Оглядачі, які професійно займаються аналізом польської політики, звернули увагу на прихід до Сейму нового покоління – тих, кому приблизно по 40 років, хто є молодшим за Туска і Качинського, і хто очолив блок «Третій шлях». Така собі здорова і поступова зміна поколінь, кожне з яких несе свої цінності і бачення реальності.
Нам, дорогі українці, таке не загрожує. Тому що, попри зміни у Верховній Раді, в Офісі, Кабміні, адміністраціях та інших прекрасних структурах, наш непереможний чиновницький «Deep State» не змінюється взагалі. А стає ще пишнішим і рум’янішим, не відчуваючи ані браку грошей, ані докорів сумління.
«Рагулятник» чудово самовідтворюється, тому ми і обговорювали зовсім недавно «весілля на мільйон», а не як краще підготуватися до зимової кампанії. Весілля дійсно вийшло «по-багатому», і не одна Василина, яка «любить вийо…ся», змахнула скупу сльозу при вигляді всього цього достатку.
Ці молоді люди – майбутнє нашої країни. Справжнє. Абсолютно здорові, не скалічені, не травмовані, без синдромів і зайвих думок. Яким не потрібна допомога від суспільства, і які готові служити державі навіть за мінімальну зарплату. Чиновники, родичі чиновників, друзі-чиновники і друзі чиновників, які ніяк не обмежені в коштах. А найцікавіше – що це вже не перше таке покоління в історії сучасної України, просто зараз воно ще більше контрастує зі своїми ровесниками-невдахами.
Завжди так було, що серед студентів і школярів, які переважно наївні та радикальні (що «в право», що «в ліво», але без компромісів) є якась частина поміркованих циніків. Які виглядають дорослішими, бо «продуманіші» за своїх однолітків.
З часом радикалізм основної маси молоді вивітрюється, і це нормально. Бо, як відомо «хто не був радикалом в юному віці – не має серця, хто не став консерватором з віком – не має розуму». Натомість помірковані змолоду, коли це потрібно для «роботи», стають палкими патріотами і діячами у віці 30+. Колишні радикали тепер на війні, на роботах, волонтерять і не відсвічують в публічному просторі. Зате інші, про кого ніколи б не подумав, інтенсивно рвуть на собі вишиванки і несуть людям добро. Тримаючись поближче «хлібних посад» та різних «органів».
Таки правда, що справжнім батьком сучасної української державності варто вважати Леоніда Кучму. І не тільки через олігархічну систему, але й завдяки системі цінностей, які остаточно закріпилися в суспільстві в часи його правління. Де успіх - не в бізнесі і навіть не в рекеті, а в держслужбі. Підтвердженням цьому є процвітання цілих бюрократичних династій, а також їхнє бажання поріднитися з аналогічними кланами з сусідніх сфер чи регіонів.
І повертаючись до теми польських виборів, якщо вже ми з них починали. Знаєте, що спільного між весіллям за мільйон у 2023 році в Україні і реакцією на програш партії ПіС? Відсутність рефлексій і стандартне «а шо такого». Одні гуляють, ніби нема війни. Інші зловтішаються, ніби й не було в минулому палких обіймів, ніби Львів не зустрічав польського президента Дуду оваціями на площі Ринок… Якось аж незручно.
Для цього треба мати сильну пам’ять, здатну легко забувати незручне і непотрібне минуле. Таке виховується змалку, тут потрібні сімейні традиції.
