Якщо запитати пересічного українця, яка приблизно довжина сухопутного кордону між Францією та Бразилією, то будьте готовими до здивування, бо де Франція, де Бразилія, а між ними ціла Атлантика.
Хоча насправді його протяжність становить 673 кілометрів і є навіть більшою за франко-іспанський кордон.
Мова про Французьку Гвіану – найбільший заморський департамент Франції, розташований на північному сході Південної Америки. Це і фактично, і формально територія Французької Республіки.
Там розташований найбільший європейський космодром «Куру», багаті екваторіальні ліси, а місцевою валютою є євро.
По інший бік Атлантики гарячий пустельний вітер набиває пісок на сітчасту дванадцятиметрову огорожу іспанського ексклаву Сеута у Північному Марокко. Це історична частина Королівства Іспанія, оточена з усіх сторін територією Марокко.
Таких прикладів ще доволі багато, тому закономірно виникає питання – якщо умовно Бразилія вирішить силою переглянути кордони з Французькою Гвіаною, як повинна реагувати НАТО?
Коли у 1949 році створювався Північноатлантичний альянс, його основою була солідарна домовленість, що якщо будь-яка з держав – членів Альянсу стає жертвою збройного нападу, усі інші без винятку члени цього союзу вважатимуть цей акт насильства збройним нападам на них усіх і мають вжити необхідних заходів.
Зокрема, в статті 5 говориться: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи у Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатимуться необхідними, включаючи застосування збройної сили, з метою відновлення і збереження безпеки у Північноатлантичному регіоні…».
Але особливості завжди криються в деталях, тому шоста стаття конкретизує території, на які поширюється дія Договору:
Стаття 6
«У разі застосування Статті 5 збройним нападом на одну або більше Сторін слід вважати збройний напад, здійснений:
- на територію будь-якої із Сторін у Європі чи у Північній Америці, на алжирські департаменти Франції, на територію Туреччини чи на острови під юрисдикцією будь-якої зі Сторін, розташовані в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака;
(16 січня 1963 р. Північноатлантична рада констатувала, що від 3 липня 1962 р. не застосовуються відповідні положення цього Договору, які стосуються колишніх французьких департаментів в Алжирі).
- на збройні сили, кораблі чи літальні апарати будь-якої зі Сторін, які перебувають в межах цих територій або в якомусь іншому регіоні Європи, де на момент набуття цим Договором чинності були розміщені окупаційні війська будь-якої зі Сторін, а також у Середземному морі чи в зоні Північної Атлантики на північ від Тропіка Рака».
І якщо про п’яту статтю Північноатлантичного договору у нас відомо майже кожному, то про шосту – ні, і тут стає цікаво.
В шостій статті говориться виключно про території у Європі чи Північній Америці (згадана нами Французька Гвіана є частиною Південної Америки).
Тропік Рака – це найпівнічніша широта, на якій Сонце може перебувати в зеніті. Це відбувається в полудень літнього сонцестояння.
На сьогодні тропік Рака лежить на 23° 26′ на північ від екватора.
По цій карті можна побачити, що Канарські острови потрапляють під юрисдикцію Північноатлантичного договору (бо північніше червоної лінії), а острів Святої Єлени – вже ні.
Ще цікавіше в Карибському басейні: Пуерто-Ріко (територія, що перебуває на правах самоуправління під юрисдикцією США), Мартиніка (ще один заморський департамент Франції), Кюрасао та Аруба (установчі країни у складі Нідерландів) не потрапляють під 5 статтю.
Гавайські острови хоча і є окремим штатом США і невід’ємною частиною країни, але розташовані в Тихому океані, тому також (як це не дивно) не потрапляють під юрисдикцію Північноатлантичного договору.
Найяскравіше це можна побачити на прикладі війни між Великою Британією і Аргентиною за контроль над Фолклендськими Островами у 1982 році. Ні Аргентина, ні Велика Британія формально не оголошували одна одній війни; з погляду обох, воєнні дії виглядали відновленням контролю над своєю законною територією. Війна завершилася рішучою перемогою Великої Британії, яка контролює острови й донині.
У цій війні Велика Британія не активувала 5 статтю, хоча є одним із засновників НАТО. А все тому, що острови розташовані біля південного узбережжя Аргентини.
Парадоксально, але договір про колективну оборону в рамках НАТО не поширюється на значні території, володіння, острови, які розташовані в різних куточках земної кулі.
Поширення інституційних директив Альянсу та визнання існування західного флангу (а це і Гавайські острови, і французькі території в Тихому океані) спонукало б НАТО почати розробляти стратегію щодо того, як можна включити цю периферію до колективного мандату Альянсу з безпеки та оборони.
Альянс має першочергово переорієнтувати свої погляди на загрози, які створюють Індо-Тихоокеанський регіон і Китай.
Такі заходи продемонструють значущість НАТО у вирішенні стратегічних питань та спроможність адекватно реагувати на сучасні безпекові виклики.
