Якщо говорити про українсько-польські стосунки на рівні Львова, зокрема на рівні збереження історичної спадщини, то слід тримати у фокусі два важливих моменти:
- Важливість Львова для національних ідентичностей і українців, і поляків.
- Політичну складову тих процесів, які неодмінно супроводжують усе, що пов’язане з історією.
Легко сказати, що «у Львові зберігається спільна спадщина багатьох народів» – важче втілити це на практиці. Адже потрібно не просто механічно адаптувати щось як «своє», але й поглянути на спадщину очима людини ХХІ століття. А це означає не просто зберегти і передати нащадкам, а й «вмонтувати» в нашу актуальну дійсність.
Оскільки, як уже було сказано, Львів та його історія важливі і для українців, і для поляків, просто «вмонтувати» вдається не завжди. Тим більше, що різні періоди в історії Львова сприймаються по-різному. Австрійський вважається одночасно і «золотим часом», і періодом поневолення, часом розділення Польщі, і епохою національного відродження українців. Міжвоєнні роки – це вже час найгострішого міжнаціонального протистояння, технічного прогресу та економічних криз, але разом з тим – час польської (але не української) незалежності.
Відповіддю на ці складні виклики в популярній літературі, туризмі і загалом в суспільній свідомості стало покликання на «галицькість» Львова. З одного боку, це дозволяє говорити про якусь локальну ідентичність, уникати гострих національних кутів, навіть питання колоніалізму, малювати дуже гарну «бідермаєрівсьу» картинку. Але з іншого – такий підхід не витримує ані серйозної наукової критики, ані сучасних викликів, коли йдеться про теперішні позиціонування українців чи поляків.
Це тим більш актуально, якщо зважати на другий пункт, згаданий на початку статті – політику. Завжди існувала група «непримиренних захисників національних інтересів» і в Польщі, і в Україні, які не були зацікавлені в пошуках компромісу чи навіть у діалозі. Для них сам конфлікт навколо історії вже був ціллю і методом мобілізації електорату. Та й Росія, як відомо, завжди намагалася протиставити Україну та Польщу. Для чого при першій же нагоді пробувала всунути «територіальну карту» для того, щоб її почали розігрувати наші політики. До честі останніх, ані в Україні, ані в Польщі ніколи жодні притомні політичні середовища не піднімали питання територій чи їхньої «історичної приналежності».
Складнішою була історія з виразними символами польського національного домінування в минулому міста. Але, як виявилося, і тут можна знайти гідний вихід.
Доброю ілюстрацією усіх цих процесів може слугувати історія зі скульптурами левів на «Цвинтарі орлят» (який є частиною Личаківського цвинтаря у Львові). Назва «Цвинтар орлят» вживається донині, хоча офіційна, яка так і не стала «ужитковою», від 1998 року звучить так: «Польські військові поховання 1918-1919 років на Личаківському цвинтарі». Тоді ж, у 1998 році, було вирішено, що слід впорядкувати могили воїнів, полеглих в Українсько-польській війні 1918-1919 рр. Але разом з тим – припинити відбудову елементів, які надають «Польським військовим похованням 1918-1919 років на Личаківському цвинтарі» ознак пантеону слави.
Певно, скульптури левів, що стояли обабіч арки, належали саме до таких елементів, бо чомусь саме їх не дозволили повернути на місце. А леви тим часом ознаковували в’їзди до Львова з Київської траси та з боку міста Винники. А більшість людей навіть гадки не мали, що ті леви з цвинтаря, польського пантеону слави. Зі щитів левів ще в радянський час були усунуті первісні написи «Zawsze Wierny Tobie Polsko» (Завжди вірні Тобі Польще) та зображення польського орла. Натомість з’явився оновлений радянський «серпасто-молоткастий» герб Львова на обидвох щитах. Один – під час реконструкції в’їзду до міста з боку Винник. А другий біля так званої Арки возз’єднання (на честь радянської окупації 1939 року), званої в народі гільйотина.
Після демонтажу «арки» скульптуру лева забрав на свою територію виконавець цих робіт – Геотехнічний інститут. Його там на свій спосіб відновили, пофарбувавши в блідо рожевий колір з блискітками. Лев з Винниківського тракту потерпав від вібраційних навантажень, то вкрився небезпечними тріщинами. Оскільки леви мали мистецьку цінність і є частиною пам’ятки історії – Личаківського цвинтаря, було логічним їх реставрувати і повернути на своє первісне місце.
Фонд збереження пам’яток з Польщі зголосився профінансувати роботи з поверненя левів на Личаківський цвинтар. Роботи мали відбутися в кілька етапів: перший – виготовлення реплік скульптур, наступний – демонтаж, встановлення копій, реставрація та повернення скульптур на «Цвинтар орлят». Директор Геотехнічного інституту Михайло Наконечний, довідавшись про походження лева, погодився на його повернення та встановлення репліки.
Щодо процедури, то мабуть, правильніше було б спочатку прийняти відповідні рішення та ухвали. Але в тогочасних реаліях ми розуміли, що справа може закінчитися нічим. Тому керувалися пам’яткоохоронним законодавством, оскільки Личаківський цвинтар є пам’яткою історії.
Потрібно було знайти виконавця робіт, який розумівся б на справі і мав відвагу взятися до такої справи. І це був Олесь Дзиндра – людина, котра мала сміливість в радянський час встановити камінь з написом «Це місце для пам’ятника Шевченку рішенням громади Львова», таким чином ознакувавши не лише локалізацію пам’ятника, але й припинивши суперечки влади і громади. Пам’ятна дошка митрополиту Шептицькому в радянський час також з’явилася на фасаді будинку на площі св. Юра завдяки Дзиндрі.
Під час демонтажу лева з Винниківської траси виявилось, що стан його набагато гірший, ніж можна було припустити. Тому кращим рішенням стало виконувати реставраційні роботи на місці його постійної дислокації. Отож, 17 грудня 2015 року скульптури левів повернулися на своє первісне місце.
Відразу здійнявся непотрібний галас і левів закрили дерев’яними щитами. Деякі політики і обласна влада раптом визначили скульптури левів символом польської окупації і вимагали усунути їх з Личаківського цвинтаря. Хоча чому тоді ці «символи» спокійно стояли на в’їздах до Львова десятиліттями і не муляли їм очей, не зрозуміло.
Правильність дій з 2015 року оцінили вже під час війни. Жестом звільнення левів від дерев’яних щитів можна було подякувати полякам за безпрецедентну допомогу, надану українцям у перші дні та місяці війни. Що й сталося у травні 2022 року. «To również symboliczna, czytelna i jasna wiadomość dla wszystkich wrogów Polski i Ukrainy. Nic nas nie podzieli - jesteśmy zjednoczeni jak nigdy dotąd!» («Це так само символічна, промовиста і зрозуміла новина для усіх ворогів Польщі і України. Ніщо нас не поділить – ми обʼєднані як ніколи раніше») – так висловився тоді прем’єр Польщі. А міський голова Львова відзначив, що це – жест у напрямку пробачення спільних польсько-українських кривд, тоді як війна Росії проти України показала, хто є другом, а хто – ворогом.
Завершальним етапом мала б стати реставрація левів. Програма реставраційних робіт вже розроблена і тепер обидві сторони мали б знову задекларувати єдність та прийняти спільне узгоджене рішення щодо зображень на щитах: повернути первісні зображення, відновити герби Львова без написів чи залишити щити порожніми. Леви стали символами складної польсько-української історії, але також символами порозуміння, взаємного вибачення та поваги. Тим більше, що лев – символ Львова і присутній у міському гербі.
Стаття підготована в рамках проекту "Українсько-польське минуле: реконтекстуалізація і виклики часу".
Проект співфінансується Центром Мєрошевського в рамках ІІ Відкритого Конкурсу.
Автор – Лілія Онищенко-Швець. Позаштатний радник Львівського міського голови з питань збереження культурної спадщини. У 2007-2022 роках – начальник управління охорони історичного середовища Львівської міської ради.
