Нещодавно в мережі натрапив на відео місцевого блогера з Канади, де той доступно описує, чому тамтешній уряд широко відкрив двері мігрантам з України.
Канаді потрібні люди. Не тільки кваліфіковані лікарі, будівельники, сантехніки. Просто потрібні притомні люди, які своєю міграцією зупинять падіння числа населення. Друга за площею країна світу, в 16 разів (!!) більша за Україну налічує трохи більше 38 млн. осіб. І для збереження конкурентоздатності своєї економіки та її подальшого розвитку канадський уряд послабив візові вимоги для вимушених мігрантів з України, навіть оплачуючи переліт за океан.
Також уряд Канади платить компенсаційні 3 000 місцевих доларів на одного дорослого та 1 500 на одну дитину. Прибувайте, освоюйтесь, працюйте, залишайтесь.
І це та країна, куди до війни оформити туристичну візу було дуже непросто, оскільки консули бажали оцінити візову історію заявника (сім’я, робота, бізнес), а відсоток відмов був дуже солідним.
Німеччина планує в черговий раз пом’якшити умови для трудових мігрантів. На цей раз кваліфікованим кадрам дозволять працювати не по спеціальності та шукати роботу вже на місці. Також дозволять в деяких галузях не підтверджувати кваліфікацію при наявності досвіду.
Причина, яка спонукає Німеччину відкрити свій ринок праці – жорсткий дефіцит кадрів. Федеральне агентство зайнятості в нещодавньому звіті наголосило, що дефіцит спеціалістів є в понад 150 галузях економіки. В країні понад 1,7 млн. незаповнених вакансій.
Враховуючи такий гігантський дефіцит, Німеччина може піти на подальшу лібералізацію свого ринку праці для українців за польським сценарієм.
В цивілізованому світі триває війна не за ресурси, а за людей.
І у нас є усі шанси цю війну програти.
Наш рух у Європейський Союз передбачає формування загального ринку праці з ЄС: а це і вільне переміщення робочої сили, сприяння професійній мобільності, взаємодія у сфері підготовки кадрів.
А вільне переміщення робочої сили – це мрія сотень тисяч, якщо не мільйонів наших співгромадян. Не потрібно робити формальну польську робочу візу чи шукати можливість придбати паспорт сусідньої країни. Натомість можна спокійно і легально шукати своє місце під сонцем на величезному просторі від Лісабону до Гельсінкі.
Війна змусила мігрувати за межі України та залишитись там від 3 до 5 млн. осіб. В основному це жінки з дітьми. Якась частина з них повернуться зараз чи пізніше. Але основна кількість інтегруються у тамтешні суспільства і будуватимуть своє життя по-новому.
А після завершення війни до них приєднаються їхні чоловіки. Чому? Очевидно, що через два фактори: економічний та безпековий.
Життя після 40 тільки починається. І мова тут не про вік та другу молодість, а про курс долара на табло обмінника. Ще ніколи в світовій історії післявоєнні роки не були простими. В якому стані буде наша економіка, чи будуть репарації, як допомагатимуть союзники – все це тиснутиме на курс, який поступово повзтиме вгору.
П’ятдесят гривень за долар – це не тільки психологічна межа чи песимістичний сценарій. Це той курс, коли в принципі будь – яка робота за кордоном стає рентабельною, а рівень української зарплати– ну дуже неконкурентним.
Додайте до цього фактор безпеки. Адже ми чудово розуміємо, що після завершення цієї війни дикі примати жадатимуть реваншу і готуватимуться до нової. Ми житимемо з розумінням, що маємо 2-3 роки відносного спокою. А після цього, не виключено, що тисячі ракет та дронів знову впадуть на наші голови.
Сотні тисяч чоловіків, які до війни їздили на сезонні заробітки, шукатимуть можливість виїхати в один бік.
А ще декілька слів про народжуваність
- В 2020 році на 100 народжених було 214 померлих, а в 2021 році на 100 народжених було вже 263 померлих.
- Тільки 40% сімей в Україні мають дітей до 18 років. Із тих, хто має дітей, 75 % мають 1 дитину, 22% - 2 дітей, і тільки 3% - 3 та більше дітей.
Все описане вище призведе до утворення трудового вакууму. Мова навіть не про післявоєнну відбудову. Кількості працездатних громадян буде недостатньо для підтримання довоєнного функціонування економіки.
Уже зараз, відкривши сайти з працевлаштування бачимо, що всього за декілька років освітньо-кваліфікаційні вимоги з традиційних «вища освіта, досвід роботи, компетенції, знання мов» еволюціонували до «навчимо, покажемо, допоможемо».
Якщо ви проаналізуєте калейдоскоп вакансій по багатьох компаніях, то складається враження, що в пропозиціях роботи весь штатний розпис.
Робітничі спеціальності оплачуються краще ніж офісні. Компетентному фахівцю готові платити достойну зарплату, допомогти влаштувати дитину в садок.
А все тому, що працювати особливо нікому.
В суспільстві побутує думка, що всі не виїдуть. Погоджуюсь, що всі ні.
Риторичне питання в іншому: а яка якість та мотивація буде у тих, хто залишиться? Яка продуктивність праці? Яке бажання працювати, а не формально пити каву, «залипаючи» в Тіктоку?
Бангладеш, Індія, країни Африки. Звідти вітчизняні експерти пропонують авіаносцями завозити персонал, вчити їх мови, культури та тужливих українських пісень.
Від таких пропозицій стає сумно. Бо якщо добродії з Руанди чи Гвінеї-Бісау й емігрують в Україну, то лише з метою перебратися далі в Скандинавію чи Західну Європу.
На відміну від інших, я не бачу оптимістичного сценарію виходу з демографічного тупика.
Завтра сім’ї не почнуть народжувати по троє дітей. Мігранти з Середньої Азії масово не переїдуть в опустілі села Чернігівщини чи Житомирщини.
З одного боку, для самого існування країни та безпеки Європи потрібна сильна і багаточисельна армія, яку напевне фінансуватимуть наші західні партнери. В армії ніхто не буде ризикувати життям за умовну «мінімалку», і там точно буде достойна оплата праці.
З іншого боку притік людей в мілітарні сили відбудеться з реальних секторів економіки, де їх замінити ніким.
Бо маючи вільний ринок праці з ЄС та пропозиції працювати в Данії і в Тернополі, більшість вибере не Тернопіль.
В інвестиційних проектах післявоєнного відновлення фразу «дешева робоча сила» необхідно замінити на «неякісна дешева робоча сила»
Бо старіючій Європі ми також потрібні. А ще краще кожен індивідуально. Старіюча Європа без проблем інтегрує мільйони працелюбних українців.
Це проблема, в якій немає простих і швидких рішень.
Рецепт вирішення одночасно і дуже простий, і неймовірно складний.
Стимулювання народжуваності, доступна іпотека, верховенство права, притомна система оподаткування, адекватний рівень доходів.
Але по кожному з цих пунктів є тисяча і один спосіб, як його не виконати.
Зміни, які дадуть результат через 10 -15 років — це не реформи однієї каденції будь-якої влади.
Але без них існування українського майбутнього під загрозою.
