Світ напередодні виборів в США застиг в очікуванні: чи витримають славнозвісні американські інституції кілька майбутніх років правління ексцентричного Дональда Трампа або напівпритомного Джо Байдена. Інституції влади в США – це важлива частина системи народовладдя, яка працює вже кілька сотень років, предмет гордості найстаршої демократії у світі. І ця система породила ситуацію, коли у фінал виходять два претенденти, які теоретично програли б будь-якому іншому, більш поміркованому кандидату, але у парі тримаються бадьоро, «спираючись» на антирейтинги один одного. І це ще пів біди, оскільки головне буде потім, в процесі реалізації владних повноважень наймогутнішої людини світу.
Багато хто пророкує катастрофу глобального масштабу. Зіткнення з хаосом і крок у невідоме, похмуре майбутнє. Але чи є проблема колапсу інституцій чимось новим в історії людства? Ні, це радше правило, аніж виняток. Принаймні останні дві тисячі років, про які відомо достатньо багато, перманентно триває занепад одних інституцій і зародження нових. І робиться це все зусиллями або окремих ексцентричних індивідів, або групами людей, об’єднаними в інші, більш актуальні інституції.
Колись людство так само тривожно спостерігало за тим, як Цезар і його спадкоємці залишили від Сенату і Республіки практично голу вивіску без функцій та повноважень. На яку вже й так ніхто не звертав особливої уваги. Пізніше, у Середньовіччі, імператори будували свої інституції, римський папа – свої. Королі сперечалися з аристократами, буржуазія проникала в парламенти. Більшість осіб, які вписали своє ім’я в історію, так чи інакше знищували старі інституції та будували нові.
Освальд Шпенглер вважав появу таких осіб, як Наполеон, ознакою початку занепаду цивілізації. Навряд чи Дональд Трамп читав цю грубу книжку, але ймовірно, йому б сподобалося порівняння з Бонапартом. Хоча порівняння таке собі — Наполеон змітав старі порядки і вводив свій Кодекс, тоді як Трамп «руйнує» deep state вигаданих рептилоїдів.
Протягом післявоєнного періоду, коли Європа успішно реалізовувала проект Євросоюзу, а Френсіс Фукуяма проголошував «Кінець історії», людство повірило в інституції як такі. У їхню цінність саму по собі. Зараз же настав час пригадати, що інституції працюють доти, доки їм відповідає соціальний устрій та інститути, і є люди, соціальні групи, класи, що готові їх відстоювати.
Не може Католицька церква претендувати на присутність в урядах чи школах, якщо самим католикам це не принципово. Непрацююча інституція падає, як КПРС наприкінці 90-тих років ХХ століття – і «комуністи» не виходять на барикади її боронити. Вони займаються пошуком свого місця в нових, патріотичних інституціях.
Варіант з простим та безконфліктним падінням непрацюючого – хороший, але малоймовірний. Коли на зміну відмерлим правилам впроваджуються нові, працюючі. Такий щасливий квиток витягнули країни Варшавського блоку, наприклад, після чого оперативно інтегрувалися в ЄС і НАТО.
Більш правдоподібним варіантом є хаотизація і прихід до влади «відморожених» на кшталт більшовиків, нацистів, кхмерів тощо. А ще ймовірнішим – коли старі непрацюючі інституції стають ширмою для диктаторів, як це зараз відбувається в Росії чи Ірані (де навіть президентів регулярно «обирають»).
В США поки що лише партії як інституції були «хакнуті» двома претендентами, через що власне кажучи і відсутня нормальна конкурентна боротьба, а країна опинилася в заручниках двох пенсіонерів. Що буде далі, невідомо нікому.
Завжди існує спокуса прислухатися до порад Ернандо де Сото і, грубо кажучи, узаконити той стан речей, який фактично працює. Наприклад, ми в Україні вже не один рік говоримо про потребу узаконити лобізм, як це зроблено в США. Щоб «рішали» нарешті хоча б почали платити податки. Але не нам радити американцям, з нашими Кабміном, Офісом і Верховною Радою, чиї функції та повноваження на папері дуже слабо корелюються з реальним станом справ в країні.
Так чи інакше, скільки б ми не нарікали на демократію, це поки що єдиний працюючий механізм. Працююча демократія може забезпечити перехід від одних інституцій до інших безкровно та відносно швидко. Не сподіваючись на добру волю чергового «цезаря». Тоді як прикладів альтернативного суспільного устрою, з «ефективними менеджерами», є багато – Росія, КНДР, Китай, Іран… Одне краще іншого. Залишається сподіватися, що попри колапс окремих інституцій, інститути в Америці нікуди не поділися.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
