Як відомо, терористи катують і вбивають невинних людей, щоб таким чином змусити опонентів змінити свою поведінку. Нещодавно, наприклад, росіяни зловили таджиків і катували їх, знімаючи ці «подвиги» на відео. Щоб іншим таджикам «неповадно було». До того інші терористи (росіяни кажуть, що це були ті ж таки таджики) розстріляли відвідувачів концерту в Москві.
Згодом ІДІЛ анонсував відповідь на звірства російських спецслужб. А Рамзан Кадиров звернувся до російських нацистів із попередженням – щоб ті не розпалювали міжнаціональну ворожнечу в багатоетнічній Росії.
У всіх вищезгаданих персонажів одні й ті ж самі методи – залякування, сила, погрози. А світ тим часом висловлює співчуття лише одному з них – головному вбивці, за сумісництвом - президенту РФ Владіміру Путіну. Дивно, погодьтеся. Терористів в цій ситуації багато, а світове визнання як суб’єкт міжнародних відносин отримав лише один із них.
ІДІЛ – Талібан – Росія – держава: де та тонка грань, яка відрізняє одне від іншого?
Якщо неупереджено підійти до питання, то яка принципова різниця між всім цим? Навіть відкинувши поки версію, що кураторами теракту в Москві можуть бути самі російські силовики.
Монополія на насильство? Ні. Це швидше бажана опція, аніж факт – жодна держава не може гарантувати, що хтось інший не кине їй виклик і не вчинить насильство в її зоні відповідальності. Захист своїх громадян? Але ж і Талібан начебто «захищає» своїх заручників від диявольських впливів демократії та іншого західного «непотребу». Суспільний договір? Кожна система тримається на чомусь подібному. Питання лише в тому, скільки «суспільства» включено в домовленості: всі виборці чи група силовиків. Може, спільний інформаційно-правовий простір чи контроль над територією? Але ж в Талібану це є, в ІДІЛу – було, в Росії – поки що є, в російській конституції про території записано одне, по факту – інше. Зрештою, заколотники періодично перемагають в різних місцях земної кулі, як більшовики в 1917 році.
Фактично, єдиним неспростовним і дієвим індикатором залишається визнання з боку інших суб’єктів.
Влада є суб'єктом на стільки, на скільки з нею готові говорити як зі суб'єктом. При чому в тих рамках, які прийняті. Можна бути диктатурою із сировинною економікою – і тоді тебе толеруватимуть як диктатуру із сировинною економікою, з тобою говоритимуть. Але якщо ти, повіривши у свою ж пропаганду про «другу армію світу», вирішиш перекроїти світову мапу, на це не погодяться. Жив би собі, катував опозиціонерів, вирощував «православний путінюґенд» - і залишався б поважним суб’єктом світової політики, але в межах дозволеного.
Тому що, попри правильну риторику, існує розуміння, що неупереджений суд, недоторканність особи, презумпція невинуватості і так далі – це все ознаки частини суспільств. Не кожна держава захищає права своїх громадян в західному розумінні цього поняття. Тим не менше, ті держави, які не захищають, є суб’єктами міжнародного права. А Китай з Росією навіть правом вето користуються в Раді безпеки ООН.
Росія довго бавилася термінами і розповідала світові, що «не все так однозначно». Настільки довго, що сама перейшла в групу тих, проти кого закликала боротися – в групу терористів та спонсорів тероризму.
Тобто Путін «знову всіх переграв», в тому числі і себе самого. Настільки, що зараз його танці навколо «Крокусу» із закликами до світової спільноти «спільно боротися проти міжнародного тероризму» йому вже не допомагають. На рівні риторики, звісно, все працює – співчуття приходять. Але по суті є розуміння, що «сам винен». Тим не менше, він, на жаль, залишається важливим суб’єктом міжнародної політики, володіючи потужним ядерним арсеналом.
Схоже, єдині, хто досі не хоче побачити реальність – самі росіяни. Вони щиро дивуються, що їхні всемогутні силовики не здатні запобігти терактам. Хоча питання пора уже ставити не в площині «здатні чи не здатні», а більш принципово. Наприклад, для чого силовий блок терористичній організації? Захищати свій живий щит? Ну це навряд, шановні. Вони можуть організовувати теракти, можуть ліквідовувати незгідних, але захист цивільних – це взагалі не їхній профіль.
Відповідно, якщо Захід намагається визначити майбутню модель співіснування з Росією, то зараз якраз найбільш відповідний момент. «Модус вівенді» найближчого майбутнього – це співіснування, конфлікти та ситуативні союзи всіх проти всіх. Де межа між терористом та політиком розмита до краю, де визнання не означає захисту чи якоїсь стабільності. Якщо Талібан виявився «партнером» для Росії та Китаю, якщо лідери ХАМАСу є добрими гостями в Москві – що ж лишається робити?
Якщо діяти за лекалами «світу після Холодної війни» і особливо «світу після 11 вересня», тобто допомагати Москві боротися з ІДІЛ, то це лише поглибить стратегічні проблеми. Всяка західна допомога, коли одному терористу допомагають бити іншого, буде використана росіянами для побудови свого «терористичного інтернаціоналу».
Натомість в нагоді може стати досвід Холодної війни. Тоді Захід грав на непорозуміннях і ворожнечі всередині «соціалістичного табору». Зараз же потрібно посварити між собою головних терористів та спонсорів тероризму. Щоб ІДІЛ погрожував Кремлю, Кремль – ІДІЛу, а Кадиров не знав, до кого з них приєднатися.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
