У ставленні до росіян і людей, які живуть на території Росії, треба прийняти одне зрозуміле і логічне рішення. Визначитися, що немає «хороших» росіян і продовжити робити все можливе для нашої перемоги. Але якщо ми заявляємо, що немає «хороших» росіян і продовжуємо тягнути в інформаційне поле когось з них, то маємо розуміти, чим така наша політика є потрібною та корисною саме для нас.
Нам потрібна перемога. І якщо вона буде здобута в тому числі руками людей, що мають паспорт Росії чи є росіянами, то чи це аж так сильно змінить результат? Можна дискутувати і ставити під сумнів питання наявності «хороших» росіян. Говорити про імперіалізм російських лібералів. Але не можна заперечувати факту, що росіяни можуть бути нам корисними. Саме корисними. Російський ліберал, «опозиціонер», чи будь-хто інший – НЕ друг, НЕ брат, але потенційний союзник проти режиму Путіна. І для перемоги нам варто використовувати всі наявні можливості.
Також треба думати про впливи в регіонах Росії після перемоги. Тому внутрішня політика Росії або тих країн, що залишаться після неї, має цікавити українські спецслужби не менше за американські, британські або ж китайські. Ми маємо використати потенційних противників «системи Путіна» чи його особисто для того, щоб швидше перемогти у цій війні й підготуватись до потенційної наступної, навіть якщо противником будуть теперішні союзники.
Тих, з ким можна працювати, варто розділити на кілька груп: ліберали, втікачі, так звані опозиціонери, корінні народи і навіть частина з теперішньої системи влади.
У роботі з російським соціумом та елітами має бути системний підхід, орієнтований на довготривалий результат. Не варто більше сприймати Росію тільки як Москву та Санкт-Петербург, а владу тільки в особі Путіна та його найближчого оточення. І не треба розглядати усіх тих, хто проти Путіна, як друзів. Вони максимум – ситуативні союзники.
Якщо раніше у нас сприймалося все російське як своє і зрозуміле, то тепер варто поставити чіткі межі та почати їх системно вивчати, щоб краще розуміти. Бо у нас насправді мало тих, хто розуміє, що таке Росія за межами картинки, сформованої на ТБ і в соцмережах.
Через погане розуміння у нас і досі реагують на яскраву картину та гучні заяви тих, хто каже, що виступає проти Путіна. І ще менше тих, хто намагається розібратися, що стоїть за їхніми заявами, чи може ця людина або організація бути навіть тимчасовим союзником, та яка їхні роль і значення в російському суспільстві. Тому ставка, принаймні публічна, на маргіналів і лібералів точно провалиться, бо ці люди теж далекі від реалій сучасної Росії.
На мою суб’єктивну думку, треба активніше працювати з корінними народами та частиною теперішньої системи влади. Але при цьому розуміти, що й з ними, можливо, прийдеться колись воювати.
Ми неправильно сприймаємо поняття «росіяни». Вживаючи його, використовуємо в тому розумінні, яке нав’язувала російська пропаганда. Бурятів, чеченців, татар часто сприймаємо як росіян і не намагаємось їх відділити як окремі народи. Останніми роками в Росії намагаються інтенсивно стирати національну ідентичність цих народів, не менше, ніж це робили в СРСР. Термін «русскій мір» розрахований не тільки на експорт, але й для внутрішнього споживання. Тобто, як частина технології захоплення інших територій, але й для національної «гомогенізації» всередині країни. Знищується національна ідентичність «малих» народів, щоб зменшити впливи регіональних еліт та ще більше інтегрувати їх в чужу культуру. Тому боротьба з «русскім міром» має відбуватися не тільки в Європі, США, але й на території самої Росії.
Минулого року шість національних рухів утворили Лігу вільних націй. Це політична платформа з метою деколонізації народів РФ та набуття її суб’єктами реального суверенітету. Об’єднались в Лігу башкирські, бурятські, інгушські, калмицькі, ерзянські та удегейські активісти.
Саме цю ініціативу, яка заявляє, що Росія – це імперія і готова боротись за звільнення своїх народів, варто підтримувати й популяризувати. Збільшувати їх впливи та нарощувати підтримку з боку Європи та США. Щоб наші партнери розуміли, що може відбутись з Росією після розпаду, що є люди готові брати на себе політичну відповідальність в окремих регіонах. Розуміння нашими партнерами, що буде з Росією після поразки, допоможе нам отримати більше допомоги й посилить їх тиск. Контроль та вплив на зміни в Росії посилить і наш вплив на неї або країни, що постануть після поразки росіян. Бо наразі альтернатива режиму Путіна, пропонована в публічному полі – це неонацисти, фейкові організації та блогери.
На території РФ є 21 суб’єкт, що вважається республікою. Серед них є ті, що повністю контролюються центром і цілковито залежать від нього. А є ті, що готові вийти з-під цього впливу і боротись з системою. Республіки Татарстан, Мордовія, Чувашія, Удмуртія, Дагестан і Башкортостан мають регіональні еліти, що не задоволені роллю і тиском Москви. Деякі з них у 90-х вже намагалися стати впливовішими чи більш автономними. З цими людьми треба працювати. Це теж впевненість у політичній зрозумілості для нас і партнерів на час та після падіння режиму Путіна.
Для того щоб перемогти «систему Путіна» і теперішню Росію нам також треба шукати союзників у цій системі. Грубо кажучи, домовлятись з «лейтенантами», щоб перемогти «генералів». І тут головне розуміти, що це також ситуативний союз. А теперішні союзники точно можуть стати нашими ворогами в майбутньому, але ми отримаємо час на підготовку і відновлення.
Російська система влади – це дуже цікавий організм. Попри централізацію влади раніше завжди треба було домовлятись з регіональними елітами, бо ті обирали собі керівника/адміністратора. Після того, як керівників регіонів почали призначати, ситуація не сильно змінилась. Бо керівник, що призначався, змушений був співпрацювати й домовлятися з локальними елітами. Суттєві зміни сталися тільки в останні роки, коли перший заступник керівника Адміністрації Президента РФ Сєргєй Кірієнко розпочав підготовку кадрів для високих посад та адміністративної команди. Як відповідальний за внутрішню політику, він почав цементувати вертикаль, щоб зменшити вплив регіональних еліт. Але цей процес тривалий і не дає відразу бажаного результату. Навіть керівник регіону, присланий з Москви, змушений домовлятися з місцевими елітами. Саме регіони найбільше потерпають від війни, і їх незадоволенням треба користуватись.
Наразі у нас, принаймні так виглядає публічно, зроблена ставка на такі організації як Легіон «Свобода Росії» та Русскій добровольчий корпус (РДК). Українська пропаганда і ЗМІ, які заявляють про відсутність «хороших» росіян, ліплять з цих організацій великих борців за Україну та зі «системою Путіна».
Але Легіон «Свобода Росії» – це псевдо-військове формування, як нібито воює на стороні Сил оборони України та складається із росіян. Проте крім постановочних фото й відео та пафосних заяв у ЗМІ ви більше нічого про них не знайдете. Їх діяльність у цій війні виглядає більш засекреченою, ніж операції ССО та ГУР. Це псевдо-формування мало б показувати нам та росіянам, що існують ті, хто з російським громадянством воює проти Путіна. Але наразі це більше нагадує цирк, де режисером виступає Арестович.
Щодо РДК, то наразі наші спецслужби використовують методи росіян. Шукають тих, кого можна за щось взяти «на гачок» та контролювати. Але це переважно люди, яких не сприймає не те, що більшість, а навіть активна меншість у їхній країні. Чи допомогло росіянам вкладання коштів в українських маргіналів, неонацистів чи регіоналів? – Ні. То чого це має допомогти нам у Росії? Всіх тих, кого у нас «пригорнули» і видають за велику російську опозицію, не прийме російське суспільство. Яким збоченим воно б не було. Також їх не сприймуть наші партнери як альтернативу теперішній російській владі.
Для тих, хто живе на території Росії, більш прийнятним є кримінальний авторитет або чиновних зі стажем, ніж неонацист, ліберал чи блогер з YouTube. Наразі ми більше допомагаємо ФСБ ліпити з нас ворогів і неонацистів, ніж реально впливати на внутрішню ситуацію в Росії. А всі такі події більше обговорюють в Україні, ніж Росії. Російський так званий опозиційний політик і депутат Держдуми РФ 2007-2016 років Ілля Пономарьов, що першим на широку аудиторію почав комунікувати діяльність цих двох організацій, створив нам більше проблем, ніж допоміг. До нього дослухаються у нас і на Заході, але результату від його діяльності в Росії немає.
Російські ліберали, втікачі, так звані опозиціонери теж можуть бути корисними, але треба розуміти, де саме. Через свою слабкість та несистемність в діях вони не підходять для ролі потенційної політичної еліти, що може замінити діючу систему. Але вони мають вихід на велику російську аудиторію та можуть бути корисними для просування потрібних меседжів.
Проте варто пам’ятати, що будь-який російський ліберал закінчується там, де починаються розмови про Крим і російський імперіалізм. Навіть якщо вони проти війни, то може виявитися, що вони не проти «розширення» Росії. На думку багатьох російських лібералів, краще дати їм гроші на YouTube-проєкт, ніж нам на зброю. А свою втечу з Росії вони вважають героїзмом.
Вони можуть бути нашими союзниками. Але треба уникати їх впливу на нашу політику вже і зараз. Бо у нас продовжують шукати спільне, а не виставляти межі. Наші ЗМІ, публіцисти та лідери думок чомусь далі продовжують говорити російською, щоб їх хтось десь там почув та тягнуть у наш інформаційний простір всіх, хто назвав себе лібералом. Це не дає і не дасть результату.
***
Нам треба працювати з будь-ким, хто виступає проти актуальної системи влади в Росії. І ця робота має бути реальною, а не вигаданою для картинки в українських медіа. Нам треба шукати тимчасових союзників, а не друзів чи «братів». Треба співпрацювати з тими, хто реально може впливати на ситуацію у ворожій країні й у випадку збурень виступити проти «системи Путіна» та підхопити владу.
І звичайно не забувати, що питання війни із тимчасовими союзниками може бути лише питанням часу. Часу, за який ми станемо сильнішими. А якщо будемо мати вплив на їхню внутрішню політику, то існуватиме можливість уникнути наступної великої війни.
А що з Білорусією?
Тут та сама ситуація. З одного боку зрозуміла поведінка щодо Лукашенка та його оточення. Допоки гра білоруського диктатора не дозволяє росіянам обстрілювати Львів, Луцьк, Тернопіль, Івано-Франківськ з Білорусі, ми можемо його терпіти. Поки Росія не реалізувала сценарій повної окупації сусідів – білоруський режим є прогнозованим.
В протилежному випадку результат може бути непередбачуваним.
Вважаю правильним рішенням підтримку Полку імені Кастуся Каліновського. Полк має більше ідеології, розуміння мети та цінностей вже в самій своїй назві, ніж російська РДК з її «пацанськими» поняттями та використанням тез російської пропаганди.
Контакти й підтримка з окремими опозиційними групами теж є, але загального бачення і стратегії щодо політичної частини білоруської опозиції не видно. І це проблема, бо нам може не подобатись Світлана Тихановська, але саме вона і її команда є легітимним обличчям політичної опозиції до Лукашенка. З нею треба працювати й допомагати, щоб мати вплив на ситуацію в Білорусі, як в разі зміни позиції місцевого диктатора, так і після нашої перемоги.
Ми повинні збільшувати вплив в регіоні. І вплив на ситуацію всередині Росії та Білорусі – це одне із завдань наших спецслужб. Бо тоді ми будемо мати більше контролю, інформації і зможемо краще себе захистити.
