Жити в соціумі без хоч якихось ілюзій майже неможливо. Ілюзії згладжують гострі моменти, деколи вселяють надію або не дають людям пересваритися між собою і навіть можуть виконувати терапевтичну функцію. І зовсім інша справа – це жити ілюзіями. Коли йдеться не тільки про свідомий самообман та несприйняття дійсності, але й про настирливе нав’язування іншим свого суб’єктивного бачення світу. Коли замість реальних планів наполегливо просуваються ілюзорні прожекти. Коли різного роду фантазери, мрійники, а то й відверті невдахи через ілюзії намагаються компенсувати власну недолугість і некомпетентність. Це своєрідне «зализування» своєї особистої травми далекими від дійсності фантазіями та плеканням несамовитих ілюзій.
Досить часто такі фантазії можуть ставати невід’ємною рисою навіть більшого колективу. Подібні колективи приречені, якщо не на стагнацію, то на тупцювання на місці. Тому що на ілюзорному фундаменті, цілковито вигаданій традиції (такій, що не має буквально жодного зв’язку з минулим), примітивних уявленнях про політику і партії та функціонування соціальних і державних інститутів – нічого путнього збудувати не вийде. Тому що кожного разу набір майже казкових ілюзій неодмінно розбиватиметься об сувору дійсність реального життя.
Часто подібні метаморфози стаються з тими суспільствами, де цілком серйозно дискутують про «недержавні» або «спізнілі» нації. Де історичне минуле використовують як чинник власної легітимізації. Якби подібні дискусії точилися суто у фаховому середовищі, тоді б вони не завдавали аж такої шкоди суспільству. А оскільки в Україні такі аргументи часто зводяться до міжпартійних політичних баталій або стають аргументами на міжнародній арені, то вони перетворюють історію на боротьбу одних ілюзій проти інших. Доступніше пояснити можна так: аргументи однієї казки мають перемогти аргументацію з іншої легенди або бувальщини.
І подібних ілюзій існує безліч. Найпоширенішою є та, що українці з часів Трипілля і досі боролися за свою національну державу. Трипільці, «українські» середньовічні князі, козаки і козацька старшина, селянські повстанці, а також гайдамаки, Мазепа, Українські січові стрільці, Українська галицька армія, УНР, Українська держава гетьмана Скоропадського, Грушевський, Винниченко, Петлюра, Коновалець, Бандера, Мельник, ОУН, «Нахтіґаль», Дивізія Ваффен-СС «Галичина», УПА, радянські дисиденти – усі вони нібито боролися і вибороли державність. Із цього радянсько-націоналістичного, але класового за суттю гібриду не можна зрозуміти тільки того, які природа і походження сучасної України? Звідки взялася держава, яка цьогоріч святкуватиме 30 років незалежності?
Небажання відкрити очі і прийняти той факт, що незалежна Україна, проголошена 1991 року, жодного зв’язку не має ані з трипільцями, ані з князями і навіть не постала безпосередньо завдяки боротьбі УПА, духу не вистачило. Натомість занурило українське суспільство в антагоністичні баталії, що буквально розривали його і не дозволяли зосередитися на сучасних проблемах і визначитися з найважливішими цілями на майбутнє. Намагання підсилити свої слабкі позиції видуманою історичною величчю зіграли з українцями поганий жарт. Вони розвернули їх на боротьбу з минулим, відволікши зовсім від реальності. А реальність була такою. Партноменклатура УРСР, злякавшись реформатора Єльцина, вирішила проголосити свого роду заповідник. У якому, прикрившись національними символами і риторикою, розікрала всенародну власність і вибудувала кланово-олігархічну систему. Існування якої забирає в українців шанс на достойне майбутнє.
Тобто українська національно орієнтована еліта насправді не зрозуміла важливості моменту. Намагалася компенсувати свою реальну слабкість та відсутність впливів боротьбою за історію та ілюзією зв’язку з великими предками. Завдяки історичним гаслам вони приходили до влади, а згодом дозволяли розкупити себе олігархічним угрупованням. Через що навіть тепер люди молодшої генерації не можуть вийти з «подячної» парадигми. Вони чомусь обов’язково мають завдячувати за «щасливе життя» якимось персонажам з минулого. Як раніше їхні предки завдячували Леніну і Сталіну за «щасливе дитинство», так тепер ці не уявляють себе без подяки УПА та Степанові Бандері. А інша частина припадає на коліно, завдячуючи Червоній армії, а то й Сталіну та Жукову за те, що можуть щасливо жити тепер.
Вражає те, що всі ці зачаровані історією люди не розуміють, що все це лише ілюзія, породжена ідеологіями і пропагандою. Ця ілюзія могла б розвіятися, якби ці ж люди увімкнули критичне мислення і проаналізували рівень «щасливості» життя їхніх предків за часів радянського режиму. Або ж того, яким мало виглядати майбутнє згідно з програмою і тактикою ОУН. Прикро, що ця ілюзія і надалі тримає українське суспільство в лещатах старої ідеологічної парадигми. Коли історія, перефразовуючи американського дослідника Роберта Патнема, потрібна не для того, щоб знати звідки ти прийшов і чи вистачить тобі потенціалу дійти до поставленої мети, а для того, щоб компенсувати свою неспроможність уявленою величчю минулого.
А зараз кілька слів про те, як окремі ілюзії стають політичною реальністю. Проголосувавши за ту чи іншу партію з відповідним набором історичних конструктів, виборці роблять її повноцінним учасником політичного процесу. Тому, як би не деградували політики і партії, історичні конструкти, прирівняні до національних цінностей, функціонують досі. Змінюються гравці на полі, міняються команди, з’являються перебіжчики, відкриваються справжні личини, але це майже не позначається на ілюзіях. Якась тема вичовгається більше, а якась менше. Тому й прощатися з персональними ілюзіями та сподіваннями дуже важко. Особливо, якщо людина вірить в месію, казкові дива, довіряє словам та обіцянкам.
Саме ілюзорні уявлення про «своїх» політиків заважають критичному розуму людини визнати, що вона помилялася. Що була засліплена. Що щиро повірила у слова й обіцянки. Такі люди страшенно бояться втратити ілюзії, щоб не опинитися один на один із жорстокою реальністю. І тут йдеться не тільки про довіру до примітивних маніпуляторів, які купляли своїх виборців гаслом «Бандера прийде, порядок наведе». Бандера навіть у свій час ніякого порядку не навів, а спричинився принаймні до трьох розколів у власній організації. Мова йде про наших теперішніх «месій» та «рятівників», які позиціонували себе єдиними захисниками суверенітету і незалежності України. А насправді координували свої дії з агресором Путіним і прокручували брудні оборудки з ворогом і сепаратистами.
Ілюзія про справжнього «гетьмана» і захисника інтересів України є частиною складнішого явища. Вона свідчить про інфантильність цих громадян. Про те, що вони не хочуть самостійно долати труднощі й намагаються якнайшвидше делегувати їхнє вирішення комусь іншому. Відповідно, вони стають залежними і бояться визнати, що були слабкими або помилялися. Хоча одного прослуховування записів розмов Віктора Медведчука з російськими фігурантами, з постійними посиланнями на «главного» мало бути достатньо, щоб зрозуміти, хто був справжнім союзником і партнером Путіна в Україні. Але на практиці ілюзія «гетьмана» виявилася сильнішою за реального діяча.
Не викличе прозріння у прихильників Михеїла Саакашвілі і той факт, що він тепер відкрито виступив на боці олігарха Ахметова. Став полум’яно захищати «зелену енергетику». Його адептам байдуже, що це він робить в той момент, коли в Україні почалася реальна боротьба з олігархатом. Ілюзія борця Саакашвілі, що навів лад у Грузії, перемагає реальність, де він бореться проти запровадження справедливої ренти на залізну руду. Його прихильникам неважливо, що зараз Саакашвілі допомагає Ахметову наживати мільярдні статки з експлуатації надр, які належать народу.
Або коли Юлія Тимошенко, яка змінила низку образів, камуфлюючись то під ділову реформаторку, то мученицю режиму, то вболівальницю за щастя українських селян, а насправді обстоює найбільш мракобісну частину олігархату та таємних земельних латифундистів. Її заяви про відсутність у неї зв’язку з олігархами вже викликають гомеричний сміх у парламенті. Але це ніяк не означає, що в неї зменшиться кількість політичних адорантів. Просто звичайним людям неймовірно «заходить» надривна риторика Юлі. Юлія Володимирівна за трибуною Верховної Ради виглядає ніби голограма, що нагадує сцену із фільму «Комуніст». Де жіночка, що звільнилася від тирана чоловіка, каже: «Вот стою я перед вами простая русская баба. Мужем битая…». І таку ілюзію Юлії Тимошенко не поборе жодна правдива інформація про неї.
Те саме стосується молодої партії «Голос», яка прийшла в парламент на гаслах необхідності реформування країни і самоусувається від прийняття законів на підставі того, що вони як опозиція не голосують за проєкти, які виходять від чинної влади. Тут варто сказати, що на відміну від згаданих вище політичних динозаврів – ця ілюзія недовговічна. Вона ще не встигла обрости народною любов’ю. Тому цю голограму наступного разу займуть інші молоді «реформатори».
Не викликають здивування у прихильників ультрапатріотичного спрямування й різноманітні «націоналісти» та «протестувальники», які приходять під стіни Верховної Ради або Офісу президента з вимогою відставки секретаря РНБО Олексія Данілова та президента України Володимира Зеленського. Їхній ілюзорний образ борців за справжню Україну не страждає навіть під тиском неспростовного факту, що діють вони не в інтересах української держави, а олігархату. Тому вони мають всі шанси знову і знову рядитися в шати безкомпромісних борців за щастя української нації. Насправді, будучи на підтанцьовках у Системи.
Тому питання, коли українці позбудуться своїх шкідливих ілюзій, і далі відкрите. Як й успіх української справи.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
