Не може не дивувати те, з якою легкодушністю українці ведуться на різного роду «вкиди», а то й елементи ворожих інформаційних спецоперацій. От і зараз інформаційним простором шириться ледве не захоплення заявами командира так званого Русского добровольчого корпусу (РДК) – Дєніса Капустіна (Нікітіна). З приводу чого вважаю за потрібне висловитися.
Абстрагуючись від подій у прикордонних селах Брянської області Росії, про які майже відсутня достовірна інформація, а в російських пропагандистських медіа одне повідомлення заперечує інше, все ж варто згадати кілька цікавих моментів з «події» і особливо учасників. Перш за все треба сказати, що до «втручання» в перебіг подій маловідомого «Русского добровольчого корпусу» – затія скидалася на погано підготовлену спецоперацію ФСБ. Сценарій якої був ніби списаний з інсценізованого нацистами нападу на німецьке радіо «Зендер Ґляйвіц» в ніч з 31 серпня 1939 року. Що мало послужити приводом для нападу Третього Райху на Польщу. А вже 1-го вересня 1939 року, як відомо, почалася Друга світова війна.
У випадку цієї провокації, наперед приписуваній українській ДРГ (диверсійно-розвідувальній групі), мета могла бути навіть дуже широкою. Від оголошення у прикордонних російських областях воєнного стану із закриттям наглухо усього західного кордону, до початку масованої антиукраїнської інформаційної спецоперації. Правда для цього треба було «заготувати» десятки трупів росіян і особливо дітей, щоб потім все звалити на цю нібито українську ДРГ. Судячи з повідомлень російських ЗМІ, спецслужби Росії готували своїм громадянам криваву баню і все заради потрібної Путіну картинки. Благо, досвід з підривом сплячих в будинках людей у ФСБ є неабиякий.
Про масштабний задум цієї спецоперації свідчить також запланований виступ Владіміра Путіна на засіданні російського радбезу. Здається, саме Путін мав закликати росіян у відповідь на «кривавий випад українських головорізів» ще тісніше «сплотіться» навколо вождя і уряду. Що також мало дати новий поштовх для мобілізації російського суспільства на війну проти України. Мало вирвати росіян зі стану апатії і налаштувати на новий виток «побєдобєсія». Ну і не можна забувати про те, яким потужним аргументом стала б смерть невинних дітей в країнах, де, на жаль, продовжують симпатизувати Росії. Такими є логічні припущення про очікуваний Путіним результат від прикордонної провокації.
Але щось пішло не так. Дітей ще не вбили, шкільний автобус не розстріляли, селян в заручники не взяли і не перестріляли, а російські медіа вже поспішили про це повідомити. Різнобій у заявах з місця подій тільки зайвий раз підтвердив російське головотяпство та «сокирну» роботу спецслужб. Подібно до того, як були проведені вибухи житлових будинків у Буйнакську, Москві і Волгодонську у вересні 1999 року. Що тоді послужило для Путіна «приводом» для початку другої Чеченської війни. «Всього лише» 307 вбитими і 1700 пораненими цивільних росіян «заплатили» своїми життями та понівеченими тілами, щоб Путін переможно стартував у своє президенство в 2000 році.
Але й тоді все пішло не так гладко. Пильний мешканець будинку в Рязані, зауважив дивних людей, які переносили мішки з машини в підвал. Викликав міліцію, а далі історія розвивалася вже за законами нехлюйського (російського) детективного жанру. В результаті слідства виявилося, що мішки з вибухівкою та вибуховим пристроєм перетворилися на цукор. Справу закрили і намагалися замʼяти. Ця історія виставила на посміховисько ФСБ, але родичам жертв було аж ніяк не до сміху. Просто адекватні люди отримали нагоду вже тоді зрозуміти, що миршавий гебіст, який на той момент обіймав посаду премʼєр-міністра (Путін), ні перед чим не зупиниться. З того часу він дійсно не зупиняється і число вбитих вже перевалило за сотні тисяч.
Так от, повертаючись до недавніх подій в російських прикордонних селах, можна впевнено стверджувати, що там планувалася нова кривава масакра. Яку провалили недолугі виконавці. І знову пропагандистам довелося відбріхуватися, а Путіну, підібгавши хвоста, відмінити свій виступ на радбезі. Але на цьому історія, на жаль, не закінчилася.
Здається, росіяни вирішили, що з паршивої вівці треба урвати хоча б жмут вовни. Або ж відкрито задіяли свою неонацистську «заготовку» в Україні. І саме тут починає розганятися історія з «Русскім добровольчим корпусом». Сказати, що історія «корпусу» мутна справа – це нічого не сказати. Грубо кажучи, - це зібрання російських відкритих неонацистів, які дивним чином і завдяки звʼязкам з «Азовом» та Правим сектором стали, нібито, в серпні 2022 року підрозділом ТРО, а отже й ЗСУ.
Не буду вдаватися в структурну підпорядкованість цього загону, але російські пропагандисти вже трублять, що це підрозділ ЗСУ, де служать 50 неонацистів, і який використовує символіку «Русской освободітєльной армії» (РОА) генерала Власова. Саме цю символіку можна побачити на шевронах та банері брянських«диверсантів». Четверо з яких, не приховуючи обличь, і демонструючи символи російських нацистів, поспішною скоромовкою наговорили на камеру купу слів про мету їхньої вилазки. Якою нібито є показати братам-росіянам шляхи визволення з-під «необільшовицького» режиму. «Ми, бійці Російського добровольчого корпусу, записуємо це відео з Брянської області. Ми прийшли сюди не як ДРГ, а як визвольна армія на свою рідну землю. На відміну від путінської армії катів і ґвалтівників, ми не воюємо з мирними громадянами. Ми прийшли сюди, щоб вас звільняти. Закликаємо вас взяти зброю і боротися з путінським кремлівським кривавим режимом», - наївно закликали селян «диверсанти» і забралися назад на територію України.
І тут виникає питає, в чому полягає сенс такої акції? По-перше, ця карикатурна вилазка не матиме жодного навіть символічного значення для якогось району Брянської області. По-друге, заява про швидке «звільнення» від групки неонацистів звучить, як підтвердження небезпідставності російської політики «денацифікації» України. Тобто реально шкодить Україні та її міжнародному реноме. Це поганий сигнал, як для громадян Росії, так і для об’єднаного Заходу, який усіляко підтримує Україну у боротьбі проти російської агресії. І на який уся надія у цій війні. По-третє, не зрозуміло, який сенс Україні погоджуватися виставляти своїм авангардом закінчених неонацистів? Україні, яка великою кровʼю довела свою відданість демократичним принципам. Україні, яка ціною великих жертв відмилася від російських закидів у потуранні нацизму та фашизму. Якій надлюдськими зусиллями вдалося переконати світ у тому, що ідеї свободи, демократії та загальнолюдських цінностей для неї не порожній звук.
Саме тому виникає все більше питань до українських спецслужб, чому подібний «підрозділ», який базується на території України, дозволяє собі подібного роду провокації? Чому російські неонацисти, якими їх вважають в Євросоюзі, розгулюють Україною у військовій формі та зі зброєю? Чому, за їх словами, українські служби відкрили для них ділянку державного кордону і провели через заміновані поля? Так само хотілося б почути, у кого на службі реально перебуває РДК? А питання тут є.
По-перше, «вилазка» РДК цілком лягає в канву путінського диверсійного задуму в селах Брянської області. По-друге, вся історія з РДК є найбільш вигідною російській пропаганді. Де в зовнішньому антуражі можна побачити зображення гітлерівських колабораціоністів «Біла ідея» і жовті повʼязки ЗСУ. І найважливіше – головні учасники «походу» відомі європейським спецслужбам неонацисти. Їх навіть не треба ідентифікувати.
Наприклад, командир Дєніс Капустін, він же Нікітін. Ще дитиною разом з сімʼєю виїхав до Німеччини. Потім кілька разів повертався до Москви. Став одним із найвідоміших активістів неонацистського руху. Він і сам не приховує, що нацист. Не буду перераховувати його весь «послужний» список в неонацистському русі, але за свою діяльність йому з 2019 року заборонений вʼїзд в ЄС. Але в Росії Капустіну було сприяння в організації боїв ультраправих «Білий воїн» навіть з боку мерії Москви. Наприклад, бої 2012 року проходили в спорткомплексі «Крылья советов». В 2017 році, на запрошення ще одного «діяча» Сергія Кортких («Боцман») переїхав в Україну. В 2018 році раптово пропав з виду. А в лютому 2019 року в німецькому виданні «Der Spiegel» вийшла стаття про Капустіна-Нікітіна.
В цій статті, з посиланням на німецькі спецслужби, вказується, що Дєніс Капустін отримав в Німеччині вид на проживання в 2001 році, як «єврейський біженець». Далі ще цікавіше. З єврейського біженця він перетворюється на відомого ультраправого активіста. Організовує бої без правил, примикає до ультраправих футбольних фанатів, бере участь в нападах на емігрантів. І за словами одного з працівників спецслужб, фінансово підтримує низку заходів по всій Європі на випадок години «Х». В цій же статті повідомлялося, що з огляду на розмах подібної діяльності в Європі, Капустін може бути повʼязаний з державними органами Росії.
І знову про «український» слід. За даними публікації в «Der Spiegel», проти Капустіна-Нікітіна низкою правоохоронних органів в європейських країнах порушені кримінальні справи і ведеться слідство. Але, нібито, арештувала його в 2018 році СБУ за придбання перероблених на зброю ракетниць. З цього моменту можна знайти тільки припущення про життя і діяльність чоловіка, який вирішив звільнити Росію короткою «вилазкою» у Брянську область.
І телетайпно кілька слів про інших опізнаних учасників брянської «ДРГ». Освальд Лємох, він же Алєксєй Огурцов – ідейний нацист, лідер ультраконсервативного руху «Мужское государство». До того, як у 2018 році переїхав в Україну, жив у Москві і працював у сфері безпеки.
Кіріл Канахін – колишній російський актор. Приєднався до правого традиціоналістського руху. Дивним чином так само у 2018 році опинився в Україні.
Ілья Богдан – колишній офіцер ФСБ, який служив у прикордонних військах у Приморському краї. Але в 2014 році перебрався в Україну, де в складі Правого сектора та інших підрозділів воював проти Росії.
І на завершення. Керівництво України несе на собі величезний тягар відповідальності, приймаючи непрості рішення під час війни. Воно є надзвичайно залежним від тієї інформації, яка лягає йому на стіл. Тому мій заклик до тих, хто готуює ці матеріали: ставтеся відповідально і глибоко до кожної з подібних історій. Як бачимо, одна незначна історія з так званим Русскім добровольчим корпусом може виявитися багаторівневою російською диверсією. Від якої постраждає не тільки міжнародне реноме України, але й може заповільнитися подальший перебіг війни.
