Політика загалом (і українська не виняток) пов’язана з історією. Історію інструменталізують давно, виправдовуючи як не територіальну експансію, то класову ненависть. При цьому власне історія, як минуле, доволі слабко корелюється з пам’яттю. А політика, яка взаємодіє вже із пам’яттю, до минулого взагалі далека.
Класичний приклад – націоналісти з ВО «Свобода», які працюють в амплуа «спадкоємців боротьби ОУН-УПА». Експлуатація міфу про монолітну організацію та рішучих лідерів не призвела до жодних атентатів, не було і гучних судових процесів. Лідери не страждали, не ризикували і не змушені були тікати закордон. Зате були мутні історії про землю, майно та «амбарну книгу» регіоналів. Пам’ять про Степана Бандеру надійно захищала депутатів різних рівнів від закидів політичних опонентів. Хто проти героїв національно-визвольної боротьби? Хто проти втілення їхніх ідеалів? Хто проти дерибану у вишиванках, який чомусь виявився невід’ємним елементом патріотичного сьогодення? Вороги українського народу, очевидно.
Схема настільки проста і надійна, що зараз на території Західної України важко знайти корупціонера, який би не вважав себе бандерівцем і популяризатором ідей Організації українських націоналістів.
Але скоро місцеві вибори, і потрібно чимось виділитися на тлі конкурентів. Не програмою ж, яку ніхто не читає. Набагато простіше та ефективніше підняти на прапор когось великого і позитивного, який давно помер і не зможе заперечити. У цьому сенсі митрополит Андрей Шептицький (тобто пам’ять про нього) був просто приречений повторити «успіх» Степана Бандери.
Дався взнаки згубний вплив українських істориків на українську політику. На науковій ниві це поширений фокус – взятися вивчати якусь «постать» і захищатися нею від критики. Хто ж наважиться критикувати патріота, який «популяризує невідомі сторінки минулого»? Ніхто не наважиться, тому якість досліджень часто відповідна, можна щороку писати нову книжечку.
І от тепер, коли вщухли пристрасті навколо пам’ятника Митрополитові на площі Святого Юра (там була така сама примітивна маніпуляція: хто проти пам’ятника – той проти церкви – той з поганої партії), Українська галицька партія вирішила отак просто взяти і пороздавати під церквами книжечку авторства митрополита Шептицького «Як будувати Рідну Хату». Оформлену в кращих традиціях місцевої політичної агітки.
Якби хто забув, минулі парламентські вибори для цієї партії пройшли під знаком «Голосу», а замість обличчя митрополита використовувалося обличчя Святослава Вакарчука. Доводилося навіть вступати в інтернет-баталії зі стурбованими громадянами на предмет «Вакарчук за геїв чи за християнські цінності». Звісно, що після таких кульбітів решта морально-логічних невідповідностей – просто дрібниці. Наприклад те, що за життя митрополит Андрей не був відвертим прихильником якоїсь конкретної партії, навряд чи зрадів би від перспективи стати «обличчям бренду» напередодні виборів до міської ради.
Оскільки церкви і навколоцерковна територія перед кожними виборами перетворюються на агітаційні майданчики, ініціатива УГП сильно не здивувала. Ніхто не згадав навіть, що Андрей Шептицький всіляко намагався обмежити політичну активність духовенства. Закликав розрізняти амвон і трибуну, не поєднувати їх, не зловживати статусом духовної особи й авторитетом церкви під час розмов про політику. Та й взагалі, практикував найбільш політично активних священників відправляти на дальні села.
Звісно, митрополит уже нічого не скаже. Тому й трактувати його спадщину беруться всі, кому потрібно для діла. Може, навіть почитають трохи з того, що він написав.
Автор - Назар Кісь.
Оригінальна публікація тут
