Загалом, ідея інтуїтивно правдоподібна – те, що сталося раніше, є причиною того, що відбувається зараз. Це логічно. Тому існує спокуса перенести таку закономірність на більші масиви інформації. Декілька аналогій - і от ми вже безапеляційно стверджуємо, що історія українського народу, яка начебто розвивалася строго лінійно, привела нас в точку, яка називається «сьогодні».
В теорії це так. Але, якщо задуматися, то минуле - дуже суб’єктивна штука. Журналістка «5 каналу», наприклад, пригадала на прес-конференції одне, президент – абсолютно інше. І в кожному з цих варіантів минулого, що характерно, можна знайти причини, які привели нас «сюди».
Мені взагалі ця перепалка нагадала «дебати на стадіоні». Виявляється, задавати провокативні питання серією, яка закінчується фразою «вам не соромно?» теж треба вміти…
В річницю вторгнення сильніше почала проявлятися звична вже тенденція трактувати історію по своєму, залежно від точки сидіння і особистих вражень. Ми (як суспільство) проходили це на початку 90-тих, після Помаранчевої революції і після Революції гідності – «колода» з роками ставала все довшою, як і перелік тих, хто її ніс, разом з вождем і «до перемоги». Без сумніву, так буде і цього разу.
Але зараз не про це.
Як в минулому можна знайти причини, які сформували теперішнє, так і в теперішньому можна знайти аргументи, щоб пояснити минуле. Таким чином теперішнє може змінювати минуле, а заразом і майбутнє. Той, хто має владу (фізичну чи символічну) – той пропонує свій варіант картини світу. А ця картина, як правило, включає в себе знання про минуле і плани на майбутнє.
Навіть більше. Уявлення про майбутнє впливає на теперішнє значно сильніше, аніж спогади про минуле. І навіть наше минуле ми трактуємо крізь призму планів «на завтра».
Алегорично кажучи, хто живе минулим – не живе, а доживає. Це стосується і людей, і суспільств. А от ті, хто конструюють майбутнє, можуть впливати і на сучасність, і на історію.
Тарас Шевченко, який писав «до мертвих, живих і ненароджених», не просто оспівував козацьку минувшину – він конструював майбутнє, в якому козацька історія була аргументом, а не фактом.
Росія останні десятиліття заявляла, що хоче змінити майбутнє, але дивилася лише в минуле. Москва не пропонувала жодної візії майбутнього. На відміну від тих періодів, коли відбувалася успішна російська експансія, нинішня Росія не запропонувала ніякого варіанту «завтра», окрім «так, як вчора» і «не так, як на Заході». Таким чином можна побудувати православну модифікацію теперішнього Ірану, але не імперію з претензією на світове панування.
Україна зараз в такій ситуації, коли чи не вперше в історії сучасної незалежності, українському суспільству належить сучасне, а з ним минуле і майбутнє. Тому бажано не втратити цю рідкісну нагоду. Не можна зациклитися на минулому (як Росія), щоб воно не запанувало над майбутнім. В Росії, до речі, якраз закінчується цей процес, в якому Сталін переміг Леніна, а Іван Грозний переміг Петра І.
Україна ж стоїть на порозі нормалізації стосунків з адекватними сусідами. А це означає, що повинна бути нормалізована й історична політика. Тобто гасло «без жида, ляха і унії» має бути об’єктом дослідження, а не інструкцією до дій.
До цього так чи інакше вже йде. Історія буде адаптована (як завжди) до актуального політичного моменту. І в цьому глобальнішому процесі треба взяти участь. Не триматися за старі лекала, не займатися академічною некрофілією, а пропонувати прийнятні варіанти.
Якщо досі інструменталізацією історії займалися, щоб отримати зарплату чи навіть депутатський мандат, то пора б уже і щось корисне для суспільства зробити. Я б навіть сказав - амбітне.