Від часів “батька історії” Геродота і до наших днів розуміння історії та її трактування неодноразово змінювалося. Одні ставлять знак рівності між нею та науками, хтось ототожнює історію з літературою, а треті вважають її різновидом міфу. Вказувати комусь до якого табору пристати – справа невдячна. Однак, залишати історичну інформацію поза увагою теж не варто. Твердження, що в минулому заховані ключі до розуміння сучасності й майбутнього – сумнівне, але історія таки дійсно сприяє глибшому розумінню актуальної дійсності й може допомогти відстежити певні тенденції та закономірності. Відтак робить нас більш готовими до нових викликів.
Російська агресія проти України та реакція на неї світової спільноти вчергове підтверджують, що належних висновків щодо минулих подій зроблено не було, або ж на них не зважають. Політики і суспільства окремих держав пішли найпростішим з можливих шляхів і вкотре вдалися до умиротворення агресора. Лише після заслуженої порції критики та ганьби, після звірств, які чинить російська армія в Україні, вони почали прозрівати і розуміти, що Росія визнає лиш аргумент сили, а вести з нею діалог можливо винятково з жорстких позицій. Врешті, будь-які позитивні зміни в самій Російській Федерації також можливі лише після втрати військово-політичним керівництвом російської держави ініціативи й гучного падіння туші лютого ведмедя.
Метод батога і… тільки батога
У 2014 році росіяни скористалися політичною нестабільністю в Україні, до якої неабияк доклалися самі, та злочинно вторглися на півострів Крим, підступно окупували частину Донецької і Луганської областей. Між іншим, робилося це також для внутрішнього вжитку – щоб перекрити існуючі в них проблеми з цінностями, економікою та самоідентифікацією, відволікти увагу суспільства від фінансових махінацій чинної владної верхівки. Середовище Володимира Путіна, намагаючись видаватися більш значимим і впливовим, ніж це є в дійсності, шукало тоді будь-якої зачіпки, щоб назвати її своєю маленькою перемогою. Так спробували потрактувати і злочин, вчинений росіянами проти українців: анексію Криму й принесення хаосу, смерті і розрухи на Донбас.
Адекватної реакції зі сторони світової спільноти на ці злочини Російської Федерації тоді не було. Відтак через декілька років, окрилені власним “успіхом”, слабкістю та байдужістю, цинічністю західних еліт, росіяни прийшли знову. Тому що так працюють імперії і за рахунок цього вони існують. На щастя для нас, тепер на геополітичній арені знайшлися гідні гравці, які підставили Україні плече у непростій ситуації. Є і такі, що продовжують вагатися, наскільки жорстко варто відповідати на дії Росії і чи варто взагалі. Так вони ускладнюють ситуацію для українців, які обороняють свою територіальну цілісність, незалежність та цінності демократичного світу. Однак, такими діями ці держави роблять ведмежу послугу і собі, адже їм ще довго доведеться жити в умовах невизначеності та подорожчання комфортного буття. Дії Росії демонструють: ця держава буде поводитися як терорист до моменту, коли їй дадуть по зубах. Вона нападає, коли чує слабинку і не сподівається на спротив.
Підрізати крила орлові
Від періоду Петра І й до часів «Владіміра ІІ» чи не найбільш радикальними метаморфозами в історії Російської імперії були трансформації, які відбувалися впродовж 60-70-х років ХІХ століття й у перше десятиліття ХХ століття. У ці хронологічні відтинки на територіях, керованих з Петербургу, а потім з Москви, найчастіше звучали такі незвичні для них слова, як реформи і зміни. Перша дата – це реформи часів Олександра ІІ, що для більшості українців, які тоді були під владою Романових, асоціюються з ліквідацією кріпацтва. Щоправда, суть змін сягала більш глибинних процесів і була пов’язана з модернізацією у багатьох сферах. Друга дата – це перші несміливі кроки Російської імперії в напрямку представницьких органів влади, інституту громадянства і загальнолюдських цінностей та норм. До прикладу, в імперії Габсбургів, до складу якої на той момент входила інша частина українських територій, такі зміни відбулися на 50 років раніше й не були настільки косметичними, як на теренах імперії Романових.
Можливо так тому, що в обох випадках у володіннях Романових каталізаторами описаних вище процесів ставали гучні військові поразки, яких Російській імперії завдавали напередодні. У середині ХІХ століття це була Кримська війна 1853 – 1856 років, де царські війська було розгромлено силами коаліції, до якої входили англійці, французи й турки. Початок ХХ століття – це блискавична поразка військ Російської імперії у війні з японцями. Так, реформи 60-х і 70-х років ХІХ століття, врешті, закінчилися вбивством імператора, а трансформації на початку ХХ століття захлинулися в хвилях самодержавного самодурства. Однак, ці епізоди є нетиповими для Росії. Вони – це винятки в історії “стабільного” занепаду Російської імперії і чи не єдині можливості для цього величезного шматка землі стати на рейки цивілізованого розвитку, базованого на загальнолюдських цінностях. Тепер детальніше про поразки.
Цусіма зовнішня і внутрішня
В історії Російської імперії та її модифікацій був різний досвід гучних і ганебних поразок та суспільної реакції на них. Скажімо, Радянському Союзу вдалося відносно тихо та спокійно “вийти” із абсолютно безглуздої війни в Афганістані. Водночас, для Російської імперії поразка у війні з Японією 1904 – 1905 років безболісною не була. Вона стала однією з передумов нестабільності, революційного руху і суспільних, політичних та економічних трансформацій. Так, масштаб тягучої війни в Афганістані, яка мінімально стосувалась населення і не мала значного суспільного резонансу, важко ставити в рівень з гучною та розгромною поразкою у війні з Японією. Другу відчували і усвідомлювали практично всі. Японці били опонента в морі і на суші, топили броненосці й довели армію та флот Російської імперії до безсилля. Скажімо, у вирішальній Цусімській битві (травень 1905 року) вони вщент розбили російську ескадру, чим відправили противника у глибокий нокаут.
Саме такої поразки потребує сучасна Росія. Й хочеться сподіватися, що для Збройних Сил України, за підтримки міжнародних партнерів, таке завдання є посильним. Врешті, все до цього і йде. Від перемоги у цій війні ми ще далеко, але й Росія є значно ближчою до поразки, ніж Україна. Успішна операція ЗСУ в Харківській області показала, що українська армія може не лише вдало оборонятися, але й перемагати російську. Звільнення Харківщини вдарило по і так не найкращому бойовому духу росіян, спричинило ще більшу дезорієнтацію в їхніх лавах. Тепер важливо втримати тактичну ініціативу й обережно, але впевнено створювати для ворога наступні неприємності. При цьому, відчутні як для ворожого війська, так і для суспільства та режиму, які за ним стоять. Ці поразки повинні бути такими ж болючими, як Цусіма, але стимулювати ще більші глибинні процеси в Росії, ніж це було сто років тому.
Очевидно, описаний сценарій можливий лише за умови відкриття ще одного фронту – внутрішньої «цусіми». Для цього важливо, щоб поразки Росії в Україні потрясла російське суспільство. Щоб з’явилися політики та інтелектуали, готові відкрито заявити про абсурдність і злочинність війни росіян проти України. Росіяни й інші народи Російської Федерації повинні усвідомити потребу й невідворотність змін, взяти на себе відповідальність за власне майбутнє і почати будувати здорове суспільство та дійсно незалежну державу/незалежні держави. Сучасній Російській Федерації та її народам потрібен не лише зовнішній, але й внутрішній поштовх. З «цусімою» ззовні їм допоможуть ЗСУ. Імовірно, що навіть порівняно швидко. Проте, «цусіма» внутрішня, як і наступна побудова відкритого суспільства та справедливої держави, базованої на загальнолюдських цінностях, це вже їхнє внутрішнє завдання.
