Останнім часом ми спостерігали деякі, скажімо так, непорозуміння між цивільними та військовими в Україні. В Хмельницькому військовослужбовця побили в церкві московського патріархату. А на курорті Буковель ціла сім’я «нових буржуа» (преса писала про контрафактний алкоголь) показала, що буває, коли у «втомлених війною» розслабляються булки. А ще був вибух гранати в квартирі у Львові. Тут, щоправда, ніяких уточнень про приналежність фігурантів до ЗСУ не було, але людській фантазії таких уточнень і не потрібно.
Нічого дивного і непрогнозованого тут нема – чим далі від вибухів, тим більша «втома від війни», а також бажання цивільних «альфа-самців» і їхніх «самиць» вилити свої негативні емоції на людей, які повернулися з війни, і цю війну собою уособлюють.
На цьому фоні стабільно маємо якісь щурячі бої в місцевих радах за право призначати голів комунальних установ, яких потім ловлять на хабарях. Маємо повідомлення про «одноразових волонтерів», які їдуть в Європу і не повертаються. Маємо підпільні склади з «гуманітаркою» і новини про зловживання.
Пам’ятаю, в один з років, ще до повномасштабного вторгнення, у Львові організували зустріч «80-ки», воїни якої повернулися додому на ротацію. Тоді провели не то марш, не то парад, не то ходу, яка викликала дуже неоднозначні емоції. Військові ішли пішки, а на них ліниво дивилися сторонні перехожі. Якби не рідні і близькі, то картина була б взагалі ганебною. Все навколо ніби підкреслювало непотрібність і недоречність героїв в мирних містах.
Технічно це можна було б виправити, пригнавши важку техніку. Щоб військові на цивільних дивилися зверху вниз. А цивільним щоб було не шкода, а трошки страшно. І ще непогано було би, якби з балкону Гранд-Готелю не споглядав звисока самі-знаєте-хто. Ну бо реально аж негарно…
В цьому технічному нюансі є підказка на довгу перспективу. Адже є проблема в психологічній установці: всі розуміють, що до військових в суспільстві має бути повага, але атрибути цієї поваги (гроші, статус, можливості, права) присутні не завжди. До речі, так звані бойові виплати, крім цілком очевидних плюсів мають ще й цей, додатковий плюс до престижу професії.
В нормальних людей повага може виходити із вдячності. Але є група, і так виглядає, що ця група нікуди не зникне, в якої повага породжується виключно страхом. Я не маю на увазі, що людей у формі мають боятися. Ні. Людей у формі мають боятися образити чи зневажити. Це важливий нюанс.
Інституційно це робити ризиковано, бо можна одного прекрасного ранку прокинутися в країні з військовою хунтою на чолі та без союзників за західним кордоном. А далі короткий перехід від «військової демократії» до «справжнього народовладдя» і привіт, новий чудовий світе. Тому це треба робити державною політикою - практикою цивільної країни, яка поважає військових.
Це має бути кропітка і методична робота суспільства з виховання на тему «що таке добре, а що таке погано». Зрозуміло, що за один рік це не зміниться. Але наше суспільство зараз набагато гуманніше і толерантніше, ніж ще покоління тому. Тому шанси є, і вони непогані, пояснити громадянам, чому військовий має отримувати більше, краще, якісніше.
Є і друга сторона цієї медалі. Найгірше, що може статися – це коли товариші, які мутили воду всі ці роки, продовжать робити це далі, прикриваючись участю у військових діях. Що вічні чиновники і «народні обранці» знову використовуватимуть ветеранів як прикриття. Коли в садівничих товариствах у черзі на отримання землі був список військових, розбавлений «правильними людьми» (гуглити дачі на озері в Наварії, якби хто забув). Що фінансові групи знову використовуватимуть людей у формі як інструмент для рейдерства.
Тут військовим хочеться побажати не запустити ситуацію до такого рівня, як це зробили свого часу науковці. Коли «кандидат наук» звучить як «учений Ківа». Бо це даватиме моральне право «змученим від війни» бикувати в готелях.
Не дивно, що різні політики не працюють в цьому напрямку. Адже це складне і важке питання, стратегічне. Де нема однозначних рішень, і де буде купа помилкових кроків. Де критика і ненависть гарантовані в будь якому випадку. Дивно, що в цьому напрямку не працюють, наприклад, церкви чи моральні авторитети.
Таке враження, що всі ловлять можливість проявити себе на недобитих попах московського патріархату, якими, якщо чесно, мали б займатися виключно компетентні органи - ніякого стосунку до релігії УПЦ МП давно не має.
Так чи інакше, суспільство чекає поділ на тих, хто воював, а хто ні. Хто втік, а хто залишився. Будуть і конфлікти. То чи не варто зробити цей процес більш прогнозованим? А не чекати, коли за це візьметься російська агентура всіх мастей, щоб потім «героїчно» «захищати» захисників.
