Останнім часом у медіа складається парадоксальна картина: більшість оглядачів вважають Дональда Трампа тупим покидьком, і при цьому кожного разу обурюються, що він не діє як герой-супермен. А оскільки реальні кроки його політики щодо підготовки до конфронтації з Китаєм дещо розходяться з образом сільського дурника, політична експертиза все частіша скочується до рівня новин шоу-бізнесу. Ми отримуємо інформацію не про те, що робить адміністрація президента США, а про те, як неприємно і огидно це відбувається у виконанні Трампа. Від чого стрічка новин все більше нагадує набір пліток та висміювання.
Так, зустріч на Алясці не принесла Україні мир – це наразі все, що можна сказати напевно. Але якщо інформації більше нема, то не обов’язково передруковувати всі критичні матеріали від американських «демократів» як істину в останній інстанції. Ніби для «демократів» Україна не така ж далека і обтяжлива проблема, як і для їхніх опонентів – «республіканців». Новину про те, що «червону доріжку для воєнного злочинця стелять американські солдати» ще можна зрозуміти. Але формулювання «поруч з проукраїнськими мітингами на Алясці відбулися і про-трампівські» - це вже перебір, не треба так. Знову ж таки, як можна було сприйняти за «дешеві понти перед другом Владіміром «жирний» тролінг з бомбардувальником, який може дістати будь який бункер?
Давайте пригадаємо найпоширеніші страхи напередодні візиту Путіна в США: вони залишаться наодинці, а потім укладуть угоду проти України. Сталося? Ні, не сталося. І наш інформаційний простір моментально переключився на нові подразники: на якісь стоси макулатури, які привіз Путін і які вивчатимуть тепер американські психіатри, на піднятий палець, на гримаси і так далі.
І знову вислизнув важливий момент – «гарячу картоплю», тобто рішення стосовно умов майбутнього миру, поступок і територій зараз перекинули Володимиру Зеленському. Він має її або втримати за допомогою європейців, або знайти спосіб перекинути назад Путіну. Як це вже було з ідеєю про негайне припинення вогню, яку наші почали педалювати, а росіяни демонстрували неконструктивну позицію. Ось що важливо, а не чутки про заборону на далекобійні удари. Джо Байден, якби хто забув, просто забороняв бити по російських НПЗ через ціни на паливо в США напередодні виборів, і ні про яку симетричність тоді не було й мови. Зате попередній американський президент обіцяв «стояти з Україною стільки, скільки потрібно», після чого благополучно пішов на пенсію... Хоча тут що Байден, що Трамп дотримуються тієї політики, яку завжди просувають США – не дати Росії деградувати настільки, щоб вона не впала в стадію хаосу та дезінтеграції, тут для нас давно не повинно бути нічого нового.
А от що дійсно відносно свіже – так це слова про «Китай і Росію в одній команді». Тут – причина і головний зміст їхніх переговорів. Ось що турбує Трампа, і воно ж пояснює зволікання стосовно тарифів, поступки Кремлю, улесливі компліменти для Путіна – лише б розірвати союз Москви з її територіями та ресурсами, та Пекіна з його населенням та економікою.
У нас же свій порядок денний, на якому стоїть не «перемога і справедливий мир», а виживання та збереження державності як такої. В Європи – свій, вони зацікавлені в подальшому знекровленні Росії коштом України, навіть готові за це платити (після того, як за це відмовився платити Трамп). Китай зацікавлений в тому, щоб всі були зайняті в Україні якомога довше. Росія, крім геополітичних марень вождя, повинна тепер якось ще й відкараскатись від китайських союзників, від яких стала васально залежною.
Всі навколо давно усвідомили і прийняли правила гри. Ані британський прем’єр Кір Стармер, ані фінський президент Александр Стубб, ані генсек НАТО Марк Рютте не є дурнішими за редакторів українських новинних сайтів чи телеграм-каналів. Вони все бачать, але діють в інтересах своїх народів і організацій. Їхнім пріоритетом є не збільшення «клікабельності», вони не заробляють на рекламі он-лайн казино. Тому не можуть дозволити собі «різати правду-матку» так хвацько, як українські лідери думок, зате досягають кращих результатів. Можливо, якби українські ЛОМи теж трохи усвідомили свою роль і міру відповідальності, у нас би так само щось покращилося в стосунках із головним безпековим донором. Навіть росіяни вміють у цю просту гру, але як завжди передають куті меду. У нас же якісь вічні коломийки з послом у Вашингтоні вже котрий місяць, тому доводиться більше покладатися як не на «духовного наставника Трапма», так на Меланію Трамп.
«Не говорити зі злочинцем» і «змусити зупинитись» – це очікування періоду популярності Пса Патрона, «кави в Ялті» і довго анонсованого контрнаступу. З таких очікувань нема і не може бути доброго виходу. При такій постановці питання переговори на Алясці, після яких Путін залишився живий – це вже розчарування. Зараз ця планка очікувань переходить на Володимира Зеленського, оскільки йому щось треба відповідати. А ситуація для нього додатково ускладнена тим, що в українців не буває так, щоб не вкрали перемогу через зраду. Словом, це як український футбол – кожен глядач зіграв би краще, але якось так життя склалось, що було не до спорту…
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
