«Світлофорна» урядова коаліція в Німеччині іноді нагадує мені її футбольну національну збірну в минулі зіркові часи – довго запрягає, але швидко їде. За чотирнадцять місяців російсько-української війни Німеччина пройшла шлях від поставок Україні 5000 захисних шоломів, до новітнього важкого озброєння і нечуваних 2,7 млрд євро на потреби українських Сил оборони. І це при тому, що саме німецьке суспільство є розколотим щодо питання поставок озброєння України й пронизане численними внутрішніми протиріччями.
«Страх. Німецький емоційний стан?»
Саме такою була назва тимчасової виставки, яка проходила в 2018-2019 роках в Музеї сучасної історії Німеччини в Боні. Понад 300 експонатів виставки візуалізували чотири німецьких страхи: а) страх перед біженцями; б) страх перед війною; в) «Чорнобильський синдром»; г) страх від «вимирання лісів», забрудненням природи і продуктів харчування. Німецьке слово Angst вже навіть не перекладається за межами Німеччини (German Angst) і стало філософським терміном, який означає метафізичний страх і емоційну тривогу. Схоже на те, що вперше це слово увійшло в обіг в англомовному середовищі в 1981 році, коли 24 серпня американський «TimeMagazine» вийшов з обкладинкою «WestGermany: MomentofAngst». Ірраціональні за змістом німецькі страхи мають очевидне історичне підґрунтя, що навіть дозволило дослідникам говорити про «іншу» сучасну історію Німеччини. Після 24 лютого 2022 року перші два пункти помінялися місцями, а до вже майже «традиційних» додалися страхи перед «холодною зимою», інфляцією і можливим безробіттям як наслідку відмови від дешевих російських енергоносіїв.
Німці як діти: вони обожнюють страшні казки. Як написав декілька років тому професор Вальтер Кремер (Walter Krämer) у книжці «Страх тижня: чому ми боїмося неправильних речей» (Pipen, 2011) саме ці «страшилки» визначають колективний страх німців: коров’ячий сказ, пташиний грип, азбест, діоксин в яйцях, полівінілхлорид, радіоактивне випромінювання від контейнерів з відходами АЕС, електромагнітне випромінювання від ретрансляторів стільникового зв’язку, підвищений/понижений тиск тощо – все це викликає у німців масові панічні настрої. Але кошмаром для німецької демократії від Конрада Аденауера до Олафа Шольца стало те, що з кінця 1950-х років минулого століття більшість німців «бажають бути краще червоними, ніж мертвими» у майбутній ядерній війні.
І для цього вони мали всі підстави, оскільки з початку 1959 року дванадцять радянських ракет Р-5М (колишніх німецьких V-2) з ядерними боєголовками були націлені на Західну Європу з НДР і розташовувалися у 80 кілометрах північніше Берліну. Німецьке суспільство охопила паніка, тому що вступ ФРН до НАТО призвів до постійних навчань союзних військ зі стримування майбутньої радянської ядерної атаки. Доволі дивно повів себе і канцлер Аденауер, який намагався применшити загрозу від ядерної зброї, прирівнявши її до подальшого розвитку звичайної артилерії. Це контрастувало із «Геттінґенським маніфестом» 1957 року відомих німецьких фізиків (зокрема, Макса Борна, Вернера Гайзенберга і Карла Фрідріха фон Вайцзеккера), де прозвучало: «Ми вважаємо, що така маленька країна, як Федеративна Республіка Німеччина, найкраще захистить себе сьогодні і, швидше за все, сприятиме миру в усьому світі, якщо чітко і добровільно відмовиться від володіння ядерною зброєю будь-якого виду». Розміщення кількох сотень одиниць тактичної ядерної зброї в Західній Німеччині спричинило масовий протестний рух «Боротьба з ядерною смертю» і навесні 1958 року на демонстрації вийшло понад 1,5 млн людей. Нова хвиля антиядерних виступів почалася у 1980 році після так званого «Подвійного рішення» НАТО, за яким у ФРН розміщувалися балістичні ракети «Першинг-ІІ». Як написала нещодавно дослідниця Корнелія Гроссе (Cornelia Grosse): «ядерні страхи у ФРН, які після 1945 року поширилися по всьому світу, були пов’язані з двома особливими обставинами: досвідом стратегічних бомбардувань у Другій світовій війні та очікуваннями, що ФРН стане центральним театром воєнних дій у можливій Третій світовій війні із застосуванням ядерної зброї… Зв’язок між катастрофічним досвідом минулого та апокаліптичним очікуванням майбутнього сформував у німців страхітливі інтерпретації майбутнього під час Холодної війни» (Militärgeschichte. Heft 3+4/2022).
Тому немає нічого дивного, що майже половина німців бояться ядерної війни. Чим вміло користується Росія, яка своїми агресивними заявами розколює німецьке суспільство. Потужний «рух за мир», який, як відомо, координувався радянським кдбістським Комітетом захисту миру, сприяв зародженню в Німеччині широких пацифістських настроїв, які в останній рік підживлюються як наївними інтелектуалами, так і партіями лівої та правої орієнтації. Уявлення про це можуть дати звернення організаторів маршів миру напередодні Пасхи 2023 року, які були присвячені загарбницькій війні Росії проти України. Багато закликів засуджують вторгнення Росії в Україну, але значна частина з них релятивізують відповідальність Росії, виступають проти поставок зброї Україні. Зокрема, у зверненні Гайдельберґа можна прочитати: «Російське вторгнення було явним порушенням міжнародного права… Водночас, його слід розглядати на фоні дедалі гострішої конфронтаційної політики США та НАТО проти Росії». В ретрансляції кремлівських наративів не відставав і Гамбург: «Нападу Росії на Україну в лютому 2022 року передувала громадянська війна в Україні на Донбасі, починаючи з 2014 року». Практично всюди в Німеччині головними гаслами були: а) «Ні» постачанням озброєння в Україну; б) скасування санкцій проти Росії; в) заклики до мирних компромісних переговорів. Великодні марші миру пройшли у 120 містах Німеччини, зібравши загалом десятки тисяч людей. І хоча чисельно вони поступаються мільйонним акціям минулого століття, їхні учасники зовні все більше схожі на марґіналів, але заклики і гасла свідчать про появу небезпечного «націонал-пацифізму», який використовують ліво- і праворадикальні політики.
Психологи запевняють, що колективні страхи можна подолати тільки разом. Але як це зробити, коли в країні існують громадяни «другого сорту»?
«Ossis (східняки) ніколи не стануть демократами»
Квітень цього року позначився черговим скандалом в німецькому медійному просторі, в центрі якого опинився Матіас Депфнер, керівник медіа-гіганта AxelSpringerVerlag, якому належать також впливові видання «Bild» i «Welt». Die Zeit опублікувала уривки із чату Депфнера, які свідчать про його світогляд. Обійдемо стороною його висловлювання про демократію в Німеччині, про Трампа, Меркель і нетолерантних мусульман. Зрештою, це вже не новина й на цю тему можна було прочитати і почути багато різного. Але ось образливі висловлювання про східних німців на кшталт – «Ossisніколи не стануть демократами і вони можуть бути лише комуністами чи фашистами», – викликали бурхливу реакцію політиків, громадських діячів і журналістів. Депфнер навіть знайшов рецепт «ліків», запропонувавши перетворити колишню НДР «на аграрно-виробничу зону зі стандартною оплатою праці». Просто і ефективно, хоча і нагадує дещо «остаточне вирішення питання».
Така реакція свідчить не тільки про неприпустимість в демократичному суспільстві образливих і ксенофобських висловлювань, але і про те, що подібні думки поділяє не лише бос Axel Springer Verlag. Підґрунтя для цього очевидні. На останніх федеральних виборах 2021 року виборці із земель колишньої НДР або ж не голосували зовсім, або ж проголосували за «лівих», чи за праву AfD, чий молодіжний союз нещодавно був визнаний екстремістською організацією. І попри це, згідно з останнім опитуванням, ця партія впевнено набирає до 28% голосів виборців. Партійні лідери AfDвже марять цифрами у 33% на виборах в Тюрінгії 2024 року. Хоча після об’єднання країни більшість колишніх громадян НДР голосували за центристські партії. Зараз саме тут найбільше противників вакцинації, «путінферштеєрів» і найменше підтримки України. І для нас, українців, найцікавішим є питання: чи це є «протестне голосування», причини якого лежать у невирішених соціально-економічних питаннях, чи справа полягає в тому, що можна було б назвати «ДНК східнонімецьких федеральних земель», або Ostalgie– ностальгія за часами НДР?
Структурні відмінності між цими німецькими землями добре відомі й полягають у розмірі заробітної плати, пенсій, рівня добробуту і представництва на вищих посадах. Багато в чому це є наслідком так званого «німецько-німецького обміну» 90-х років минулого століття, за яким еліти Західної Німеччини практично повністю змінили політичний і економічний ландшафт «нових німецьких земель». Але уявлення про те, що Nudossi був смачнішим за Nutellaпродовжує панувати не лише у представників старшого покоління, але й серед молодшого, які навіть не жили в колишній НДР. Як і те, що у соціалістичній Німеччині американські джинси були доступними за ціною, а у ФРН вони були майже недосяжними для молоді, про що стверджує 37-річна (!) історикиня Катя Гоєр (Katia Hoyer) у своїй книжці «По цей бік стіни. Нова історія НДР. 1949-1990» (Hoffmannund Kampe Verlag GmbH, 2023). У будь-якому випадку спроба показати «нормальність» повсякдення НДР без врахування диктатури СЄПН є аморальною і антиісторичною, оскільки ці дві сфери не можна відокремити. Зрештою, відомий німецький історик Ілько-Саша Ковальчук (Ilko-Sascha Kowalczuk) у розгромній рецензії на книжку Гоєр написав з іронією, що вона має всі підстави, «щоб стати бестселером у Східній Німеччині та служити доказом для всієї Німеччини в майбутньому: все було не так вже й погано в маленькій прекрасній НДР» (Der Freitag. Ausgabe 19/2023).
Дослідники пояснюють цей феномен з молоддю тим, що вони економічно інтеґровані в містечкове суспільство із сталими традиціями, які старанно зберігаються, створюючи простір для зустрічей. «Краєзнавчі кімнати (Heimatstuben), церкви та кафе-морозиво перетворилися на «місця для спільної розмови про світ речей і людей», пише дослідниця Юліане Штюкрад (Juliane Stückrad). Старше ж покоління переконане в тому, що західні німці зарозумілі й нав’язують їм свої уявлення про спосіб життя. Пам’ять про умови життя в НДР і зруйнований в 90-х роках минулого століття культурний простір приводить до розчарування від завищених очікувань. Часто протестні настрої живляться простою формулою – «я не дозволю більше державі втручатися в моє особисте життя!». Зрозуміло, що у більшості людей в Німеччині це визнається деструктивними проявами. «Цинічний, поблажливий, самовдоволений, неісторичний і самовпевнений», – так німецький Захід говорить про німецький Схід.
Важливим фактором життєвого досвіду східних німців була комуністична ідеологія колишньої НДР, а також тривала присутність там майже 500 тисячного угрупування радянських військ. Життєвий простір формувався на ідеологемах антифашизму, антиамериканізму і «дружби» з СРСР шляхом формальних і неформальних контактів. Прикладом може служити Маттіас Платцек, відомий партійний функціонер СДПН, колишній міністр-президент Бранденбургу, з 2014 року голова Німецько-російського форуму, близький соратник екс-канцлера Ґергарда Шрьодера. За його словами, він «виріс серед росіян» і йому дуже подобались російські солдати, 30 тисяч яких були розквартировані у його рідному Потсдамі. Він любить розповідати про свою любов до російської літератури, музики, кіно і про свого «чудового вчителя російської мови», а ще з більшим ентузіазмом – про свої численні поїздки до Москви. Не дивно, що у 2014 році він вимагав від Заходу змиритися з анексією Росією Криму, вважав, що сепаратистські райони Донецької та Луганської областей втрачені для України тощо. «Платцек є прикладом того, як політичне і особисте змішуються в ентузіазмі щодо Росії і навіть експлуатуються російською стороною», – переконують німецькі автори Райнґард Бінґенер (ReinhardBingener) і Маркус Венер (MarkusWehner).
Ще одна вихованка Бранденбургу, нинішня прем’єр-міністр Мекленбург-Передня Померанія, Мануела Швезіґ (СДПН) виправдовується за «Північний потік 2», за кліматичний фонд, створений на гроші Газпрому, і за прізвисько «лобістки Путіна». Вона стверджує, що діяла виключно в інтересах країни і регіону, оскільки газогін дозволяв відкривати нові робочі місця. Але не забуваймо й той факт, що свою першу закордонну поїздку після обрання вона здійснила у 2017 році в Санкт-Петербург, де виголосила промову російською мовою. Нині вона змушена балансувати між критикою путінської Росії і власними виборцями, а це «не так просто в тій частині країни, де люди все ще виходять на демонстрації за мир і переговори в разі потреби разом з неонацистами. В якій рідко можна критикувати Путіна, не почувши заперечення: «Але ж НАТО» (Süddeutsche Zeitung, 2. Mai 2023).
«Ami, go home!»
Нещодавно письменниця і публіцистка Таня Дюкерс (Tanja Dückers) написала: «Російська загарбницька війна в Україні показує, як рефлекторно обурення американцями знову поширюється в Німеччині: справжніми натхненниками і тими, хто наживаються на війні, звичайно ж, є США з їхньою збройною промисловістю» (Tagesspiegel, 11.02.2023). Такі настрої поширені в середовищі середнього класу й серед інтелектуалів та політиків, культивуються лівими і правими партіями. Уявлення про те, що Росія є жертвою США ґрунтується на спотворених історичних поглядах і на глибоко вкоріненому невдоволенні США як головним представником західного лібералізму. Антиамериканізм є спільним для багатьох західних і східних німців з колишньої НДР, де антиімперіалізм був основою державної ідеології.
Облишимо визначення, що таке «антиамериканізм», а лише зазначмо, що маємо справу не з науковою критикою, а швидше з дифузним емоційним настроєм широких верств населення і кампанією, яка переслідує мету створити своєрідний «образ ворога» для політичних спекуляцій ним. Як писав відомий німецький політик Ральф Фюкс («Союз 90/Зелені»): «Сполучені Штати викликають захоплення і неприязнь, як жодна інша країна. Ставлення європейської публіки коливається між захопленням і осудом, досить часто в одних грудях змішуються потяг і неприйняття. Німеччина тут не виняток, радше яскраво виражений випадок америкофобії та америко-ентузіазму в одному». Німецький антиамериканізм має довгу історію і починається від культурної критики США в 19 столітті й досягає свого апогею у першій половині 20 століття. Цілком очевидно, що це стало наслідком вступу США у Першу світову війну (1914-1918) і розвинулося від «лицемірного нейтралітету США» до політичного антиамериканізму, за яким президент Вудро Вільсон став головним винуватцем німецьких нещасть після Версальського миру.
У правих партіях Ваймарської республіки антиамериканізм швидко з’єднався з антисемітизмом, оскільки США характеризували як «єврейську» державу і лідера «Жовтого Інтернаціоналу», а «План Юнґа для врегулювання репараційного питання» (1929) засуджували як спробу колонізації Німеччини «доларовим імперіалізмом». США більше не розглядали в якості лідера прогресу (що намагалися довести американські «прогресисти»), а як антипод Європі та загрозу її внутрішнім цінностям, де перша символізувала матеріалістичну, засновану на технологіях споживацьку цивілізацію, а друга – глибинні історичні традиції і духовність. Це стало основою так званої «консервативної революції» і антилібералізму Освальда Шпенґлера та Мартіна Гайдеґґера. «Я відчуваю найглибшу ненависть і огиду до американізму… Америка, в усьому її інтелектуальному відношенні, – це напівєврейське і напівнегритянське суспільство», висловився Гітлер взимку 1941 року після вступу США у Другу світову війну.
Як це не дивно, але антиамериканізм не зник в німецькому суспільстві і після завершення Другої світової війни, де «англо-американський бомбардувальний терор» в колективній пам’яті компенсував жахливі німецькі злочини і витіснив вдячність за звільнення від тиранії, план Маршалла, американську «ядерну парасольку», як основу безпеки ФРН, їхню роль в розбудові Європейського суспільства тощо. Серед консервативних політиків було немало відомих «голлістів» (наприклад, лідер ХСС Франц Штраус), які намагалися применшити роль США в Європі, підтримуючи ізоляціонізм французького президента. Існує думка, що антиамериканізм був властивий також теоретику нової Ostpolitik Еґону Бару.
Не дивно, що покоління «68» увібрало в себе, з одного боку, батьківський антиамериканізм, наділивши його ідеологічним гаслом «боротьби проти американського імперіалізму» («США-СА-СС»), а з іншого боку – імпульси від США від року і блюзу до руху за громадянські права й протести проти війни у В’єтнамі. На цьому ґрунті зародився і специфічний німецький пацифізм – Німеччина за жодних обставин не повинна бути учасником військових конфліктів після унікальних злочинів, скоєних німцями під час Другої світової війни. Це стало особливо помітно на фоні масових протестів 1980-х років проти переозброєння НАТО і ФРН та компанії проти першої війни у Перській затоці 1991 року. В останньому випадку пропаганда руху за мир була спрямована проти США, як єдиної наддержави, що викликало негативну реакцію останньої, враховуючи її роль в об’єднанні Німеччини. Рішення колишнього американського президента Дональда Трампа про скорочення американських військ у Європі викликало бурхливий ентузіазм в Німеччині, де його вітали 47% громадян, а чверть опитаних виступила за їхнє повне виведення.
Скелети лише тоді стають «страшилками», коли вони глибоко сховані в темній шафі. Витягнуті на світло вони стають об’єктом інтересу і докладного вивчення, допомагаючи нам зрозуміти самих себе. Треба віддати належне німцям, які це роблять із заздрісною послідовністю. І тут нам є чому повчитися.
