Тріумфальний візит президента Володимира Зеленського до Сполучених Штатів Америки вже встигли назвати історичним. І навіть порівняти з візитом і промовою прем’єр-міністра Великої Британії Вінстона Черчилля 1941 року. Це можна зрозуміти, бо в такі відповідальні моменти людям просто хочеться знайти якісь позитивні історичні аналогії. І хоча насправді це більше захисна психологічна реакція, ніж раціональна дія, вона додає впевненості і наснаги. Історики виправдано остерігаються прямих історичних паралелей, тому що завжди виникає загроза надмірного спрощення ситуації і упущення важливих моментів з оточуючої реальності.
А тепер більш предметно про візит та те, що залишилося поза лаштунками. Так, візит надзвичайно важливий для України, яка бореться. Проте він не менш важливий і для Сполучених Штатів та президента Байдена. Президентові Зеленському було вкрай необхідно заручитися гарантією постачання високоточної зброї, сучасних систем ППО, танків та гармат. Нагадати про потребу в системах, які мають нарешті закрити українське небо. Руйнування критичної інфраструктури та загроза повного блекауту якнайбільше демонструють пекучу потребу такої зброї для виживання України. І те, що США погодилися надати Україні системи Patriot, означає дуже багато. Але й про мовчанку щодо літаків, танків та гармат не варто забувати.
Чим так важливі досягнуті домовленості у Вашингтоні? По-перше, це рішення створює прецедент для переходу на новий, якісно вищий, рівень військової допомоги Україні. Коли при умові надійного захисту тилу, ЗСУ зможуть більше зосередитись на просуванні вперед і звільненні українських земель. По-друге, цей «жест» американців має послужити сигналом для інших поважних партнерів по НАТО.
І крига «скресне». Бо недаремно в планах президента Зеленського після Вашингтона відвідини Лондона, Парижа та Берліна. І тут виникає ключове запитання: чому «захисну» зброю Зеленському доводиться буквально вигризати? Чому про наступальну зброю – літаки, танки та гармати мова взагалі губиться в довгих коридорах Північно-Атлантичного Альянсу?
Справа у задавнених та ново набутих страхах так званого колективного Заходу. Одним із них є страх, що Альянсові, або поодиноким країнам-учасницям, доведеться взяти безпосередню участь не у окремому конфлікті, а у повномасштабній війні. Зі всіма наслідками та втратами. На чому їх постійно й ловив Путін. Бо участь у війні – це не тільки людські та матеріальні втрати, це й відчутне зниження рівня життя. А це вже загрожує програшом на наступних виборах, або неконтрольованими внутрішніми рухами. І тому, на жаль, тактика максимального дистанціювання від війни стала одним з невід’ємних елементів сучасної світової політики.
Пригадаймо найгірші для України часи. А саме акт масованої агресії Росії в ніч з 23-го на 24 лютого. В цей момент стало зрозумілим, що в Заходу є один план і він, на жаль, стосується умов переговорів з Росією на випадок надзвичайно швидкої окупації нею України. Передані тоді «джавеліни», як ми тепер розуміємо, були тією зброєю, що мала допомогти українцям протрималися хоча б кілька тижнів. Але українці несподівано виявилися здатними на неймовірний опір і не зламалися. Навіть більше, їм вдалося прогнати ворога з-під Києва і на величезних ділянках фронту вийти на державний кордон.
Після такої безпрецедентної боротьби, США та окремі європейські країни розширили арсенал зброї, яку передавали Україні. Тобто зник страх, що з програшом України в руках росіян опиниться західна зброя. Проте навіть після того, як українці продемонстрували найкращі зразки бойового мистецтва, Захід не поспішав передавати більш потужні військові системи. Про ППО, літаки і танки не було тоді навіть мови. І тільки після успішного звільнення Харківщини та Херсону та після бомбардувань української критичної інфраструктури, виникла потреба для передачі Україні серйозніших озброєнь.
Повертаючись до теми, знову доводиться констатувати, що Захід більше волів для себе роль стороннього спостерігача та «миротворця», який нічим не ризикує, ніж самому виступити в обороні принципів міжнародного права та демократії. До слова, Захід міг собі дозволити таку позицію, ховаючись за формулюваннями про недопущення третьої світової війни, уникнення ядерних ударів або недопущення хаосу після розпаду ядерної держави.
Україна такого привілею не мала. Вона опинилася на вістрі жорстокого протистояння з агресором. У неї не було жодного варіанту, окрім вистояти і перемогти. Втрата вищим військово-політичним керівництвом країни страху за своє життя стала непереможною зброєю українців. У відсутності страху криється відповідь, чому президент Зеленський так просто і природно звертається до парламентів і народів. Бо він сприймає як даність постулат, що ворога треба перемогти будь-якою ціною. Що половинчасті рішення, торгівля територіями та домовляння з агресором, який хоче тебе стерти з лиця землі, є зайвою тратою часу.
Ця війна показала, що допоки для більшості країн Заходу вона залишається «українською», країни НАТО не поспішатимуть в неї серйозно ангажуватися. Вони чудово розуміють, що з відвоюванням Україною своїх територій і виходом на кордони 1991 року, ця війна перестане бути виключно українською проблемою. З поверненням Україною своїх земель Захід опиниться перед найсерйознішим викликом: а що далі? Українці втратять мотивацію і підстави воювати за звільнення Росії від кліки Путіна, а НАТО побоїться взяти на себе цю відповідальну роль.
Надалі Північно-Атлантичний Альянс має запропонувати новий формат «відносин» з Росією. Україну ж на якийсь час задовольнить варіант створення свого роду «залізного купола» на північно-східному кордоні. А от що робити з Росією далі – це вже буде питання до НАТО, США і Євросоюзу.
Виникнення подібної ситуації і є одним із найбільших страхів Заходу. Бо з моменту, коли війна перестане бути «українською», йому більше не вдасться залишатися «стороннім спостерігачем», «миротворцем» або добрим дядьком Семом, який милостиво виділяє збройні транші в тій мірі, щоб ворог не переміг і не довелося самому мати з ним справу. Водночас Захід іде на поступки Путіну, піддаючись на ядерний шантаж останнього. Розуміючи, що після застосування Москвою тактичної ядерної зброї йому таки доведеться вступити у війну проти Росії.
Подібного страху нема в Зеленського, бо він розуміє, що йдеться про саму екзистенцію України. І він мусить долучитися до позбавлення подібних страхів у західної правлячої еліти. Демонструючи незламність та успішність української боротьби. Недаремно під час візиту у Вашингтоні Зеленський наголошував на тому, що американські солдати не будуть воювати в Україні. Що українці самі переможуть ворога, якщо Америка відважиться передати їм всю необхідну зброю. Цими словами президент Зеленський хотів заспокоїти американців, що США не доведеться вступати у велику війну. Якої вони насправді бояться і не хочуть. Тому Україна просить проявити солідарність у великій світовій боротьбі добра зі злом, беручи на себе основний удар.
При цьому Україні доводиться просити зброю для так важливої спільної справи. Зброї, щоб захиститися і вигнати ворога зі своєї землі. Зброї, щоб зменшити втрати і страждання українців у цій найбільшій війні ХХІ століття. Але вона просить також про солідарність і демонструє готовність захистити світ від вселенського зла. Роль, яку Україна собі не обирала. Але добре усвідомлює, що зло нею не обмежилося. А тому ця боротьба має стати спільною справою усіх демократій світу.
В цьому ключі візит президента Зеленського до Америки був знаковим і вкрай необхідним. Президенту Байдену емоційний і надихаючий виступ Зеленського в Конгресі був не менш важливим і своєчасним. По-перше, щоб вибити ґрунт з-під ніг у ізоляціоністської групи Трампа напередодні, коли в Конгресі запанує «республіканська» більшість. По-друге, щоб пояснити звичайним американцям, на що витрачаються їхні податки. Ну і сама церемонія прийому Зеленського в Америці виглядала, як свого роду «еліксир» від страху. Залишається сподіватися, що Зеленському вдасться винайти «еліксир» від страху, байдужості і відстороненості також для європейських політичних лідерів.
