраїлі. Які, як от, наприклад, «Ізраїльські друзі України» - неустанно підтримували Україну. Допомога яких, на фоні «пасивності» ізраїльського уряду, була просто неоціненною. Таке голосування могло не тільки позбавити їх аргументів серед своїх співгромадян, але й демотивувати на довгий час.
І на завершення. Залишається сподіватися, що після численних фактів геноцидних дій Росії у війні проти України, у нового премʼр-міністра Ізраїлю більше не виникне спокуси продовжити політику домовлянь з Путіним. Після того, як Іран, який є запеклим ворогом Ізраїлю, виступив в ролі найбільшого союзника Путіна і постачальника бойових дронів та ракет, якими ворог бомбардує Україну, новий уряд країни перегляне свою стару політику вдаваного нейтралітету. А Україна відмовиться від старої, ще радянської, доктрини на Близькому Сході.
