Про Росію треба говорити, її слід аналізувати, потрібно прогнозувати і фантазувати, бо сама вона не розвалиться. А якщо і розвалиться, то не факт, що у потрібній Україні конфігурації.
До повномасштабного вторгнення у росіян, чесно кажучи, було чому повчитися в плані «національної політики». Вони інтегрували, перетравлювали, адаптовували до свого проекту все, до чого могли дотягнутися. І навіть у такому специфічному культурному продукті як фільм «Жмурки» просували ідею, що «русский – это не цвет жопы, а цвет души».
Зараз, звісно, життя внесло свої корективи. Виявилося, що на батьківщині теорії про 3 сорти українців тих самих сортів «росіян» - більше десяти: від дешевого бурята до дорогого москвича і безцінного чеченця з правильного тейпу. Свого піку міжнаціональна гармонія в Росії сягнула напередодні і під час маршу прігожинців на Москву, коли «вагнери» з кадирівцями обмінювалися люб’язностями та пригадували попередні зустрічі під час чеченських воєн. А мешканці т.зв. Югоросії міркували, кого краще не розізлити – «своїх» русскіх головорізів чи горців-«ахматівців».
Інтеграційний проект, в якому, як в часи СРСР, всі брати-народи визнають першість «старшого брата», тріщить по швах. Чого варте «посвячення» вірменського батальйону (скорочено – арбат) для війни проти України. До цього маразму долучилася пропагандистка-телеведуча Маргарита Сімоньян, написавши щось про вірменську кров і російський патріотизм.
Хороша спроба, якби це відбувалося десь до 2012 року. Зараз такі фокуси не проходять, бо якщо займаєшся реконструкцією архаїки, то неможливо натягнути поняття про націю як уявлену спільноту на племінну боротьбу епохи великого переселення народів. Пора визначатися – русская чи вірменка. Навіть більше – якщо все складеться добре і росіяни в сенсі русскі почнуть шукати винних (самі себе вони такими не вважатимуть, на те вони й русскі), то вірмени, завдяки Сімоньян, зможуть позмагатися за пальму першості з іншими «завжди винними» - євреями. Хоча там Соловйов не дозволить зовсім сховатися.
Чим довше триває війна, тим частіше з’являється спокуса оперувати «народами» і «націями». Навіть колишній президент США Барак Обама проявив себе на цьому полі, сказавши, що українці під час окупації Криму не були такими, якими стали у 2022 році. І це говорить Обама, якого важко запідозрити в тому, що він ішов по житті з чітким усвідомленням того, що є монолітні народи з їхніми природними схильностями…
Росіяни вже відчули (хоча продовжують гнути свою лінію), що фраза «це все Путін, ми невинні» не працює. Ніхто найближчим часом не буде кожного разу проводити розслідування і виясняти, чи окремий індивід є звичайним представником свого народу, чи якимось унікумом. Обурюються, але вже відчувають, що таке колективна відповідальність, приймають її як належне.
Угорці стоять на порозі відкриття, що підтримка Орбана теж має свою ціну. Тоді як поляки – молодці в загальній масі, тому окремі ексцеси поки що погоди не роблять.
І чим ближче до війни, тим чіткішими будуть маркери. Русскі «вагнери» і солати регулярної армії, чеченський «Ахмат», буряти, дагестанці, вірмени, осетини, абхази, перевертні з «ЛДНР», які так ніколи і не стануть русскіми. Всі ці ідентичності в епоху «скрєп» та «духовності» можуть стати тавром, яке не змивається. Це ціна архаїки.
Тому я б радив відповідним службам уважніше придивитися до тих, хто ніби за командою роздмухує в Україні архаїчні теми про не таких переселенців, мову, віру, расу і тому подібне. Адже нам не треба падати в прірву національної ворожнечі разом із росіянами. Нам треба їх туди підштовхнути, і при цьому самим не впасти.
Ну і представникам «народів» треба бути більш уважними і перебірливими. Бо невідомо, який ступінь колективної відповідальності буде на виході.
