Оригінальна публікація https://zaxid.net/sila_i_slabkist_egoyizmu_n1540776
Автор - Василь Расевич
Уже кілька разів доводилось переповідати історію відомої австрійської письменниці Салі Зоннтаґ, батьки якої були родом із Чернівців. У своїй книзі «Його імʼя було Батько» пані Зоннтаґ описала основний морально-етичний принцип життя її батька. А саме: роби іншим добро і відразу забувай про це. Бо інакше – це задоволення власної гордині і самолюбства. Це той випадок, коли не дорікають шматком хліба, відданим голодному, і не хизуються цим. Не вимагають подяки за наданий сусідові притулок, коли в того згоріла хата.
Історія пана Зоннтаґа полягала в тому, що він, будучи заможним підприємцем, майже нікому не відмовляв у позиці. Позичав і практично забував про позичене. Що не могло не занепокоїти його дружину, яка більше переймалася власною сімʼєю і дітьми. Але мораль цієї історії проявилася тоді, коли пан Зоннтаґ закупив цілий ешелон картоплі, а в ніч перед відправкою її на Відень вдарив тріскучий мороз. Картопля змерзла, а Заннтаґ збанкрутував. Не зміг пережити такої втрати, захворів і помер. Але як здивувалася вдова, коли після смерті чоловіка до неї потягнулися всі боржники, щоб віддати гроші. За сімейною легендою, тих грошей вистачило, щоб сімʼя переїхала й облаштувалася у Відні.
Ще більше подібних вчинків можна побачити в сучасній Україні, яка тримає безпрецедентну оборону від страшного ворога. Коли буквально весь світ кидається на допомогу і саме спільними зусиллями вдається зупинити ворожу навалу. Українці не тільки здивували своєю стійкістю світ, вони допомогли йому зрозуміти, що завдяки єдності можна протистояти найсильнішому ворогові. Що егоїстично-прагматичний принцип веде до поразки. А єдність, альтруїзм і скромність здатні перебити навіть булат.
Здавалося, що в цей важкий для України час, коли воїни ЗСУ проявляють неймовірний героїзм, політичне і державне керівництво працюють в унісон зі своїм народом, а волонтери демонструють чудеса впертості та витривалості, успішно забезпечуючи тил, не знайдеться охочих вип’ячувати себе, щоб потішити власне самолюбство. І навіть більше – поживитися за рахунок чужої роботи або слави. Проте це далеко не так і про таких не варто більше мовчати.
Почнімо з політиків. І саме з тих, що так і не змогли оговтатися від нищівної поразки на президентських і парламентських виборах. Так і не змогли побороти своє уражене еґо, щоб заради добра України обʼєднатися і зайнятися надважливими проблемами. Вони від початку не запропонували ніякої альтернативи до актуального політичного курсу, жодної програми розвитку. Максимум, на що їх вистачило, – це пророкувати повний крах команді президента Зеленського, перешкоджати змінам і реформам та критикувати за надуманими приводами. Їхня програми мінімум і максимум стосувалася банального повернення себе у владу.
Коли почалася війна, то майже всі критикани принишкли, розбіглися і поховалися. Дехто, не чекаючи пророкованої ними ж поразки, опинився далеко за кордонами країни. Вони не вірили не тільки в політичне керівництво держави, але й у здатність українців себе оборонити. А коли мужність і самовідданість українців буквально переламали на свою користь хід подій, зі своїх комфортних укриттів знову почали вилазити заповзяті критикани чинної влади. Ні, вони не долучилися до координованої президентом та урядом програми оборони держави. Не підстрахували собою важливі напрями і не взяли на себе відповідальність за налагодження матеріальної і соціальної підтримки мільйонів тих, хто змушений був тікати з розбомблених домівок. Цьому завадило їхнє ображене еґо.
Навіть гірше, коли стало ясно, що Україна вистоїть і переможе, вони знову взялися за свої улюблені справи – безпідставну критику влади і самопіар. Уявляєте, у момент найбільшої напруги в боротьбі з ворогом політичне керівництво і командування ЗСУ мають відволікатися на спростування видуманих штабом Порошенка «зрад». Демонструвати відсутність розбіжностей між Зеленським і Залужним. Вкотре відбивати атаки на Єрмака зі звинуваченнями його в роботі на ворога. Єдине, що тішить у цій історії, це те, що ні влада, ні ЗСУ більше не звертають на них серйозної уваги. Розуміючи, що подібна критика знайде відгук лише в малої жменьки відданих адептів цих збанкрутілих політиків. Бо важко собі уявити притомну людину, яка не зауважить у старих політиків голого цинічного піару на людській біді і стражданнях.
Важко знайти того, хто повірить у щирість самолюбування в інстаграмі Арсена Авакова, піару Арсенія Яценюка на тлі якихось коробочок з невідомим вмістом. Причому так і незрозуміло, з якої країни світу скеровується цей піар. До цієї когорти можна сміливо зарахувати і ледве не виборчу агітацію Володимира Гройсмана і постановочні аж до карикатурності фотографії співачки Руслани з гранатометом.
Нічого, окрім відрази, не можуть викликати відеоролики та фотосесії Петра Порошенка та Юлії Тимошенко. Погодьтеся, як постраждалим у Бучі або Гостомелі можуть допомогти постановочні фотосесії Тимошенко та Порошенка на фоні зруйнованих міст? Що це дає постраждалим? Зрештою, як саме сприяє перемозі України над російським ворогом? Здається, навіть навпаки, доглянуті обличчя та дорогий одяг із фальшивою міною вдаваного співчуття у людей, що втратили тут рідних, можуть викликати стійку відразу до цих політиків. І тут виникає закономірне питання, а для чого вони тоді це роблять? Невже не відчувають дисонансу і власної жалюгідності на тлі того, що зараз робить команда Зеленського?
Не відчувають. Їхнє роздуте еґо не дозволяє адекватно оцінити себе і побачити свою несумірність із викликами часу. Вони не здатні обʼєднатися й поділитися навіть чимось з іншими у важку годину. Виявилося, що вони себе так і не знайшли в новій системі морально-етичних координат. Вони роблять те, що вміють. А вміють небагато. Так вийшло, що вони є мастаками хіба що в справі мародерства в прямому і переносному значенні цього слова. Найбільше, чого вони бояться, що про них забудуть і вони загубляться в натовпі. Тому й нагадують про себе іноді недолугим, а деколи й підлим способом. Уся їхня діяльність зводиться до того, щоб зберегти певне коло своїх адептів, яке забезпечить для них можливість залишитися в політиці й уникнути відповідальності за скоєне свого часу проти українського народу. Їхні дії – це ще один серйозний прорахунок, викликаний безмежним еґоїзмом. Який полягає в тому, що замість ласого шматка, на який вони сподіваються після перемоги, їх чекатимуть слідство і суд.
