Книга «Маленький дорослий. Дитина й дитинство в Гетьманщині XVIII ст.» (Київ: К.І.С., 2018) – результат кількарічної праці Ігоря Сердюка, кандидата історичних наук, докторанта Полтавського національного педагогічного університету імені В.Г. Короленка, редактора гуманітарного порталу historians.in.ua. Це серйозне академічне видання із примітками і посиланнями на численні джерела, проте автор воліє уникати терміну «монографія», аби він не відлякував потенційно широке коло читачів.
Свою роботу Сердюк написав у доступній, популярній стилістиці й формі, свідомо відмовившись від напускної вченості. За великим рахунком, «Маленький дорослий» – це дослідження, котре не просто заповнює лакуни в історії Гетьманщини, а є заледве не першою комплексною працею в царині історії дитинства у «старій Україні». Про дитину й дитинство, кумівство і шлюби, наймитування та «іншування» Ігор Сердюк розповів в інтерв’ю ZAXID.NET.
Діти як маркер побутування суспільства
– Якою була типова родина в Гетьманщині? Чи збігалася реальна картина із сучасними уявленнями про тогочасні сім’ї та їхній склад?
– Мабуть, найбільш яскравим образом нашого візуального уявлення про родини минулого є кадри з фільму «Пропала грамота». На його початку ми бачимо таку пасторальну картину: сидить козак Василь, його батько, дружина Одарка готується накривати на стіл. І за цим довгим столом між Василем і його батьком сидять дев’ятеро діток. Усі хлопчики й усі однакового зросту, що, напевно, не догледів режисер фільму Борис Івченко. Як на мене, це, може, дещо гіперболізована квінтесенція наших уявлень про ідеальну багатодітну родину, котра існувала в минулому.
Як це корелюється із дійсністю – інше питання. На нього я спробував дати відповідь з точки зору історичної демографії, яка, з одного боку, дає якісь об’єктивні дані, а з іншого, як кажуть, «визначає середню температуру по палаті». Але коли ми беремо облікові церковні та світські джерела, зокрема метричні книги та Румянцевський опис Малоросії, то бачимо, скільки дітей було в структурі населення і визначаємо їхнє співвідношення до жінок дітородного віку. Виходить, що на одну жінку віком від 15 до 49 років припадало одна-дві дитини.
Це вже випадає із наших сучасних уявлень про багатодітність в минулому. Однак саме це зафіксовано у Генеральному описі, яким я користувався під час дослідження. Інше питання: чому так? Такі тотальні джерела є поперечним зрізом або таким собі «колективним фото» суспільства. На момент «зйомки» в якихось родинах ще не було дітей, а в інших – вони вже виросли або ж померли маленькими. У Гетьманщині жінка народжувала п’ять-сім разів за життя. Частина з цих дітей помирала. Загалом тільки четверо з десяти охрещених доживали до п’ятирічного віку.
Якщо ж говорити про дітність родин, то, за дослідженнями низки істориків Гетьманщини, найпоширенішою була сім’я, в якій було двоє-троє дітей віком до 14 років. Виходить, що це і була типова родина для Гетьманщини. Причому я наголошую: йдеться саме про дітей до 14 років. Історична демографія оперує більш-менш універсальними категоріями і підходами до визначення дитячого віку, тому в родині ще могли бути старші діти, які, однак, у демографічних моделях відносять до осіб активного віку.
Інший момент, характерний для всієї Європи, – це наші уявлення про вік вступу в шлюб. Ми думаємо, що тодішнє населення шлюбилося тотально рано й відразу починало народжувати дітей. Але в Гетьманщині цей вік для жінок становив 19 років у селі та 21 рік у місті, для чоловіків – відповідно, 22-23 і 23-24 роки. На показники народжуваності впливали недорід, голод, хвороби, вдівство, довга відсутність когось із подружжя.
Чим зумовлені такі відмінності від наших традиційних уявлень, ґрунтованих на етнографічних даних другої половини ХІХ століття? Окрім власне міфологічного складника й ідеалізації життя, у тому числі родинного, тим, що у ХІХ столітті впроваджувалися заходи боротьби проти віспи, почала працювати земська медицина. Відтак, народжуваність залишається все ще високою, проте зростає імовірність того, що дитина виживе. Відбувається демографічний перехід. Тому в ХІХ столітті сім’ї дійсно могли бути більшими, ніж у ХVIII-му.
– Що впливало на показники народжуваності у «старій Україні»? Наскільки це відрізнялося в селі й місті?
– Ці відмінності фіксуються. Проте не скажу, що вони були надзвичайно разючими. Тому що місто в Гетьманщині – це, за сучасними мірками, порівняно невеликий населений пункт. У полковому місті проживало 5-7 тисяч мешканців. Але все одно йому був притаманний певний міський уклад життя.
Справді, у міських родинах дітей було трохи менше. Це пояснюється тим, що в містах був вищим шлюбний вік, що скорочувало період дітонародження. Окрім того, в містах була більша концентрація неодруженого населення, наймичок, учнів. Місто вабить до себе прийшлих. Діти – це маркер побутування суспільства. Як на мене, їхня чисельність може слугувати ознакою міського чи сільського способу життя. Що більше місто, то менше там дітей, хоча, звісно, можуть бути і винятки.
– За яким принципом відбувався добір хрещених батьків у Гетьманщині? Чи відрізнялася при цьому мотивація козацької старшини і посполитих?
– Усі, хто мав можливість вибрати кумів «згори», користувалися цією нагодою. Не можна говорити, що в Гетьманщині соціальні стани козаків, посполитих, духовенства були аж так відмежовані один одного. Та все ж козацька старшина воліла мати рідню серед собі подібних. А для ранньомодерного суспільства кумівство було можливістю встановити соціальні зв’язки там, де не існувало кревних, таким собі ритуальним рідством.
Дії старшини у цьому сенсі були доволі прагматичними. Наприклад, цікаво, як Микола Ханенко обирає кумів, перебуваючи на різних посадах. 1731 року він був стародубським полковим суддею. У той час туди призначають полковником Олександра Дурова, людину взагалі немісцеву, російського офіцера, який не пов’язаний із козацькими кланами. Старі місцеві роди були налаштовані проти нього. По суті, й Ханенко мав би бути проти «москаля».
Однак коли в судді народжується син, він кличе Дурова бути хрещеним батьком його дитини. Можна говорити, що Ханенко перейшов на бік нової влади, засвідчив їй свою лояльність, утім за хрещену він узяв Єфросинію Миклашевську, дружину наказного полковника, який би став стародубським полковником, якби не призначили Дурова.
Тобто кумами Ханенка стали представники конкуруючих сил, а він таким чином забезпечив собі протекцію «згори». Але, можливо, це був спосіб згладити конфлікт. Адже Олександр Дуров отримував зв’язки в полку та ритуальне рідство з дружиною опонента.
Пізніше, будучи генеральним хорунжим, Ханенко вже не мусив шукати кумів «вище», бо він сам входить до кола старшин найвищого рангу, тому хрещеними батьками його іншого сина стали доволі близькі родичі.
Ті, кого ми з дуже великою натяжкою можемо назвати середнім класом Гетьманщини, також шукали хрещених у своєму середовищі. Сотенний писар шукав їх серед старшини, священики кликали церковників або місцеву знать. Стратегією простолюду було прорватися нагору. Є колоритна фраза дослідника кумівства Сідні Мінца про те, що злидням непотрібні такі ж самі куми, як і вони. Тут є певна логіка. Бо в людини, котра є вищою за статусом, є більші шанси щось випрохати. Якщо людина не могла знайти хрещених «згори», вона шукала їх серед родичів. Наприклад, брат дружини, свій брат або своя сестра.
Варіантом отримати вертикальні зв’язки було кумівство з родичами знатних осіб. Наприклад найпопулярнішою кумою містечка Яресьок в другій половині ХVІІІ століття була племінниця місцевої сотнички. Можливо, її часто кликали бути хрещеною, сподіваючись таким чином установити опосередковані зв’язки із родиною самого сотника.
– Чи впливало родинне оточення на молодь, аби та швидше брала шлюб?
– Із цього приводу джерела малопромовисті. Очевидно, щоб зрозуміти це, напевно, треба проводити відповідні мікроісторичні дослідження. А за їх відсутності поки що ми можемо згадати літературу ХІХ століття. Скажімо, твори Івана Нечуя-Левицького чи Григорія Квітки-Основ’яненка. У них є купа епізодів про домовленості про шлюби, відповідні стратегії, як, наприклад, те, що молодшого з Кайдашів, Лавріна, женили на його прохання, але й тому, що Кайдашисі були необхідні робочі руки невістки.
Думаю, що це все було ситуативно. Є велика справа про розлучення 13-річної Кулаковської. Коли їй було близько 20 років, вона хотіла розлучитися і мотивувала це тим, що її одружили насильно. Вона постійно повторювала, що була тоді малолітньою, охопленою страхом і нічого, мовляв, не розуміла. Звісно, це риторика певного писаря, котрий знав, якими термінами користуватися і на що необхідно тиснути. Цей шлюб скасували. Але з інших причин. Священик засвідчив, що був п’яний і шлюбний квит (умовно «свідоцтво») виписував не він.
Ясна річ, те, що ми визначаємо середній шлюбний вік на рівні 21-23 років, не перекреслює того, що були випадки, коли хлопці брали шлюб у 16-17 років, а дівчата – у 12-13. Такі факти джерела фіксують.
Але я б не сказав, що суспільство чи батьки могли тотально тиснути на дітей, аби ті одружувалися чи виходили заміж. Одна з героїнь моєї книги все дитинство працювала в наймах, жила в різних родинах, а старша сестра вирішила віддати її заміж і вже домовилась. Утім ця дівчина сказала, що за того хлопця не піде. Нібито сирота, нібито вибору немає, однак вона відмовилася. Після цього сестра вигнала її взимку з хати і та знову пристала у найми.
Ще міг бути неформальний тиск. Існувало таке поняття, як «відкладене повноліття». Чоловік або жінка досягли повноліття, проте не були одруженими. До таких людей було трохи інше ставлення у громаді. Подібні нотки є і в нашому суспільстві: «Тобі вже за 30, а ти ще не одружився». Або коли на дні народження практично всі побажання починаються чи закінчуються фразою: «Ну, щоб одружився».
Наймити, школярі й «інші»
– З якого віку починалася соціалізація дітей? Якими були її основні форми?
– Якщо ми розглядаємо соціалізацію в широкому значенні як процес включення людини в суспільство, то вона відбувалася від народження. Нині дорослішання дитини проходить у зовсім інших умовах. Найперше це простір і оточення. Дитина в Гетьманщині жила зі своєю родиною в маленькій хаті, корисна площа якої становила 15-17 квадратних метрів. Уявімо родину, де є батько, мати, двоє-троє дітей, а ще бабуся й дідусь або наймит. Виходить, що дитина дорослішає в такому тісному середовищі з перших років життя, де є багато людей, де вона чує різні голоси. А взимку чи навесні там товчуться козенята, кури, коти і собаки. Це було не замкнуте коло.
Далі соціалізація відбувалася через працю. Доволі універсальну формулу запропонував Остап Вишня у фейлетоні «Як ми колись учились». Коли дитина була маленькою, їй веліли проганяти гусей. Трішки старші пасли свиней. У сорочці вже не можна пасти, треба було в штанах. Звісно, це концентровані художні образи. Але тим не менше, вони показують етапи соціалізації дитини. Важливим її чинником є перебування дитини поза межами родини. Це учнівство, наймитування.
– А наскільки було поширеним наймитування? І чи мало воно тоді виключно негативне значення, як це часто уявляють із сучасної перспективи?
– Це було поширене явище, бо, скажімо, з віку 10-12 років чи не кожна друга дитина у полкових містах жила не у своїй родині. Вони були наймитами, учнями ремісників. При цьому дуже важливим є той факт, що спільнота наймитів є молодою. Це означає, що наймитування було тимчасовим проміжком життя, як зараз, наприклад, навчання в університеті. Я розглядаю наймитування як модель перерозподілу ресурсів. У деяких домогосподарствах є зайві робочі руки, котрі ніби й можна залучити до праці вдома, але така праця не принесе підліткам одягу чи заробітку на посаг.
Тоді діти йдуть в інші родини. Вони отримують харчі, одяг. Це велика цінність для підлітка. За кілька років так можна було заробити на весілля, худобу, чи навіть на поганеньку хату. Так, платня дітей-наймитів могла становити 2-3 рублі на рік, при тому найдешевша хата в Полтаві коштувала 5-10 рублів.
Треба також зважати, що наймитування – це соціальна комунікація. Людина вчилася бути самостійною. Не можна зображувати це явище однобоко і страшно. Так, були судові справи про невиплату грошей. Є маса справ про жорстоке поводження господарів із наймитами. До суду вони доходили тоді, коли це був тяжкий злочин: хлопчиків забивали до смерті, дівчаток ґвалтували.
Але за ними історики часто забувають подивитися на справи про крадіжки речей, про підпали вчинені дітьми на знак помсти. Або ж навіть коли їх розглядають, то часто вкладають соціальний контекст. Але ж є ще ірраціональний бік дитячої поведінки, власне, оте важко рефлексоване «дитяче». Так, в одному з випадків господиня каже дитині, що її ввечері за щось поб’ють різками, які вже заготовлені і лежать у клуні. А надвечір ця клуня горить. Що це: акт помсти чи бажання спалити різки разом із клунею?
– Як суспільство Гетьманщини трактувало «інших» дітей – сиріт, жебраків, байстрюків?
– Воно їх «іншувало», як і все суспільство ранньомодерної Європи. Тогочасна людина жила в такій системі координат, де є свій і чужий. Умовно кажучи, є хтось нормальний, такий, як ми. І є «інший», що необов’язково означає чужий. Такими могли бути не тільки названі мікрогрупи, а, скажімо, кат і його родина.
Стосовно байстрюків, то до ХІХ століття їх маргіналізували в усій Європі. Вони не були зрівняними в правах із законнонародженими. Навіть прогресивна в цьому сенсі Франція не подолала цієї маргіналізації. Історик Метью Герберт назвав другу половину XVIII століття «кінцем незаконнонародженості» лише з однієї причини: французькі політики нарешті почали обговорювати цю проблему.
У Гетьманщині про це не йшлося. В Російській імперії це відбувалося на рівні ініціатив конкретних постатей, як це личило просвітникам. Високий сановник, князь Іван Бецькой, незаконно народжений син князя Трубецького, започаткував відкриття притулків для байстрюків та сиріт. Але ця ініціатива не йде далі Петербурга й Москви. У Гетьманщині вона взагалі не прижилася. Там діяли інші норми права, які дуже жорстко маргіналізували байстрюків.
Є справа про гетьмана Петрика Іваненка, так званого «гетьмана Ханської України» й антагоніста Івана Мазепи. 1692 року Петрик намагався підняти повстання проти Мазепи, залучаючи Полтавський полк, традиційно схильний до таких авантюр. У відповідь в канцелярії Мазепи склали листа нібито від імені полтавців, де йшлося, зокрема, про походження Петрика. Мовляв, батько твій був жебраком, а ти був школярем і ходив попід вікнами, випрошуючи милостиню. До того ця людина нормально працювала в гетьманській канцелярії, але коли треба було, Петрикові пригадали його жебрацьке походження. Звісно, ця риторика могла взагалі бути витвором уяви Самійла Величка, але якщо вона використана, то значить фіксує негативні уявлення про жебраків і школярів.
На цьому тлі сироти теж були «іншованою» групою, однак у позитивному контексті. Це була когорта, котру треба було жаліти, прихистити. Таке ставлення визначалося народною побожністю, релігійним світосприйняттям. Той, хто допомагатиме сиротам, може сподіватися на поблажки на Страшному Суді.
– Які традиції сімейного життя, ставлення до батьків, дітей і кумів, сформовані за часів Гетьманщини, збереглися і нині практикуються на її колишніх теренах?
– Якщо наводити конкретні приклади, то це сподівання на кумів, що вони допоможуть дитині пробитися в житті чи у випадку смерті батьків потурбуються про неї. Або отой великий пласт історій про стосунки кума і куми. Мене вразило, що відповідні жарти про це зафіксовано у прислів’ях, які збирав Климентій Зіновіїв ще на початку ХVIII століття. Або уявлення про кумів як «напарників» по випивці, які, однак, стежать, щоб кум не випив усе надурняк.
Якщо ж говорити про більш загальне, то ми живемо в час, коли елементи старого життя втрачаються. Свою книгу я закінчую думкою про те, що дитяча, родинна сфера – це те, в чому Гетьманщина існувала чи не найдовше, а в окремих елементах і дійшла до наших часів. Зараз це зникає. Старші українці можуть пригадати своє дитинство у невеликих сільських хатах із багатодітними родинами, де до сволока прив’язана колиска. Так само практики сповивання немовлят порівняно нещодавно відійшли у минуле.
До цього часу збереглося багато забобонів і традицій пов’язаних із дітьми. Наприклад, купання в травах, намагання вберегти від зурочення неохрещених діток, пов’язування червоної нитки на ручку. З точки зору раціонального, ми можемо сприймати це як забобони, але все одно робити про всяк випадок. Натомість у Гетьманщині магія, чари, чуда, ритуали, церковні моменти – все це було єдиним органічним комплексом. На перший погляд, щось із цього суперечило Святому Письму, але загалом все вкладалося у так звану народну побожність.
Засаднича відмінність нашої доби від часів Гетьманщини полягає в тому, що сучасне суспільство є тотально дитиноцентричним. Дитина перебуває не тільки в центрі уваги батьків, а й усього суспільства, яке має перед нею пієтет, виокремлює дитячий простір, дитячі кольори і ще масу всього дитячого. Так, розпиття спиртного на дитячому майданчику більше обурює, аніж його вживання десь у парку. Хоча з точки зору законодавства і здорового глузду не можна пити ні там, ні там.
Загалом у Гетьманщині дитина не викликала такого пієтету, як нині. Це особливо помітно у площині витрат на дітей. Сучасні батьки не шкодують коштів на своїх нащадків, економлячи на собі. У «старій Україні» все було абсолютно навпаки. Той же Климентій Зіновіїв узагалі радив не плакати за померлою малечею, бо на неї ще не зроблено ніяких витрат. Побиватися слід було за дітьми, які вже поїли батьківського хліба, але ще його не відробили. Це дуже метафорично і дуже промовисто.
Автор - Сергій Шебеліст.
Оригінальна публікація тут