Уже давно майже всі змирилися з думкою, що історія – це ніяка не вчителька життя. Інакше, якби кожне покоління вивчало і засвоювало історичні уроки попередників, то в людства від досконалості виросли б крила. Не було б ані воєн, ані конфліктів. І на планеті запанував би омріяний «золотий вік». І хоча дуже багато вчених з великою обережністю зараховують історію до науки, її багатофункціональну роль у суспільстві ніхто не може заперечити. Особливо історії, перетвореної на інструмент: політичної мобілізації, утвердження політичного панування, легітимізації влади, утримання і повалення влади.
Колись мене вразили слова одного американського професора, який, щоб продемонструвати важливість історії для людства, порівняв відсутність писаної історії зі станом амнезії у конкретної людини. Тоді ця аналогія здавалася ледве не моторошною і надзвичайно важливою. З роками вона перестала бути такою однозначною, оскільки людина, що втратила пам’ять про минуле, не завжди втрачає здобуті навички. А історія і пам’ять – це речі далеко не тотожні. Їх змішування і підміна можуть обернутися плачевними наслідками.
То чому ж важливо, щоб нації, народи і держави так ревно піклувалися про свій історичний наратив? Чому історія не може бути просто розповіддю про минуле? У чому полягає її магічна сила і чому громадяни так легко погоджуються вдягати на себе важкі вериги минулого, навіть якщо вони перешкоджають просуватися в майбутнє?
Щоб переконатися, яка історія є важливою, а яка ні, варто подивитися, за який історичний продукт готова платити держава, її керівники та особливо різні авторитарні та диктаторські режими. Найбільш утилітарне використання історії проявляється тоді, коли вона береться «готувати» відданих патріотів та готових на самопожертву воїнів. Саме так державні мужі найчастіше розуміють функцію історії.
Зрозуміло, що такий підхід нічого спільного з наукою не має. Це чистісінькі пропаганда та обман. Причому цей обман може якийсь час задовольняти всіх учасників процесу. Державні мужі і політики, фінансуючи відповідну історичну політику, закладають тверді рамки «правильних» поглядів, а історики демонструють свою потрібність суспільству та державі. Вони свято переконують себе і суспільство, що виконують надзвичайну місію – формують національну ідентичність. Мовляв, без їхніх розповідей про історичних героїв ніхто не захоче стати воїном і не кинеться добровільно вмирати за батьківщину. Без їхніх історичних опусів люди залишаться дезорієнтованими, не знатимуть, хто їхній ворог і яка партія обстоює «найправильніше» минуле та «найсправжніших» героїв. І все це, як правило, густо замішане на вірі.
Символ віри
Погано, коли виклад історії перестає бути лише описом минулого і перетворюється на своєрідне священне писання про діяння святих – агіографію. Бо до священних текстів не може бути застосоване критичне мислення. У ці розповіді можна тільки вірити, дотримуючись тільки канонічної версії. Апокрифи не допускаються, оскільки ведуть до інтелектуального бунту і закінчуються розколом. Зрозуміло також, що позитивні персонажі в них не пісяють, не какають, харчуються бузковим цвітом і завжди все роблять правильно. Тільки чомусь неодмінно виникає запитання, чому цих героїв завжди супроводжує безліч трупів?
До всього, патріотична історія спирається на непорушний сонм героїв, який не має шансів бути зміненим, допоки не впаде політичний режим. І поки історики для нового режиму не укладуть новий символ віри і не населять той символічний простір новими героями, праведниками і мучениками. В пам’ять про яких живі знову беззастережно мають бути готовими віддати своє життя або принаймні покірно миритися зі всіма негараздами свого убогого буття. Нібито мертвим героям потрібна жертва у вигляді їхнього сірого життя у наскрізь корумпованій країні без натяку на справедливість.
За такого агіографічного підходу до історії найкраще ведеться безпринципним агітаторам та «віруючим» історикам. Перші – це безсоромне воїнство режиму, а другі – вічні колабораціоністи із власним сумлінням. Саме завдяки їм владі вдається утримувати суспільство в стані постійної напруги та за потреби з неймовірною легкістю мобілізовувати маси під свої виборчі знамена. Причому все відбувається без найменших матеріальних затрат. Оскільки більшість баталій спрямована в минуле, а дзвінка монета у вигляді капіталізації депутатства та різноманітних посад у владній вертикалі падає в конкретні руки вже і тепер.
Тож партії, які будують свою діяльність на тому, що не зрадять славних героїв минулого, встановлять історичну справедливість і змусять ворогів шанувати «наших» героїв – це політичні шулери. Пригадаймо, що найдурніші заяви виходили від українських віце-прем’єрів: Миколи Томенка, В’ячеслава Кириленка та Степана Кубіва. Це були люди просто одержимі історією. Прагнули переписати її і навіть виробити обов’язковий для всіх канон. А все чому? А тому що нічим іншим не могли прикрити своє недолуге урядування.
Або ж недавній міністр транспорту Омелян, який ледве що не онуком Степана Бандери себе проголосив. І що? Як це вплинуло на ефективність його роботи? Такі люди, розкрадаючи народне добро, дуже легке прибирають поставу: і що ви хочете сказати проти мене і національного героя Степана Бандери? Завдяки такій примітивній маніпуляції, такий собі черговий «омелян» одразу здобуває підтримку цілої армії віруючих у чин Степана Бандери, Романа Шухевича, а то й ОУН і УПА.
Або, наприклад, суспільство легковірно купилося на те, що ВО «Свобода», йдучи на вибори, оголосила себе єдиною спадкоємицею справи українських радикальних націоналістів. І потім не переставало дивуватися тому, що не побачило в її діяльності навіть натяку на обіцяне. Здивовано спостерігало за розграбуванням державного і суспільного майна. Не зауважило, що відмінність між «Свободою» і ОУН полягала в тому, що революційні націоналісти 1930-х років здійснювали напади і грабежі, щоб поповнити організаційну касу для здійснення націоналістичної революції. Вони ризикували життям чужим і своїм, були готові провести десятиліття у в’язниці. А чим ризикували Кривецький, Тягнибок, Махніцький, коли приміряли на себе вериги мучеників за національну справу? Тільки тим, що, використавши славу історичних героїв, особисто збагатилися під зав’язку?
Тобто суспільству треба бути особливо уважним, якщо хтось намагається натягнути на себе вериги мучеників з минулого. У такому разі треба чекати, що обмануть, обікрадуть і змусять ще й за все дякувати.
Путін, Порошенко і Шмигаль
Симптоматично, коли глава держави або політичний лідер перебирає на себе роль верховного історика або наділяє себе якимось історичним правом. Президент Росії Владімір Путін з історії не вилазить. Раніше він постійно дошукувався в минулому «законних» підстав для обґрунтування агресії Росії проти сусідніх держав, говорив про історичну несправедливість, яку треба виправити. І хоча ледве не увесь цивілізований світ зі здивуванням спостерігав за цим дивним хобі володаря Кремля, ніхто особливо у ці старечі «компенсаторні» забавки не втручався.
Не втручався, бо всіх це задовольняло. Ну нехай собі чоловік побавиться. Нехай навіть виступить із «програмною» промовою в Мюнхені, яка передбачала новий переділ світу. Але ж він не самогубець. Сам зупиниться. Після агресії проти Грузії довелося «пожурити» чоловіка, але ж «насправді» це у Грузії першої здали нерви? Чи не так? Потім були анексія Криму і Донбас. За це довелося трохи насварити новоявленого «собіратєля зємєль», але знову ніхто не хотів масштабного конфлікту і довелося змиритися. Правда, на якийсь час Путін перетворився на парію, але ненадовго. Путін витримав паузу і до нього по черзі почали підбиратися ті, хто знає, що краще поганий мир, ніж добра війна. А найкраще торгується з авторитарними режимами.
І от Путін знову виступає з «програмною» статтею, якою дає свої оцінки історичним подіям і процесам. Причому з твердим наміром їх виправити. Не буду на цьому конкретно зупинятися, бо ці путінські історичні ремінісценції є нічим іншим, як радянським, сталінським історичним каноном. Там все про велич, історичну місію, жертви, невдячність, зраду, нелюбов і т. д. Єдине, що в цій історії насторожує, що польські та балтійські історики й політики втягуються в цю розмову.
Вибачте, але вступ у розмову з Путіним про його маячню – це ознака того, що світ визнає право на існування подібної «думки» і готовий до якихось домовленостей. Насправді все, що має статися навколо «статті» Путіна, – це повне ігнорування брудних фантазій ображеного недоімператора. Путін не має права говорити від імені жертв Другої світової війни. Він не може представлятися спадкоємцем переможців над фашизмом і нацизмом, оскільки сам сповідує сталінізм. А нацистську Німеччину перемогла Антигітлерівська коаліція. І взагалі, з Путіним не може бути жодних розмов про історію.
Тепер однією з найсерйозніших вимог до політиків та державних діячів має стати гасло: Геть від історії! Нехай займаються економікою, соціальною сферою, міжнародними відносинами, організовують боротьбу з епідеміями. Допомагають ліквідовувати наслідки стихійного лиха. І неустанно змінюють цей недосконалий світ.
Те саме стосується й України. Українське суспільство не перестає розривати зсередини протистояння, організоване під час останньої президентської виборчої кампанії. Коли один з кандидатів, щоб залишитися в кріслі президента, наглухо мобілізував історико-патріотичний сегмент українського суспільства. Так тісно згуртував навколо себе прихильників славетного героїчного минулого, що перетворив їх на адептів віри. Людей, готових у безневинній фразі побачити державну зраду. У критично описаній історії – ворожий підступ. А тих, хто не хоче щодня і з будь-якого приводу згадувати історичних героїв – піддати найжорстокішому остракізму.
Саме такі історичні вериги вкотре загрожують пустити українців замкнутим колом. Здавалося б, у нової владної команди нема жодних зобов’язань перед «віруючими» в історію. До влади вони прийшли на зовсім інших гаслах. Але ні. От вже й президент Зеленський вітає українців з круглими історичними датами і прем’єр Шмигаль «скорбіє» з приводу того, що 22 червня 1941 року війна увірвалася в кожну українську домівку. Якщо вони сподіваються, що такою ціною їм вдасться примирити й об’єднати українську націю, то вони глибоко помиляються. Якщо пан Шмигаль думає, що, згадавши 22 червня, він здобуде прихильність патріотів радянської минулого, то він так само помиляється. Бо радянські патріоти радше проголосують за якусь ОПЗЖ, а в національних патріотів він «прославиться» як той, хто просуває радянський міф. І навпаки.
Найкраща порада, як і у випадку з Путіним, – повністю перестати відволікатися на історичну тематику. Один раз опоненти обуряться, другий – гостро відреагують, а потім перейдуть на інші теми. Це найпростіший спосіб зняти зі себе історичні вериги і подумати про теперішнє і майбутнє.
Автор - Василь Расевич.
Оригінальна публікація тут
