Протягом трьох останніх десятиліть ідея травневих свят в Україні пройшла довгий шлях мутацій та змін. За Кравчука та Кучми країна за інерцією відзначала «День солідарності трудящих» і «День перемоги» за старими радянськими лекалами, коли всім було зрозуміло, що головна аудиторія цих урочистостей хоч і вимирає прискореними темпами, але на вибори ходить дисципліновано. Тому їх не обділяли увагою політики, які будували світле майбутнє, опираючись на голоси пенсіонерів.
За Ющенка відбулася спроба переосмислення свого історичного минулого, яка не оминула і «майскіє». З одного боку, було розуміння, що цей спадок СРСР потрібно якось адаптувати до сучасного життя і європейського майбутнього. З іншого, було обрано стратегію примирення (і не лише з командою Януковича), тому «травневі» продовжували функціонувати як віддушина для ностальгуючих за СРСР.
«Найцікавіше» відбулося в часи Януковича. Травневі вихідні все сильніше нагадували російське «побєдобєсіє», з георгієвськими стрічками, бородатими попами і «катюшами», що не могло не викликати огиди в патріотичної частини населення. Зрештою, на це і розраховували, поглиблюючи конфлікт між «Юго-Востоком» і «западенцями». Регіонали мобілізовували свій електорат, «свободівці» - свій, і кожен знав межі того, що їм дозволено, розігруючи цей політичний пінг-понг.
Цікаво, що і Порошенко, і Зеленський прийшли на хвилі «примирення», яке не відбулося просто тому, що не могло відбутися. Бо неможливо примирити катів і жертв, ще й тоді, коли росіяни якраз готуються до чергового витка конфлікту і підігрівають суспільні настрої всередині України. І тільки під час своїх президентських каденцій президенти почали дрейфувати «вправо». Зараз, очевидно, не до першотравня і тим більше не до дня перемоги (чи примирення). Не актуально.
Але загалом тенденція була такою – спроби поєднати різні наративи, міфи і легенди не увінчалися успіхом. І невідомо, чи був такий шанс, бо Москва нам його давати не збиралася. У персоналії краще не вдаватися. Бо доведеться згадувати всіх нинішніх українських «патріотів», які тоді захищали російську мову (тобто свою можливість демонстративно зневажати українську). Всіх теперішніх «націоналістів», які в минулому говорили виключно про темні сторінки з історії УПА, носили георгіївські стрічки і пили «фронтові 100 грамів» з ветеранами вторгнення в Чехословаччину у 1968 році, а зараз займаються махровою героїзацією тих таки повстанців. А також всіх друзів Медведчука, які каталися з ним на ретро автомобілі з червоним «прапором Перемоги». Чи «бандерівців», які старанно відпрацьовували «оскал нацизму на Галичині» для російських телеканалів. Багато хто, «не зробивши нічого поганого», тоді потрохи наближав лютий 2022 року.
Так чи інакше, зараз кожен травень демонструє нам ідеологічний вакуум, який особливо помітний на фоні сусідів. В Європі ідеї захисту працівників таки перемогли, там є що відзначати. Крім того, сучасні ліві не втрачають нагоди прив’язати нові ідейні конструкції до старої дати. В Польщі взагалі є свій «святковий марафон» з днем прапора і днем конституції. У Росії триває скочування у вигаданий світ «можем повторить», коли на зміну гаслу «мир, труд, май» прийшов мілітаризований та ображений на все людство кривавий «русскій мір».
А в чому українська специфіка? Поки що ми не розуміємо, як треба. Зате точно знаємо, як НЕ треба. По-перше, не можна йти шляхом Росії і використовувати естетику «застою» для плекання придуманої ностальгії. Ні до чого доброго це не приводить.
По-друге, і це дійсно важливо, варто винести уроки з нашого зовсім свіжого минулого. Протистояння по лінії Схід-Захід у 2000-их не було б таким агресивним, якби йшлося виключно про пам’ять. Але ж не збереження пам’яті була причиною непорозумінь, а намагання домінувати. Регіонали лякали свій електорат «західняками», які не просто прийдуть та повалять Леніна, а й змусять щось робити («говорити на мові», наприклад). І одночасно культивували образ «дончан» не просто як когось унікального, а як «кращих людей». Тоді часто стверджувалося, що вони «годувальники», мало не вища раса трудівників, які працюють за решту українців. І в яких, звісно, своя топоніміка, мова та календар. Звідси напрошувався простий висновок: якщо на Донбасі живуть такі хороші люди, то логічно, що вихідці з донецького клану мають повне право грабувати всю країну.
Наївні спроби «відкрити східнякам очі», запрошуючи «на Різдво/Великдень до Львова» не могли допомогти примирити населення. Бо якщо ти твердо переконаний, що «західняки» не працюють, а живуть за твої, кровні шахтарські, і приїжджаєш на захід України на свята, то ти лише переконуєшся в своїй правоті. Бо на свята ніхто не працює.
Звідси висновок - День праці ні в якому разі не можна робити днем «пролетаря-гегемона». Ніякого почуття вищості, ексклюзивності, незамінності. Те саме з Днем пам’яті та примирення 8 травня (бо з Днем Перемоги 9 травня, є така надія, ми таки прощаємося).
Все тече, все змінюється. Ми не зможемо повторити, ані навіть відтворити, дух свята Великодня перших років незалежності, коли церква вийшла з підпілля. Тоді майна було менше, а авторитету – більше. І піст, плащаниця, освячення кошиків було чимось вагомішим, ніж зараз. Так само і зробити «травневі» колишніми теж не вийде. Можна їх просто тимчасово «відпустити», використовуючи як дні посадки нового врожаю, весняного прибирання чи чогось схожого. А за декілька років активного «прополювання» ворожих ідеологічних бур’янів можна буде починати засівати щось консолідуюче.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
