Серед найчастіших оцінок від експертів та політиків стосовно фактичного початку нової війни на Близькому Сході лунають слова про те, що Дональд Трамп необдумано відкрив «скриньку Пандори». У цій інтерпретації давньогрецький міф подається в усіченому варіанті й означає: зробити щось, що призведе до незворотних і катастрофічних наслідків, які вже неможливо виправити. Тобто тут проглядається неприхована маніпуляція: нібито Трамп, від нічого робити, взяв і випустив вселенське зло на волю. І зовсім опускається друга частина важливого міфу – що це одна з найдавніших історій про те, чому у світі існують зло, хвороби та страждання. Це розповідь про помсту богів, людську цікавість і, зрештою, про надію.
Помста Зевса
Ось як виглядає ця історія згідно з класичними грецькими джерелами. Все почалося з того, що титан Прометей викрав у богів вогонь і віддав його людям. Це розлютило Зевса. Він не міг просто відібрати вогонь назад, тому вирішив «подарувати» людству те, що принесе їм вічні клопоти. Зевс наказав богу-ковалю Гефесту виліпити з глини прекрасну жінку, а кожен із богів наділив її якимось даром. Жінку назвали Пандорою, що означає «обдарована всіма». Разом із нею Зевс відправив на землю таємничу закриту посудину (глек, який потім стали називати скринькою), суворо заборонивши її відкривати.
Прометей попереджав свого брата Епіметея (чиє ім’я означає «той, хто думає після»), щоб він нічого не приймав від Зевса. Але Епіметей, зачарований красою Пандори, забув про застереження і взяв її собі за дружину. Як це водиться, Пандора не змогла подолати цікавість і одного разу не витримала та підняла кришку. З посудини миттєво вилетіли хвороби та старість, заздрість, злість і жадібність, а також труднощі та нещастя.
За легендою, до цього моменту люди жили в золотому віці, не знаючи горя. Пандора злякалася і закрила кришку, але було вже пізно – всі біди розлетілися світом. Коли Пандора закрила посудину, на самому дні залишилося лише одне створіння, яке не встигло вилетіти. Це була Надія.
Трамп – не Пандора, яка підняла віко, а очисник Авгієвих стаєнь
Теза про те, що Дональд Трамп став причиною світового хаосу, відкривши «скриньку Пандори», виявилася досить живучою. Що й не дивно. Головні критики та опоненти Трампа позиціонуються так, ніби весь світ до обрання Дональда Трампа та за їхньої каденції жив у якомусь «золотому віці». Де не було проблем, загроз і викликів. Напевно, життя провідних еліт донедавна так і виглядало. А проблеми заміталися, як сміття під килим, аж до часу, поки по ньому неможливо стало ходити. Весь цей період можна окреслити як час відкладеної катастрофи, що не могло довго тривати.
Не до кінця праві також ті, хто стверджує, що саме Трамп відкрив кришку, яку інші намагалися втримати скотчем дипломатії та постійних поступок перед авторитарним наступом. Судячи з усього, президент Трамп – це не прекрасна Пандора, яка з цікавості відкрила скриньку з бідами, а, даруйте, Геракл, який взявся розчищати Авгієві конюшні.
Прихід у світову політику такої людини, як Трамп, свідчить, що світ підійшов до критичної межі, коли міжнародне право, яке стримувало війни, перестало діяти. Коли «вісь зла» Москва-Тегеран-Пекін учинила повзучу експансію проти світового порядку, відкрито використовуючи міжнародний тероризм, розв’язуючи масштабні війни і погрожуючи ядерною зброєю. Захоплювала важливі природні ресурси в Африці та Азії. Брала під свій контроль стратегічні торгові та комунікаційні шляхи. «Хакнула» міжнародні організації, вихолостивши їхню суть і поставивши їх під свій контроль. Корумпувала європейських лідерів та й загалом світові еліти. Довела до абсолютної досконалості інформаційні війни, коли стороннє втручання могло до краю поляризувати внутрішню ситуацію. І навіть вплинути на результати виборів.
У цей важливий момент світ, який усе більше переймався ритуальною демократією, почав стрімко перетворюватися на аморфне і безборонне утворення. Що гірше – демократичний світ став дедалі більше придумувати для себе обмежень і погоджуватися на присвоєння авторитарними режимами собі особливого права на агресію і насильство. Запобігаючи перед авторитаристами, стрімко втрачав позиції і важелі. І навіть намагався «відкупитися» ціною жертв політики цих режимів. Тобто намагався лікувати проказу припарками з лісових трав.
Хвороби світового порядку
А хвороби розросталися. Найбільше загроза проявилася у вигляді ерозії міжнародних інститутів – ООН, СОТ, НАТО. Протягом десятиліть глобальні структури перетворювалися на бюрократичні лабіринти, нездатні розв’язувати реальні конфлікти. Це також параліч ООН, де право вето в руках Росії і Китаю перетворило Раду Безпеки на майданчик для взаємного блокування, а не інструмент миру. Геноциди в Руанді, війни на Балканах та в Сирії показали, що система «ніколи знову» не працює. Світова організація торгівлі виявилася безсилою перед неринковими практиками Китаю, що призвело до деіндустріалізації Заходу.
Сюди ж можна віднести й ігнорування «темного боку» глобалізації. Еліти в Давосі святкували перемогу глобального ринку, ігноруючи тих, хто залишився за бортом. У США та Європі зникли цілі галузі промисловості, що створило «іржаві пояси». Люди відчули, що їхніми інтересами поступилися заради прибутків транснаціональних корпорацій. Також, поки глобальний ВВП зростав, розрив між найбагатшими та бідними ставав прірвою. Як би пафосно не звучало, але Трамп не створив цей гнів – він просто став його голосом.
До всього додалася геополітична безкарність, а саме – прецеденти до 2016 року. Світ роками заплющував очі на порушення міжнародного права, сподіваючись на «умиротворення» агресора. 2008 рік (Грузія) – надто м’яка реакція Заходу дала сигнал, що кордони можна змінювати силою. 2014 рік (Крим та Донбас) – «глибока стурбованість» замість реальних санкцій переконала диктаторів, що Захід слабкий. А далі Сирія, де недотримання «червоних ліній» адміністрацією Обами показало, що обіцянки захисту більше не мають ваги. Своєю чергою, невирішені конфлікти на Близькому Сході та в Африці спричинили масштабні хвилі міграції. Світ не мав (і досі не має) єдиної стратегії адаптації, що призвело до зростання правого популізму в Європі ще до перемоги Трампа.
Трамп як «дзеркало», а не «творець»
Дональд Трамп зробив те, що зазвичай робить бізнес-аудитор у збитковій компанії: він почав говорити про проблеми мовою ультиматумів. Прямо заявив, що Європа має платити за власну безпеку, бо США втомилися бути «світовим жандармом», та ще й за свій кошт. Змусив задуматися над практичними функціями НАТО. Визнав Пекін стратегічним ворогом, тоді як інші десятиліттями вдавали, що вірять у те, нібито «торгівля демократизує диктатуру».
Отже, світ опинився у «скриньці Пандори» не через одну людину, а через колективну відмову визнавати реальність. Старі правила перестали діяти, а нові ніхто не хотів писати, бо це боляче і дорого. Трамп лише підсвітив ліхтариком тріщини у фундаменті, які всі ігнорували. Повномасштабне вторгнення в Україну стало тим самим моментом «випадання останньої цеглини», після якого будівля старого світового порядку остаточно розвалилася.
Розвал світової системи
Тепер же час дуже сильно прискорився. Якщо раніше говорили про тріщини, то тепер про те, що світ стоїть на руїнах системи, створеної у 1945 році. Ось як саме ці події змінили правила гри.
По-перше, зникла ілюзія, що ООН може гарантувати безпеку. Оскільки світ докотився до того, що агресор та його патрон володіють правом вето в РБ ООН. Що, насправді, м’яко кажучи, є юридичним курйозом. Замість глобальних інституцій на перший план вийшли «коаліції охочих» (на кшталт формату Рамштайн). А міжнародне право тепер тримається не на підписах у Нью-Йорку, а на кількості систем ППО та боєприпасів на складах. Росія перетворила енергоносії на зброю, а Захід – фінансову систему (SWIFT) на інструмент відплати.
По-друге, три десятиліття Європа жила за принципом «дивідендів від миру», скорочуючи армії та витрачаючи гроші на соціальні програми. Тепер, хоч і пізно, але Німеччина, Польща та Скандинавія почали рекордне переозброєння. Як не прикро визнавати, але у 2026 році людство живе в набагато чеснішому, хоча й значно небезпечнішому світі. «Скринька Пандори» відкрила очі на те, що мир – це не стан за замовчуванням, а результат постійних зусиль. Що економічна незалежність не гарантує безпеки, а демократії мають бути «зубастими», щоб вижити.
«Керований перехід»
Трамп – це не політик, для якого демократія і демократичні принципи щось важать. За своєю суттю він ближче до авторитарного типу. Він поводиться як таран, який має знищити стару систему. Питання тільки в тому, який світ він хоче і зможе збудувати. І чи існують сили, які зможуть його корегувати, а в окремих випадках навіть протидіяти. Очевидним є те, що зараз він та його команда досить успішно відвойовують захоплені «віссю зла» позиції. І тут, попри очевидні ідейні розходження, демократичному західному світові по дорозі з Трампом. Принаймні на час «керованого переходу».
Коли йдеться про ліквідацію режиму Асада в Сирії і швидку легітимізацію перехідного уряду з Ахмадом аль-Шараа. Скасування санкцій у травні 2025 року. Трамп підписав указ про зняття «Акту Цезаря», відкривши шлях інвестиціям із Саудівської Аравії та ОАЕ. Це зробило арабські гроші привабливішими за китайські обіцянки. У результаті Сирія перетворилася з іранського проксі на країну, що орієнтується на Ер-Ріяд та Вашингтон. Російські бази в Тартусі та Хмеймімі втратили свій стратегічний сенс, а Пекін втратив логістичний вузол «Одного поясу, одного шляху».
Те ж саме можна сказати про «нафтовий декаплінг» у Венесуелі та затримання Мадуро. Венесуела була важливим постачальником нафти для Китаю в обхід санкцій. У січні 2026 року Трамп перейшов від економічного тиску до прямої «хірургічної» операції, завдяки чому встановив контроль над доходами і створив «Депозитний фонд іноземного уряду» в Казначействі США. Тепер гроші за венесуельську нафту не йдуть до Китаю як виплата боргів, а накопичуються в США для «гуманітарних потреб» нового уряду. У результаті Пекін втратив $50 млрд інвестицій. Нова влада Каракаса отримала ультиматум: відновлення нафтовидобутку можливе лише після повного розриву військових зв’язків із Китаєм, Росією та Кубою.
Проте найбільш масштабною стала спільна з Ізраїлем операція з пацифікації Ірану. Спочатку Трамп висунув Тегерану дедлайн для повної відмови від ядерної програми та припинення фінансування проксі (Хезболли та хуситів). А після провалу перемовин США та Ізраїль завдали масованих ударів по ядерних об’єктах та інфраструктурі КВІР (Корпусу вартових ісламської революції). Мета – занурити Іран у стан внутрішнього хаосу та військового паралічу. Встановити контроль над нелегальним продажем іранської нафти, критично підірвати його здатність постачати дрони Росії та нафту Китаю. Крім того, згуртувати країни Затоки навколо Авраамових угод. Чому якнайбільше сприяє хаотичний обстріл Іраном 12 країн регіону. Ще зовсім недавно було годі уявити, що Саудівська Аравія опиниться в одному човні з Ізраїлем.
Операція ще не завершена, але контури нової безпекової архітектури на Близькому Сході набирають реальних обрисів. У проміжному підсумку в усіх трьох випадках бачимо спільний почерк Трампа: ігнорування старих дипломатичних протоколів на користь прямої сили та фінансового шантажу. Що дозволяє зробити висновок: Сирію викупили арабськими грошима. Венесуелу взяли під пряме зовнішнє фінансове управління. Іран намагаються нейтралізувати військово, поставивши режим перед вибором: капітуляція або колапс.
Все це посилює позиції на переговорах Трампа і китайського лідера, які відбудуться в квітні цього року. Але цього разу, залишивши Китай без певних «енергетичних тилів» та «геополітичних подразників», в умовах, коли «Глобальний Південь» перестає бути таким монолітним і сильним конкурентом.
ПС. Щоб не сприйняти положення цієї статті за апологетику Трампа, потрібно пам’ятати, що чинний американський президент – не адепт демократичних процедур і цінностей. Поки що його функція більше нагадує таран, яким руйнується старий світовий і навіть внутрішній порядок. А тому найважливішим у цій історії є те, щоб після знищення застарілої системи світ знову повернувся до неухильного дотримання норм і принципів міжнародного права. Щоб на базі зруйнованого укладу постав новий – кращий світ, а не утвердилася модель «а-ля Трамп».
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
