Після вибуху повномасштабної війни AfD розпочала свій «Drang nach Osten», відверто виступивши на боці Росії. З 24 лютого 2022 року партія зайняла відверто ворожу до України позицію, виступаючи проти надання будь-якої військової допомоги, домагаючись зняття санкцій з Російської Федерації і відновлення постачання звідти енергоносіїв. За десять років існування AfD різко переорієнтувалася із прозахідного курсу, визначеного у партійній програмі 2014 року, до антизахідного, орієнтованого на Росію. Що знайшло своє відображення у виборчій програмі партії до європейських виборів 2024 року.
AfD підхопила гасло російських шовіністів про «багатополярний світоустрій» і виявила бажання співпрацювати з підконтрольним Москві «Єразійським економічним союзом». Стала вимагати від Німеччини статусу спостерігача в очолюваній авторитарними Москвою і Пекіном «Шанхайській організації співробітництва» тощо. На земельних виборах у самій Німеччині партія продемонструвала ще більше русофільство і незвичний для німецьких парламентських партій «орієнталізм».
В травні 2023 року Баварська регіональна AfD затвердила на державній партійній конференції маніфест «Ініціатива баварського діалогу заради миру в Європі», де запропонувала вести власні переговори з Москвою, заборонити постачання зброї Україні, скасувати навчання в Баварії українських військових і відмінити санкції проти Росії. Все це обґрунтовувалося історичними аргументами. Згадувався переліт до Москви на двомоторній «Сесні» у грудні 1987 року тодішнього прем’єр-міністра Баварії Франца Йозефа Штрауса, що поставило Баварію у привілейоване економічне становище. Навіть згадали 1812 рік, коли нібито баварська історія «боляче нас навчила тому, що нам довелося заплатити високу ціну за те, що ми дозволили втягнути себе в конфлікт з Росією колишній європейській імперській державі – наполеонівській Франції, а майже вся баварська армія була тоді розгромлена».
І це стосується не лише Баварії, а є характерним для партійної політики в цілому. Ще у 2016 році Інститут дослідження громадської думки Forsa на замовлення Die Zeit провів опитування, яке виявило наступні настрої: «Президент Росії Владімір Путін користується більшою довірою серед прихильників AfD і лівих, ніж канцлер Ангела Меркель (ХДС). Серед прихильників AfD майже третина (30%) більше довіряє Путіну, тоді як серед симпатиків «Лівої» партії ця частка навіть трохи вища (31%)… Загалом ентузіазм щодо Путіна на Сході значно більший, ніж на Заході. Серед респондентів у нових федеральних землях 23 відсотки віддали перевагу Путіну, а не Меркель. У старих федеральних землях це було десять відсотків».
Провідні німецькі медіа-ресурси (Spiegel, Süddeutsche Zeitung, Welt, ARD, CORRECTIV та інші) неодноразово писали про зв’язки AfD з Росією, аналізуючи програмні документи, промови її лідерів та їхні численні поїздки в Росію. Зокрема, за підрахунками Welt тільки в період з 2015 до 2020 року різні партійні лідери здійснили понад 100 поїздок в окупований Крим і окуповані сепаратистські райони «ДНР» і «ЛНР». Головною метою цих поїздок було зблизитися з путінським авторитарним режимом і, очевидно, отримати за це фінансову підтримку. Оскільки ще з 2015 року Росія щедрою рукою фінансувала ліві і праві протестні рухи в Німеччині.
Деякі із партійних функціонерів були спостерігачами на організованих Росією виборах і легітимували їх в якості західних спостерігачів. Зокрема, депутат від AfD Претцелл, спільно з тодішнім головою молодіжної AfD (пізніше визнаної правоекстремістською організацією) Фронмаєром, здійснили провокаційну поїздку в анексований Крим. До речі, останнього саме Росія підтримала на виборах у Бундестаг, заявивши, що «Це буде наша людина». Депутат від AfD Котре був спостерігачем на російських виборах 2018 року, а берлінський депутат від цієї ж партії Ліндеманн кілька разів відвідував окуповані райони Донбасу.
У 2020-2021 рр. Москву неодноразово відвідували лідери партії Хруппала і Вайдель з посланнями про необхідність скасувати санкції проти Росії. Після формальної партійної заборони поїздки до Москви окремих депутатів від AfD тривали і після 24 лютого 2022 року. Так, у вересні Росію відвідали регіональні депутати Тільшнайдер і Вальд (Саксонія-Ангальт), Блекс (Північний Райн-Вестфалія). На початку лютого 2023 року вже згадуваний Котре взяв участь у пропагандистському шоу на російському телебаченні, де критикував німецькі ЗМІ за розпалювання антиросійської пропаганди, отримавши схвалення Хруппали.
Головні посили, що транслювалися лідерами AfD щодо поточної російсько-української війни такі: головним винуватцем у розв’язання цієї війни є США, які вийдуть переможцями; «ця війна – не наша справа»; мир має бути встановлений за рахунок України; відновлення роботи Північного потоку; «ми хочемо багатополярного світового порядку» та інші в такому ж дусі.
Головний ідеолог AfD Хруппала є прихильником ідей «євразійства» і концепції «багатополярного світу». Тому не дивно, що влітку 2021 року він був бажаним гостем в Москві на запрошення тамошніх міністра закордонних справ Лаврова і міністра оборони Шойгу. Праве націоналістичне крило очолює Б. Ґьокке, партійний керівник в Тюрінгії і лідер місцевої парламентської групи. Колишній вчитель історії дотримується відвертих фашистських поглядів. Неонацизму не цурається і лідерка партії Вайдель, для якої 8 травня є днем поразки Німеччини у Другій світовій війні.
Нещодавно німецький політолог Єгер кваліфікував сучасну Росію «фашистською державою», скориставшись 14 ознаками фашизму Умберто Еко. Близькість AfD до Росії нині створює парадоксальну ситуацію, коли фашизм приходить в Німеччину зі Сходу, ховаючись під гаслами прямої демократії із обличчям «доброзичливого і милого сусіда». І це можна було б розглядати як іронію історії, якби не два очевидних факти – коріння AfD знаходиться в Західній Німеччині, звідки походять і її головні лідери, а також те, що найбільшою підтримкою ця партія користується у Східній Німеччині, там, де свого часу була успішною НСДПА.
«Німеччина рухається вправо»
Саме такою була назва статті у Süddeutsche Zeitung пізно увечері 8 жовтня 2023 року після оприлюднення перших результатів виборів у Баварії та Гессені. І вона відображала дійсний стан справ. Майже чверть громадян не довіряють уряду, провідним ЗМІ і вірять у конспірологічні теорії. Останні опитування громадської думки показали вражаючі цифри зростання популярності правих популістів, які об’єднуються в AfD. Так, згідно серпневого опитування, проведеного компанією Forsa, кількість її прихильників невпинно зростає по всій країні, досягнувши 21%, випереджаючи соціал-демократів, зелених і вільних демократів.
Політичні оглядачі, медіа-експерти, політологи, юристи й історики заговорили про піднесення правого популізму, націонал-пацифізму, націонал-радикалізму і правого екстремізму. Особливезанепокоєння викликали «нові федеральні землі» (колишня НДР), де в останні роки швидкими темпами фіксується ріст ксенофобії, неонацизму, авторитаризму і ostalgie, як німці називають ностальгію за минулими соціалістично/комуністичними часами.
У червні 2023 року були опубліковані дані опитування Else-Frenkel-Brunswik Institut у Ляйпцігу. Відповіді 3546 респондентів зі Східної Німеччини вразили німецьке суспільство. Понад 60% опитаних вважають, що їм краще жилося в НДР, 70% переконані, що «іноземці приїжджають сюди лише для того, щоб скористатися перевагами нашої соціальної держави», понад 8% вважають диктатуру найкращим способом правління, 7% мають антисемітські погляди: «Ці результати дають зрозуміти, що крайні праві партії з їхніми ідеологічними пропозиціями мають багато точок дотику з широкими верствами населення».
Після того як наприкінці червня поточного року на місцевих виборах в Тюрінгії адміністратором району Зоннеберґ став представник AfD, в публічному просторі заговорили про можливість правого перевороту зразка Ваймарської республіки, а праворадикальні тенденції пов’язали із давньою проблемою «східного комплексу» і «східного менталітету».
Спеціалісти із конституційного права з тривогою пояснюють як, навіть не порушуючи Основний закон, можна доволі швидко отримати праву більшість. Прикладом чому є Угорщина, де Віктору Орбану вдалося практично демонтувати демократичну систему в країні через зміни у виборчій системі, маніпуляції з партійними списками, кооптації нових виборців і виключенням критичних виборців, тиском на опозицію тощо. «Правопопулістські та правоекстремістські партії розглядають Угорщину як playbook, план для реорганізації системи зсередини, для захоплення держави законними засобами: суб’єктивне відчуття свободи переважної більшості майже не постраждало, тоді як в той же час демократична участь і права меншин підриваються».
На фоні зростання популярності AfD в східнонімецьких землях, в публічному просторі почали звучати думки про конституційну заборону цієї партії, тим паче, що Федеральне відомство з охорони конституції вже взяло під пильний нагляд її діяльність. Однак тривала історія зі забороною неонацистської партії NPD в умовах функціонування повноцінної демократії, зробила цю справу майже безнадійною. І могла лише збільшити привабливість AfD для протестних виборців. В історії ФРН партії заборонялись лише двічі в часи канцлера Конрада Аденауера – у 1952 році нацистська партія SRP і у 1956 році – Комуністична партія Німеччини.
Небезпека приходу «правих» зі Сходу іноді применшується заспокійливим – не всі, хто голосують за AfD, є прихильниками її ідеології. Саме так нині намагається оцінити ситуацію прем’єр-міністр Тюрінгїї Рамелов (Die Linke). Йому вторить і чинний прем’єр-міністр Саксонії-Ангальт Ґазелофф (ХДС), котрий тішиться тим, що в цій східнонімецькій землі найменша підтримка AfD, а більшість виборців впевнено підтримує центристів. На що відомий історик Ковальчук різко зауважує: «Той, хто голосує за нацистів, сам нацист!».
Популярний інтелектуал професор Прантль у своїй колонці в Süddeutsche Zeitung вторить відомому історику, переконуючи, що ті, хто голосують за AfD,надають повноваження партії, «яка зневажає людську гідність, яка використовує отруйні та огидні слова, в якій панує нацистське мислення та в якій применшуються нацистські злочини». Історик Вінклер відзначає зростання правих сил в Європі в цілому, роблячи застереження, що раніше такого не спостерігалося в Німеччині з причини особливої уваги суспільства до трагічної історії часів націонал-соціалізму: «Але немає жодних гарантій, що ці процеси навчання будуть достатніми для того, щоб назавжди озброїти нас проти правоекстремістських і націоналістичних спокус».
Зрештою, Німецький інститут прав людини (Deutsches Institut für Menschenrechte) випустив аналітичний огляд, де перевірив відповідність політичної програми та маніфестів AfD із статтями Основного закону і зробив висновок про необхідність конституційної заборони партії. «Національно-етнічна програма AfD характеризується расистськими та крайніми правими позиціями, які виступають проти гарантій, закріплених у статті 1(1) Основного закону, а отже, проти абсолютного ядра конституції як складової вільного демократичного основного порядку в розумінні статті 21 Основного закону… Їхні програмні документи розкривають політичну концепцію, спрямовану на ігнорування людської гідності… Заяви AfD виражають расистську національно-етнічну концепцію».
Однак, як це траплялося в минулому, виборці зробили протилежний вибір. Стратегія популістів передбачає компрометацію не лише політичних партій і державних інституцій, але й впливових ЗМІ, активне використання соціальних мереж і альтернативних медіа, які поширюють фейкову інформацію і конспірологічні теорії. В цій стратегії їхня власна маргіналізація створює образ «ображеного захисника інтересів народу», особливо якщо при цьому вони спекулюють справжніми соціально-економічними проблемами суспільства, наприклад, реальним зниженням життєвого рівня, зростаючим розривом між багатими та іншими соціальними верствами, економічною нерівністю між заходом і сходом Німеччини, проблемами міграції тощо. Вже згадуваний історик Вінклер бачить паралелі між Ваймарською республікою і сучасною Німеччиною, справедливо побоюючись за долю демократії. У 1930 році націонал-соціалісти з 18% голосів виборців стали другою політичною силою в Німеччині, а через два роки соціал-демократи програли націонал-соціалістам і комуністам, що, зрештою, завершилось встановленням націонал-соціалістичної диктатури. Чи вистачить німцям політичного розуму і укорінених у суспільній свідомості запобіжників проти диктатури, чим так гордились нещодавно німецькі інтелектуали, щоб не повторити минулі помилки?
