Всю історію української незалежності політичні сили, які перемагали на виборах, «творчо» підходили до заповнення державної машини своїми кадрами. Теорія говорить, що прийшовши до влади, партія розставляє на ключових посадах своїх членів і прихильників. Прихильників має бути багато, інакше б до влади партія не прийшла, тому питань з кадрами мало б не виникати.
Натомість в Україні виявилося, що не обов’язково готувати фахівців, переконувати обивателя, агітувати і формувати свій порядок денний – досить «осідлати потоки» і використовувати для цього старі перевірені кадри. Так «рухівці» співпрацювали з «комуняками» (а часто це були одні й ті ж люди), «помаранчеві» – з «есдеками» і регіоналами. Потім було декілька імітувань люстрації, і традиційний вихід на традиційне «маємо те, що маємо».
Тимчасові переможці «сідали» на державні підприємства, комунальну власність, митницю, податкову. Навіть газети, телеканали і вся численна челядь на кшталт «публічних інтелектуалів» та «моральних авторитетів» переходила як вимпел від одних до інших. А «простий народ» тим часом дивився на все це, мудро тримаючи дулю в кишені, без особливих сподівань, що цього раз щось та й вийде.
Такий собі український deep state. З тією різницею, що в Америці цей напів-міфічний deep state не дає державі впасти в яму, а в Україні – з ями вилізти.
З одного, боку всі розуміють, наскільки це неправильно. А з іншого – хтось же має роботу робити. Ще й в країні з гіпертрофованим бюрократичним апаратом.
Під час великої війни нічого особливо не змінилося, якщо говорити про якість процесів. Змінилися пропорції, медіа-увага, але не суть. А судячи з того, що Тарас Чорновіл спочатку написав трохи тексту в своєму стилі, а потім побував у смітнику, відлуння цієї війни перестало турбувати багатьох. Тому будемо вважати, що все повертається на звичну колію. Хоча можна і порадіти, що в країні, яка бачить насильство і смерть кожного дня, де багато ветеранів, де нерви не витримують ледве не в кожного другого, все пройшло настільки гуманно.
До чого раніше призводила така система влади, де очільники змінюються вахтовим методом, а сама система орієнтована на особисте збагачення? До того, що олігархи і топові чиновники пристосовувалися до кожного переможця, створювали йому комфортні умови, а потім «здавали», як склотару, при наближенні нового тріумфатора. І якби росіяни втілили свої агресивні плани на початку минулого року, то більшість із них теж би спробувала пристосуватися.
Цим, власне кажучи, і відрізняється український deep state, як союз олігархату і чиновників, від українського «простого народу» (жахливе словосполучення) – в еліти є план, як пристосуватися, тому еліта отримує вигоди в результаті політичної боротьби. В «народу» такого плану нема, тому він не пристосовується, а виживає. А «вигода» для нього може бути хіба естетична або розважальна.
Наприклад, коли Шуфрича обливали зеленкою, хтось отримував видовище, а хтось «хліб» через усунення конкурента. У випадку з Тарасом Чорноволом, очевидно, йдеться лише про видовище. Але ж ключове питання не те, наскільки правильно нести якогось персонажа в смітник. Питання насправді в тому, як так сталося, що Тарас Чорновіл досі працює експертом і лідером думок, чому його показують в телевізорі?
І тут все дуже просто – він, як і багато інших людей, структур, установ, просто перейшов від одного власника до іншого. Як переходять телеканали, обласні митниці, податкові, органи прокуратури і так далі.
Звісно, в еліти вже є план, як відбудовувати Україну. Є кадри, є «бачення», є робочі схеми. І якщо «народ» далі триматиме дулю в кишені, то негативні прогнози дуже швидко справдяться.
Проблема в тому, що зараз це все відбувається не на фоні протистояння «синіх» з «помаранчевими». Зараз іде війна. І кожен збій системи робить державу слабшою. Чорновіл в смітнику – це ознака того, що не працює інститут репутації і судова система. Звернення військових про черги в госпіталях – теж ознака збоїв в системі. Як і склади нічийної «гуманітарки», коли неможливо знайти власників, як скандали з розкраданням іноземної допомоги, як «Шлях» і багато чого іншого.
Заклики «не розхитувати човен» не спрацюють. Система, якщо там сидять не клінічні ідіоти і не агенти ворога, мала б реагувати на все це, щоб не бути знищеною.
Але є і ще один важливий аспект, який заважає – це кругова порука. Коли волонтери не викривають псевдоволонтерів, коли поліція «не виносить сміття» з хати, коли чиновники не зауважують порушень з боку своїх колег. Люди, які використовували чи просто толерували Тараса Чорновола останніми роками, вони ж так само причетні до того, в якому стані він зараз… Тобто перехитрили самих себе.
Добре би було не повторити це в масштабах країни.
