Смерть Алєксєя Навального та реакція на неї свідчить, що цей політик швидко займе місце в російському національному/імперському пантеоні, навіть не чекаючи «реабілітації» новим режимом. Уже з’явилися пости про те, що такої монументальної постаті світового масштабу у нас, українців, нема і не буде. Тобто все як завжди.
Не виключено, що за кілька років російські школярі читатимуть в підручниках про Навального в одному абзаці з Прігожиним. Ну а що? Часи були такі, всіх саджали. Як при Сталіні чи Іванові Грозному, коли треба було боротися проти зовнішніх ворогів - тому і «дрова рубали, тріски летіли».
Така гнучкість, яка межує з амбівалентністю, дозволяє Росії формувати свій міф на основі всіх, до кого вдалося дотягнутися. Навіть тих, кого при цьому згноїли в таборах і тюрмах.
Такі фокуси з пам’яттю притаманні всім, це не якась унікальна російська риса. Проте скрізь для цього потрібно значно більше часу. Щоб відійшло принаймні те покоління, де кати і жертви та їхні нащадки могли б особисто перетинатися. І коли нерідко відповідно до ситуації люди можуть похвалитися предками з обох категорій.
Тому в нас, наприклад, так тяжко і зі скрипом іде формування офіційного канону з загальноприйнятим «ликом святих-державників». Тому що нема такої амбівалентності, як в російському суспільстві. А історія «того покоління», принаймні до сучасної війни, була надто актуальною, і її постійно штучно підживлювали.
Адже, якщо держава погана, вона не вважається легітимною з моральної точки зору. Відповідно, той, хто проти неї виступив, вважається героєм. Якщо держава сприймається як морально легітимна – тоді «герой» стає заколотником. І лише коли ми говоримо про події давно минулі, тоді спокійно можна вважати «своїми» і тирана, і його жертву, і його придворного ката, який теж став жертвою. Не дивно, що Путін так полюбляє «історію». Буквально зараз тиран, жертва і кат спокійно уживаються в російському імперському «іконостасі».
Завдяки російським політтехнологам, журналістам, лідерам думок, консультантам та іншим «діячам», які заробляли в Україні до війни, і частина з яких тут і залишилася, цей радянсько-російський підхід культивується і в нас. Виходить гримуча суміш, бо накладається на традиційне українське уявлення про державу як щось «чуже» та окупаційне, яке сформувалося за час процесу націотворення впродовж останніх століть.
Тому що одночасно захищати державу і не визнавати владу легітимною – це, м’яко кажучи, не логічно. А от для людини «русской культури», як казав Арестович – цілком нормально. Як би там не було, більшість росіян не піддають сумніву владу центру як таку, вона в основному несправедлива і жорстока, але «своя». Москва «б’є – значить любить». У нас же навпаки – навіть в рази краща і гуманніша за російську, українська влада завжди мусить доводити (переважно безуспішно), що вона не «режим внутрішньої окупації».
Ми ще довго будемо вичавлювати з себе цей аспект впливу російської політичної культури. В тому числі завдяки різним консультантам і спеціалістам «з політичних питань», яких наймали українські олігархи. При чому платили олігархи, а порядок денний формували російські «варяги». Деякі, що цікаво, залишились і працюють далі. Вже не перше десятиліття розганяючи інформаційним полем різні версії слогану «ворог не в Кремлі».
Для них це всього лиш політична боротьба та високооплачувана робота на території держави, яку вони ніколи не вважали справжньою. А от для нас, українців, це завжди екзистенціальний виклик. Наприклад, вони під час виборчої кампанії Януковича проти Ющенка придумали поділити Україну на три сорти - і їм так добре. А Україні якщо не «смерть», то злість, ворожнеча, конфлікти і втрачені роки.
Подивіться на політичну колотнечу в Польщі чи США - це приклад того, до чого веде таке протистояння в західних суспільствах. І скільки часу втратила Україна, з’ясовуючи, хто кого «годує» і «вчить» в координатах «Захід» / «Юго-Восток». Тоді як в Росії проблеми, через які виникають кризи в демократичних суспільствах, взагалі проблемами не вважалися б.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
