Зовсім недавно здавалося, що польсько-українським приязним відносинам вже нічого не може завадити. Польща у час найбільшої біди, як найкраща сусідка, не тільки навстіж відкрила свої двері для українських біженців, але й щиро прихистила їх у своїх родинах. Забезпечила логістику, побут і фінансову підтримку. І це при тому, що людський наплив вимірювався мільйонами, враховуючи транзитерів. Жінки, діти, старенькі, немічні часто з домашніми тваринами і часто без найменшого уявлення про країну, в яку вони прибули. Щирість прийому чужих, про яких поляки знали з не найбільш безконфліктної історії вражала.
До всього треба додати блискавичну і рішучу підтримку України зброєю з боку керівництва Польщі. Українці ніколи не забудуть несподівані і так важливі візити президента Польщі Анджея Дуди в Україну. Його неустанну турботу й емоційну людяну підтримку. Зрозуміло, що в такій позиції було не менше турботи про майбутнє Польщі. В повітрі висіло питання, а що буде якщо Україна не витримає натиску російської армади? Що буде, коли доведеться зустрітися з ворогом безпосередньо на кордонах Польщі? Особливої впевненості не додавала й хитка позиція країн-членів Євросоюзу та партнерів по НАТО в питанні російсько-української війни. Які не дуже спішили з гарантіями «малим» державам у випадку просування російської агресії.
Це правда, що за таких обставин польський уряд пішов на безпрецедентні кроки, допомагаючи Україні. Поляки не оглядалися особливо ні на НАТО, ні на Німеччину, з якою в уряду ПіСу були свої, мʼяко кажучи, розходження. Польща все частіше говорила про репарації, які Німеччина має заплатити за поруйновану під час Другої світової війни країну. Польський уряд майже відкрито звинувачував Німеччину в тому, що вона у змові з Росією і намагається впливати на внутрішньополітичну ситуацію в Польщі і відмовляє в допомозі Україні.
До всього додалася жорстока внутрішньополітична боротьба між чинною владою і опозицією. Представники ПіС відкрито звинувачували головного опизиціонера Дональда Туска у роботі на Німеччину. Звинувачували в тому, що опозиція готова зрадити національні інтереси і віддати Польщу на поталу зреформованому під проводом Німеччини і перетвореного на наддержаву ЄС. Антинімецьке налаштування уряду ПіС стало фатальною помилкою. Фактично крок за кроком стало надавати йому все більше антиєвропейського звучання.
Цікаво, що покращення відносин України з Німеччиною викликало свого роду ревнощі до України і президента Зеленського зокрема. Україна стала жертвою поширення теорії про «німецьку змову». Мовляв, невдячні за допомогу українці змовилися з німцями і обіцяну підтримку з їхнього боку, зробили ставку на опозиціонера Дональда Туска. Офіційна польська сторона почала ледве не вимагати від України конкретних жестів на свою підтримку.
Треба розуміти, що Україна завжди була готовою продемонструвати свою симпатію і підтримку на користь дружнього уряду. Але тут випірнули на поверхню два підводні камені. Перший – це трагічне історичне минуле. А другий – Україні було не до куртуазності та особливо теорії змов. Кожна країна в якості союзника – була вкрай важливою. Україна не могла брати участі на чиємось боці у внутрішньополітичній боротьбі. Особливо «приправленій» уявною змовою Німеччини проти Польщі. Відтоді кожний конструктивний крок Києва в напрямку Берліна сприймався Варшавою як зрада і невдячність. Тут варто тільки додати, що такий випадок ігнорування київським урядом Польщі на догоду Німеччині насправді мав місце. Можливо, саме тому паралельне налагодження Україною добрих стосунків з Берліном було гостро і негативно сприйнято урядом Польщі.
І про історію. З моменту повномасштабного вторгнення історичні розходження взагалі зійшли з порядку денного. Їх намагалися витягнути на денне світло тільки маргінальні націоналісти та окремі «кресові» середовища. Але ніхто навіть подумати не міг, що з відсуванням прямої загрози існуванню української держави і відкочуванням гарячої війни подалі від польського кордону, ситуація може різко змінитися. Що внутрішня партійно-політична боротьба на виборах до Сейму може дуже швидко оживити запекле протистояння на ґрунті історії. Складна історія, яку так легко використовувала країна-агресор Росія для того, щоб Україна і Польща ніколи не порозумілися між собою. Навіть перед лицем найбільшої загрози своєму існуванню.
Треба сказати, що на час «гарячої» фази війни обом сторонам дійсно вистачило здорового глузду не торкатися історичних проблем. Але правда криється в тому, що це сталося в основному через те, що для українського керівництва питання історії не були першорядними. Що потім з ними й зіграло злий жарт, який як снігова лавина обрушився на президента Зеленського та його команду. І фактично в останні місяці перед польськими виборами довів їх до гострої конфронтації. Винними у цій історії є політичні радники з обох сторін. З польської ті, що побудували виборчу кампанію ПіСу на ідеї встановлення «історичної справедливості» без поправки на війну. А з українського ті радники, які злегковажили важливістю історичної теми для правлячої в Польщі партії.
Найбільш небезпечним у цій історії виявилося те, що польське суспільство дивилося на українсько-польські відносини через призму незагоєних ран минулого. Натомість український політичний провід, мʼяко кажучи, не відчував жодної відповідальності за ті трагічні події. Сталося так, що попередній історичний наратив, що опирався на західноукраїнську націоналістичну героїку, був репрезентований політичними противниками діючої влади. Стара західноукраїнська концепція наративу, що містила в собі антипольський, або змагальницький з поляками характер, відійшла в минуло з відходом Прпезидента Порошенка. Натомість концепція в основі з УНР, а саме спільний з поляками концепт, де є присутнім союз Петлюри з Пілсудським так і не став опорою для нової української влади.
Польській стороні було важко зрозуміти, чому президент Зеленський, погодившись на спільну месу з президентом Дудою за загиблими жертвами «різанини на Волині» не вибачився від імені всіх українців. А натомість говорив про усіх жертв трагедії. Польськими медіа прокотилася хвиля обурення, яка намагалась показати президента Дуду як слабака, який «програв» українцям польську національну памʼять.
Особливо старалися «конфедерати». Вони осідлали звичного для себе антиукраїнського коника для того, щоб відкусити частину голосів у ПіСу. На жаль, це підштовхнуло ПіС радикально змінити риторику. Фатальним пострілом в ногу ПіС стала заява речника МЗС Польщі Лукаша Ясіни. Який, чи то легковажачи, чи придобрюючись до журналістки, заявив, що президент України Зеленський має вибачитися перед поляками за Волинську трагедію. Після цієї заяви вороття назад не було. ПіС вступив у риторичну конкуренцію з «конфедератами», якою відвернув від себе частину виборців. А виборча кампанія поточилася критичними в бік України торами. Лукаша Ясіну уряд відсторонив від виконання обовʼязків, але вже було пізно.
Далі посипалися брутальні взаємні звинувачення навіть на міжнародній арені. Така справжня і непідробна дружба двох президентів дала тріщину. Проте це ще не кінець історії. В наступних статтях піде мова про те, чи могла Польща піти шляхом Угорщини Орбана та про те, як вплине на українсько-польські відносини реформа ЄС та скасування вето.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
