Питання мобілізації відкрило/оновило проблеми, які давно існували в суспільстві й нікуди не зникли. До всього додались провали влади/військових у комунікації та відсутність стратегії комунікації із суспільством про війну.
На жаль, є ілюзією та самообманом думати, що 24 лютого 2022 року більшість українського суспільства мобілізувалась для відбиття чергового нападу ворога, усвідомила, ким насправді є наш сусід та почала швидко змінюватись.
У лютому-березні 2022 року зросло число людей, що радикально змінили свою думку та вийшли, щоб дати відсіч ворогу. Але їх кількість далека від поняття «більшість». Це була критична маса, якої вистачило для ефективної протидії. Але не більшість. Суспільство тікало, ховалось, завмирало. І тут мова не про ВПО, які тікали зі зони ведення бойових дій.
З кожним новим місяцем і відступом росіян все більша частина людей намагалася ізолювати себе від «поганих» новин, дистанціюватися від ситуації в країні. А ті, що втекли навіть «кенсилили» тих, хто залишився (переважно жінок з дітьми).
Складалося враження, що все нормалізується і швидко завершиться. Війна знову буде тільки на сході країни. Не буде потрібно робити нових важких кроків. Але це не так.
Найцінніше і найважливіше, що є в будь-якій армії – це людина/солдат. Якщо цей військовий ще й підготовлений, то він може бути кориснішим за одинцю ББМ чи навіть танк. Росія планує проводити вже другу велику хвилю мобілізацію. Нам теж потрібні люди, але їх немає стільки, як хотілось би. Для цього є як об’єктивні, так і суб’єктивні причини.
Ми ж перемагаємо
Для чого мобілізувати нових людей, якщо ми перемагаємо: влітку будемо в Криму, а проти нас воюють ні на що нездатні чмобіки. Інформаційна бульбашка постійних перемог, у яку помістили українців, має дуже негативний зворотний ефект. Через це дуже мала частина людей реально усвідомлює, що відбувається на фронті і якими є потреби. Суспільство за рік активних боїв знову не готове до війни.
Ефект Кошового
У вас був рік на те, щоб підготувати себе до війни. Що ви реально зробили крім збільшення кількості готівки вдома і купівлі запасів, що реально не потрібні? Тільки тисячі готувались, вчили тактичну медицину, ходили в тир, їздили на полігон. Більшість просто вірили, що призвуть іншого не мене. Немає тих, хто готовий зараз прийти й замінити захисників, що воюють вже цілий рік.
У лютому 2022 року було багато звинувачень, що ніхто не готував населення до війни. Ця теза часто мала політичну мотивацію. Але навіть без політики - вона абсурдна. Абсурдна, бо це був восьмий рік війни. Ще більш абсурдною вона виглядає в суспільстві, яке за рік активної фази війни не готувалось до бойових дій. Можна звинуватити військових, що вони не готують людей до чергової фази бойових дій. Але і чоловіків біля центрів комплектування помітно не дуже багато.
Ми втратили дуже багато часу на підготовку нових людей до війни, думаючи, що ось-ось переможемо. Тому варто забувати, що у вас болить пальчик, ви важливі для пересування в мурах на півночі свого населеного пункту, а готуватись до війни.
Більшість у Силах оборони – це не професійні військові. Але вони готувались, вони розуміли потребу. Вони були готовими захищати країну, а не шукали виправдання.
Також читайте: Демобілізація військових. Чому цього не буде і що робити?
У Буковелі не так, як в Туреччині чи Альпах
Відсутність усвідомлення війни та себе частиною суспільства й країни у війні – це ще одна проблема, яка впливає на мобілізацію. Коли чоловіки оприлюднюють відео в соцмережах про те, що минулого року було класно кататись на лижах, бо був в Альпах, а от в Буковелі поганий сніг. Або жаліються, що якась турецька страва тут не так смакує, то вони не дуже розуміють, що якби не ті, хто в перші тижні взяв зброю в руки, йому ВСЕ було б не таким. Попри те, що ми можемо піти в кав’ярню чи поїхати кататись на лижах, війна нікуди не зникла. Вона постійно поруч, а її наслідки, що довше вона триватиме, будуть тільки гіршими. Проте люди намагаються ізолюювати себе від війни і тим само перекладають її тягар на плечі інших.
Важливий для…
Економіки, культури, «інформаційних війн», волонтерського руху…. Після перших місяців чергового вторгнення Росії у нас з’явилось стільки фронтів, що не вистачить пальців на руках, щоб їх перерахувати. І не завжди на першому місці опинялись бойові дії. Звичайно, що не варто забувати про інші сфери, але вони не повинні виходити на перший план. Вони не повинні підміняти бойові дії та викривлювати реальність війни. Якщо ми програємо на полі бою, то все решта буде вже неважливим.
Підміна понять
В якийсь момент бойові дії і захисники держави почали помалу відтіснятись на другий план. Все як у 2015 році. Знову на гору вибиваються нові герої – футболісти, що побились. Радість, футболісти ФК «Минай» побили російських футболістів. Але це абсурдне сприйняття війни. Тридцять здорових, придатних до служби чоловіків (повноцінний піхотний взвод) живуть закордоном в камфорних умовах. Таке життя їм забезпечують гроші, вкрадені у державного бюджету одним із контрабандистів. І вони «молодці», принаймні так вважає велика частина суспільств та українські медіа.
Виникає питання, чому вони мають насолоджуватися нормальним життям, а інші захищати країну на фронті? Аргументи про розвиток спорту тут не працюють. Цей клуб – це чергова футбольна бульбашка, на розвиток футболу він не впливає: грають погано, людей яких їх дивляться теж дуже мало. Чи є сенс існування такої структури під час війни? На мою думку, ні. За ці гроші можна нормально забезпечити мінімум одну військову частину в Закарпатській області. Але людям хочеться шоу, і такі новини тішать.
До цього клубу додались футболісти ФК «Львів», що зняли прапор Росії десь в Туреччині. Тут така ж ситуація щодо людей і фінансування. Але людям подобаються такі екстравагантні витівки. Такі новини приємніші для вуха, ніж повідомлення з фронту. Таким чином, ми висовуємо на передній план не справжніх героїв, а епатажних персонажів, які знають, що подібна поведінка збурить медійний простір і завдяки чому вони легалізують свій «фронт» боротьби. Такий собі ситий, комфортний і безпечний «фронт» для заспокоєння власного сумління.
Армія як покарання
Те, від чого ми так наполегливо відходили, знову намагаються зробити нормою. Ґвалтівники, алкозалежні, порушники закону в армійських лавах – це норма для російської армії. І аж ніяк для української. Тому в жодному разі не можна відправляти порушників закону як покарання до армії. Яка логіка таких дій, не зрозуміло. Ви сподіваєтесь, що він загине, а немає людини – немає проблеми? Або, якщо він загине, то стане героєм, як ваґнерівці? Якщо виживе – повернеться додому і зі статусом учасника війни буде ґвалтувати, а суди не зможуть винести справедливий вирок через його участь у війні? Не можна військо перетворювати у штрафбат.
Також не варто галасувати, що служба – це великий привілей. Бо так ми намагаємось створити окрему привілейовану касту. Бо за такою логікою туди мають іти тільки мотивовані, але вони вже там. І це теж може негативно відобразитись після перемоги, коли статус будуть використовувати з політичною метою або прикриття протизаконних дій. Служба в армії – це обов’язок перед країною (захист її територіальної цілісності), суспільством (врятувати від знищення), сім’єю (гарантувати її безпеку та свободу), собою (мати гідність).
Заперечення мобілізації
Такими словами можна описати офіційні коментарі представників влади ще пару тижнів тому, коли їх питали про мобілізацію. Все зводилося до відмовок про звичайну перевірку документів, а в центрах комплектування насправді черги з охочих. Але це не так. Мобілізація – це необхідне явище для країни, на яку напали. Без мобілізації не можна організувати оборону. Проте у нас зуміли зробити все для того, щоб дискредитувати мобілізацію. Ми так в українському інформаційному полі намагались донести до росіян, що їх мобілізація – це погано, що зробили це і для власного суспільства. Нам пора нарешті перестати оглядатись на Росію і намагатися щось довести росіянам у своєму інформаційному полі. І не боятися пояснювати українцям, що мобілізація потрібна.
Віримо в ЗСУ
Ми придумали собі кілька маніпулятивних форм, які дозволяють одночасно залишатися причетними до справи оборони і уникати мобілізації. В країні щотижня проходять десятки турнірів, в яких беруть участь сотні чоловіків та голосно кричать, що вірять в ЗСУ. Віра - це добре і в Біблії написано, що «По вірі вашій дасться вам». Але недостатньо вірити, варто діяти. Якщо християнин буде вірити, що потрапить у рай, але буде вбивати й ґвалтувати, то маю сумніви, що його віра дасть результат.
Що робити?
Центрам комплектування – почати спілкуватися з людьми, а не погрожувати, «полювати», затримувати, лякати.
Міноборони – прийняти відповідні документи, що гарантували б проходження мобілізованим відповідного навчального процесу і тільки тоді відправляти на злагодження у бригади.
Людям – перестати перекладати тягар участі в бойових діях на плечі інших.
Мобілізуватись самостійно – виберіть частину, підрозділ, який вам підходить. Вибрати можна за допомогою знайомих, що вже служать. Так ви будете розуміти, які там командири, який колектив і навіть, чим ви можете бути там корисним. Прийдіть в частину, отримайте відповідні документи і вже з ними йдіть у центр комплектування, який направить вас туди, куди ви захочете. Якщо хочете в НГУ, то краще зразу йти у Гвардію наступу.
Також варто розуміти, що не всі попадають на фронт. Ви не обов’язково будете піхотинцем на спостережній позиції біля Бахмута. Є ППО, артилерія, забезпечення, аналітика.
