Демократичний Захід, як виявилося на практиці, не такий вже й відданий захисту демократичних цінностей. Правда й те, що все має відбуватися згідно з буквою закону. І не тільки тому, що необачні рішення можуть потягнути за собою цілу лавину відмін та фінансових компенсацій. Наприклад, рішення щодо конфіскації російських активів може істотно нашкодити справі. Послужити прецедентом для оскарження інших, набагато важливіших рішень. Тому й тривають довжелезні дискусії про те, як уникнути оскаржень за відібране не зовсім законно майно.
Принцип: не дати програти Україні, але й не допустити поразки Росії
Дуже часто західні топові політики банально ховаються за процедурними питаннями, боячись прийняти важливе рішення. Причин західних зволікань у наданні повномасштабної збройної підтримки Україні є дуже багато. Про що піде мова нижче. Але головний висновок, який пояснює злочине затягування допомоги Україні є не тільки страх застосування Росією ядерної зброї, а паніка перед поразкою Російської Федерації. Із наступною трансформацією «української проблеми» у питання, що далі Заходу робити з Росією. Простіше кажучи, коли нарешті перестане діяти принцип: не дати програти Україні, але й не допустити поразки Росії.
Донедавна західним демократіям дуже просто вдавалося балансувати в межах цього принципу, оскільки в України, як у заручниці, не було вибору. Програти – означало припинити існування. А захистити себе без західної зброї і економічної підтримки вона не мала ані найменших шансів. Користуючись українською безвихіддю, і даючи рівно стільки зброї, щоб та не програла, Захід був зацікавлений в одному – у повільному виснаженні Росії. Чим зробити її більш поступливою на наступних переговорах.
Причини для зміни позиції
Проте несподівано відбувалися такі події, які змушували західних політиків істотно міняти свою позицію. Перш за все – це мужня боротьба українців. Україна не впала, а навіть зі слабкою зброєю змусила ворога відступити. Другим чинником, який істотно вплинув, стала тактика президента Володимира Зеленського звертатися за підтримкою до народів інших країн, в обхід їхніх національних урядів. І вона спрацювала, оскільки політики прямо залежні від своїх виборців і найбільше чого бояться – це програти вибори. Тому й політики змушені були «підтягуватися» за своїм народом.
А далі свого роду «пришпорювачами» були наступні фактори. По-перше, це свого роду «внутрішньовидова боротьба». Прикладом якої може бути змагання Республіканської та Демократичної партій в США. Коли для пониження рейтингу президента Байдена «республіканці» ганебно використали «українську карту». Заблокувавши збройну допомогу Україні майже на півроку. Цікаво, що водночас з боку «респів» не вщухала критика президента Байдена за повільність і невиправдане затягування допомоги Україні. В результаті дійшло до того, що навіть Трамп тактично змінив риторику і заявив, що бомбардував би Москву і Пекін у випадку агресії проти України і Тайваню. Як бачимо, такого роду внутрішньополітична боротьба може як сповільнювати, а навіть блокувати допомогу, так і сприяти радикалізації позиції. Тобто внутрішня боротьба за владу почасти може змушувати західні уряди приймати радикальніші рішення.
Повільне пробудження Європи з летаргічного сну
На зміну позиції Європи найбільше вплинув страх, що Україна може програти війну і тоді ворог прийде на кордони ЄС. А також побоювання, що зі зміною політичного керівництва в США, Європа може позбутися військової парасольки і непідготовлена програти Росії. Принаймні піддатися російському диктату.
Сприяла європейському «прозрінню» також загроза розвалу ЄС та НАТО. Однак не менш цікавим у цьому ключі є приклад конкуренції за першість у Євросоюзі між Францією і Німеччиною. Схоже на те, що Париж вирішив скористатися млявістю німецького канцлера Олафа Шольца та малою популярністю правлячої в Німеччині коаліції, щоб перехопити ініціативу першості в Європі. І куди тільки й поділися часті телефонні розмови Макрона з Путіним, вмовляння та бажанням сподобатися. На їх місце прийшов «яструб» Макрон, який просто сипле радикальними заявами про відправку військового контингенту в Україну і заявляє про необхідність надання дозволу українцям бити західною зброєю по території Росії.
Причина та ж сама – конкуренція з Німеччиною. Бажання забезпечити Франції провідні позиції в ЄС «пришпорило» президента Макрона до більш рішучих дій. Не варто зайвий раз наголошувати, як блідо на фоні Макрона останнім часом виглядає Шольц. Який буквально став заручником, як своєї партії, так і власного електорату. В результаті, якщо Шольц не прокинеться, то програє його партія, а коаліція вже тріщить по швах. Тому що коаліціантка від вільних демократів Штрак-Ціммерманн все більш категорично вимагає від уряду дати згоду на використання Україною західної зброї на території Росії. «Зелені» також не вагаються.
Попередня непоступливість Шольца навіть перед серйозними аргументами, що для того, щоб зупинити обстріл російськими ракетами Харкова необхідно дати дозвіл збивати їх ще над територією Росії, продиктована страхом програти вибори. Що насправді й так неминуче. Оскільки він віддав ініціативу в даному питанні проросійській «Лівиці» на чолі з Сарою Ваґенкнехт і майже неонацистській і не менш проросійській «Альтернативі для Німеччини». Які й так зберуть увесь політичний «нектар» на німецькому проросійському квітнику. А Олаф Шольц зрештою погодиться на застосування західної зброї проти Росії, програє в ініціативності Макрону і своїм політичним конкурентам. І тоді залишиться тільки неприємний післясмак в роті.
Ще одним вимушеним фронтом боротьби стануть вибори до Європарламенту. І не тільки тому, що зросте роль цього представницького органу. Справа в тому, що Росія, задовго до прямої агресії проти України, почала розігрувати «євроскептичну карту». Фінансувала праворадикальні та ліві рухи, метою яких було привнесення хаосу в роботу європейських установ і розвал самого Євросоюзу.
Незважаючи на кричущі порушення Росією міжнародного права, агресію проти Грузії і України, ЄС зберігав дивовижний нейтралітет. А тодішня керівниця тристоронньої групи з розслідування причин російсько-грузинської війни Гайді Тальявіні навіть підписала вердикт, що війну почала Грузія. Ганебнішої поведінки європейської дипломатії годі було сподіватися. Але навіть цей скандал не змусив європейських чиновників взятися за голову. Потакання російським агресивним діям продовжилося.
Протидія російським підривним діям проти ЄС, її агентам, явним і таємним, почалася зовсім недавно. Виявилося, що ряд європейських політиків фінансувалися через підставні структури, а то й отримували напряму від росіян різного роду винагороди. Тільки те, що російські агенти та афілійовані структури намагалися вплинути на результати виборів, завести «своїх» людей у Європарламент і паралізувати роботу Союзу, підштовхнуло керівництво ЄС до більш радикальних дій. Саме російське втручання змусило керівництво Євросоюзу зайняти більш принципову позицію.
Тільки через безпосередню загрозу існування Європейської Унії все її керівництво: президентка Урсула фон дер Ляєн, голова Європейської Ради – Шарль Мішель і голова Європейського парламенту Роберта Мецола з моменту повномасштабної агресії Росії проти України зайняли принципову проукраїнську позицію. Знову ж таки позицію, продиктовану інтересом збереження стабільності Європейського Союзу.
Правда поки що Угорщина та Словаччина намагаються усіляко випробовувати терпіння решти країн ЄС. Безсоромно шантажуючи їх бойкотом колективних рішень. І єдиним способом зламати цей бойкот є погрози Брюсселю заморозити дотації. Проте й в цьому напрямку керівництво ЄС помітно радикалізувалося. Зʼявилися голоси про можливе обмеження цих країн в правах, а то навіть і загроза виключення з членів ЄС. Будемо сподіватися, що така позиція викликана не тільки турботою про власну стабільність, але й усвідомленням, що постійні торги за кожен пункт щодо допомоги Україні – це тисячі смертей і неймовірні руйнування.
Перспективи НАТО
І на останок. Кому як не військовим розуміти, що таке війна зі звʼязаними руками. Коли навіть надання Україні окремих типів зброї супроводжується забороною використовувати її на території Росії. Не дозволяє поражати ракети ворога ще на підльоті до українського кордону, або взагалі атакувати місця розташування пускових установок. У цій ситуації своє вагоме слово мала б сказати НАТО, військова організація, покликана захищати своїх членів. Проте навіть командування НАТО мало пройти довгий, але в порівнянні з українцями, зовсім не тернистий шлях.
На жаль, досвід цієї війни показав, що НАТО – це дотепер ялова структура, не здатна виконувати свої функції. По-перше, через різношерстість її членів і колективну форму управління. По-друге, через ігнорування інтересів малих країн, особливо тих, які межують з РФ. Ця війна показала, що малі країни не мали жодної гарантії захисту, згідно 5 пункту Статуту. Усвідомлення цього починало зсередини розʼїдати найбільшу військово-оборонну структуру планети. І доводило її до майже нікчемного стану. Сподіваюся, що російсько-українська війна привела до тями також командування НАТО.
Тому нехай світові політики, національні уряди, ЄС, НАТО і надалі «пришпорюють» себе в тому, щоб зупинити російську агресію і, зрештою, покарати агресорку. Нам, українцям, байдуже, що змусить їх радикалізуватися: страх програти вибори, внутрішньополітична боротьба, міжнародна конкуренція, боязнь розвалу ЄС або ж бажання покарати злочинця. Краще нехай подіє все разом і без зволікань.
Підготовано спеціально для LVIV.MEDIA
Оригінальна публікація тут
