У вірних і духовенства Московського патріархату є одна риса, яка об’єднує цю різношерсту масу, від єпископів та інтелігентів до останнього жебрака на церковному подвір’ї. Вони зациклені на тому, що за «відступництво» (тобто коли людина не належить до цієї структури) чи «святотатство» (коли хтось не виявляє достатнього пієтету до «батюшок») бог неодмінно покарає. І покарає не самого грішника, а його дітей та внуків, при чому страшними хворобами. А якщо дітей нема, то зробить так, що дітей цих ніколи і не буде.
Коли б не хрести та ікони, то така риторика однозначно б видавала в них представників якогось чорного культу вуду. Де жорстокий бог є достатньо корумпованим і тупим, щоб ним могли маніпулювати подібні «батюшки».
Якби це були одиничні випадки, і за ними слідувала якась адекватна реакція, це можна було б списати на «ексцес виконавця». Але про це стільки разів писали, в стількох різних ситуаціях воно проявилося, що можна сміливо припустити – прокльони в Московському патріархаті є річчю фундаментальною.
А це розуміння, відповідно, може багато нам розповісти про «російського бога», тобто про те, що твориться в головах його почитателів. І розповісти більше, ніж багатотомні богословські праці чи навіть класичні літературні твори. Які, якщо й були колись актуальними, зараз остаточно втратили якусь прикладну цінність.
Якщо б описане Нілом Гейманом в «Богах Америки» було правдою, то російським богом, без сумніву, був би Путін – жорстокий, мстивий та корумпований невіглас. Якого придумали і вдихнули в нього життя самі майбутні «чмобіки» та ліберальні опозиціонери. А оскільки проголосити Путіна богом не наважилися навіть на російському телебаченні, росіянам доводиться вірити в уявного бога зі схожими рисами характеру.
Очевидно, що страх, на якому тримається Російська православна церква, не належать до християнських чеснот. Це скаже будь-яка людина, навіть побіжно ознайомлена з базовими ознаками цієї релігії. Так само адекватна людина скаже, що суспільство, засноване на християнських цінностях, не виносить на верхівку влади людей типу Путіна, Прігожина ну і, звісно, Кадирова. Такі персонажі є девіацією з точки зору християнства, і саме вони живляться страхом.
Обшуки в приміщеннях Лаври, яку чомусь досі займають служителі цього культу, показали не лише їхні явні зв’язки з ворогом. Цим нікого не здивуєш. Вони показали вірним УПЦ МП, що їхній бог не такий всесильний, як про нього говорили «посередники в рясах». Виявляється, якщо ти боїшся, і страх змушує тебе цілувати портрет царя Ніколая ІІ Кривавого, то ти дарма боїшся. Адже боятися треба СБУ та правоохоронних органів держави.
Може виявитися так, що розбіжності між російським і українським православ’ям лежать в іншій, не такій очевидній площині. І для того, щоб подолати «церковний розкол в Україні» будуть не потрібними богословські диспути, якісь об’єднання, або переходи. Достатньо буде злагодженої роботи спецслужб і психологів, які після нейтралізації лідерів тоталітарної секти працюватимуть з її жертвами. Тобто держава виконає нарешті покладені на неї функції, притаманні в ХХІ столітті державам в нашій частині світу.
Адже, якщо оцінити ситуацію тверезо, сучасна російська православна церква не дотягує навіть до того рівня, на якому вона була в часи брєжнєвського застою. Не говорячи вже про напів міфічні часи духовних диспутів, діалогу зі Заходом і якогось особливого сподвижницва. Часи, відредаговані спогади про які є, по суті, єдиним аргументом РПЦ на щось претендувати.
Насправді ж всі паломництва, мощі, реліквії, «Другий Єрусалим», уявні карти тощо відволікають нас від головного – РПЦ представляє собою глибоку архаїку, заточену під обслуговування тоталітарного режиму. Вона може вважатися церквою тільки серед глибоко переляканих і погано освічених людей. Не переконанням, а залякуванням ця церква тримає свою забобонну масу в покорі. Оце й уся «м’яка» сила російського православ’я.
Все це можна підсумувати свіжою фразою Лукашенка, що коли Україна не здасться, то вона буде знищена. Така ж аргументація і в РПЦ - тут теж «в бога вірять», щоб дітей моровиця не скосила.
Була колись в Росії м’яка сила, та вся вийшла.
Що ж, поле для дискусії звузилося до маленької стежечки. З одного боку – воювати, страждати і перемогти, а страшилки про «знищення» залишити для більш вразливих росіян і білорусів. З іншого – піддатися і загинути: в підвалі, на вулиці, чи як «чмобік» на черговій війні. Віра і страх тут – поняття взаємовиключні.
