Повоєнні репарації Росії Україні не мають обмежуватися лише грошима чи поставками газу та нафти. Все одно Росія не зможе повністю компенсувати Україні її втрати. І з вірогідністю 99% не буде мати для цього ресурсів – на момент закінчення війни вона буде розорена, експорт зруйнований, промисловість і технології в занепаді, золотовалютні резерви витрачені на війну і «наостанок» розкрадені. «Заморожених» на Заході грошей теж не вистачить, до того ж вони можуть залишатися замороженими ще десятки років. Розраховувати, що російські репарації відновлять Україну – це ризик повторити шлях Франції після Першої світової війни. Німеччина не змогла платити і все закінчилося для обох сторін жорсткою кризою 1920-их років. Франція планувала своє повоєнне відновлення з врахуванням величезних репарацій і їх не отримала. Німеччина витратила на репарації залишки своїх ресурсів і її економіка теж не витримала. Десятками років сплачувати весь доданий національний дохід іншій державі насправді не може жодна країна. Реально кошти можуть виплачуватися лише в обсязі, який не знищує економічні перспективи один одного і не руйнує взаємну торгівлю. А в нашому випадку ці виплати будуть явно меншими, ніж українські втрати.
Проте це не означає, що Україна не повинна вимагати повного відшкодування втрат. Вирішити питання з репараціями може допомогти вимога до Росії повернути в рахунок компенсацій Україні і її союзникам всі захоплені в них і вивезені з їх території як мінімум за останні 500 років музейні цінності, археологічні знахідки, документи, книги та військові трофеї, які знаходяться зараз в Росії. Україна – частина Європи, і на її боці відбивають агресію та воюють добровольці, зброя та спеціалісти з багатьох країн ЄС і не тільки. Союзники України теж несуть втрати, і це вони своїми грошима підтримують Україну й швидше за все будуть допомагати їй відновлюватися після війни. Вони учасники оборонної війни і так, як і Україна, матимуть право на воєнні репарації від Росії. Тому однією з умов завершення війни має стати не лише повернення Україні історичних гармат та архіву Мазепи, золота з курганів України і вкрадених мозаїк з Михайлівського собору в Києві, але так само і повернення Німеччині вкраденого в 1945 році троянського золота Шлімана, а решті союзників України – всіх інших захоплених воєнних та невоєнних трофеїв і культурних цінностей – творів мистецтва, архівів, книг, гармат, прапорів, окрім документів та зброї німецьких нацистів 1940-их років.
Українські Крим, Херсонщина та Запоріжжя мають повернути з Ермітажу в Петербурзі та Історичного музею в Москві і розмістити в своїх музеях вивезене золото скіфів, греків і сарматів. Книги василіянських монастирів, в тому числі унікальні публікації руського (українського) “національного відродження” 1848 року, повинні повернутися до Львова з московської історичної бібліотеки. Михайлівський собор в Києві повинен отримати назад вкрадені мозаїки, які тепер зберігаються в московській Третьяковській галереї. Гармати і архів гетьмана Мазепи мали б переїхати до Батурина. Захоплені українські бойові знамена повинні бути повернуті українській армії незалежно від термінів давності їхнього захоплення.
Так само, як національні цінності України, повинні відбути додому середньовічні французькі архіви та манускрипти, які російські дипломати в умовах революційних безладів «підібрали», «купили», «взяли» і вивезли з Парижа в кінці XVIII століття. В тому числі на батьківщину в Париж з Петербурга повинен повернутися архів тої самої Бастилії, з якої в 1789 році почалася Велика французька революція. Трофейні гармати і знамена з московського Кремля і Артилерійського музею в Петербурзі мають бути передані Швеції, Естонії, Латвії, Фінляндії, Туреччині, Німеччині і Франції. Викрадений у 1945 році архів європейських масонів потрібно передати з Москви до Відня. У Варшаву – частину захопленого у 1939 і 1945 роках архіву уряду та армії Польщі. З того ж Російського державного воєнного архіву треба вилучити захоплені, а точніше вкрадені, у 1945 році документи середньовічного Ганзейського союзу міст. Потрібно забрати з російських музеїв і повернути на батьківщину вкрадені в Німеччині та Польщі у 1940-их роках картини. І головне – в Берлін слід повернути «Золото Шлімана», яке цей німецький дослідник Трої знайшов і передав у дар німецькому народові. «Золото Шлімана» – один з головних історичних скарбів і національних символів Німеччини. Радянська влада майже 50 років приховувала сам факт того, що «Золото Шлімана» в неї, оскільки цей факт за будь-яким законодавством підпадає під визначення «крадіжка національних і культурних цінностей особливо важливого значення». В путінській Росії скарб Шлімана виставили в постійну експозицію Музею образотворчого мистецтва імені Александра Пушкіна в Москві.
Особливо ефективним буде, якщо реституція Росією Україні і Європі військових трофеїв та культурних цінностей буде включена в рахунок воєнних репарацій. І стане частиною загальноєвропейської практики засудження і покарання за військову агресію та приведе до невизнання законності користування награбованим. Хоча в минулому право реституції могло й не розповсюджуватися на переможених агресорів, бажано і навіть необхідно, щоб це право стосовно культурних цінностей та воєнних трофеїв поширилося і на повоєнну Росію. Тим більше, що подібний прецедент вже існує – СРСР був змушений повернути захоплену в 1945 році «Сікстинську Мадонну» Рафаеля у Дрезден. Оскільки ніяка перемога над нацизмом не виправдовує захоплення культурного надбання іншої країни. Саме тому, щоб не довелося віддавати законним власникам, СРСР приховував, що «Золото Шлімана» знаходиться у нього. В СРСР офіційно заявляли, що доля скарбу невідома. Україна ж в 2001 році повернула Німеччині частину архіву великого композитора Йоганна Себастьяна Баха, який після Другої світової війни опинився на її території.
В обмін на повернення чужого, Росія могла б отримати своє. З Швеції – трофеї Московського царства, захоплені шведською армією в XVI-XVII століттях. Наприклад, обладунок Івана Грозного зі Стокгольма. З європейських музеїв – трофейні знамена російських полків, які розташовувалися на території сучасної Росії. А вони в сучасних європейських музеях є. Навіть Україна могла б повернути трофейні російські прапори і документи, захоплені у війні з початку 2014 року.
Більш складне питання – це можливе повернення проданих радянським режимом за кордон культурних цінностей. СРСР продавав за кордон не лише російське національне надбання, але й українське, узбецьке, азербайджанське і так далі. Комуністи продавали все – від стародавніх ікон та картин імпресіоністів до нагородних полкових срібних труб, які зберігаються в одному з музеїв Брюсселю, та імператорських коштовностей. Іноземні покупці отримали їх цілком законно, тому в цьому питанні можна говорити хіба що про добровільний викуп. Юридично оформити це у вигляді офіційних угод можна буде лише тоді, якщо Росія та інші країни на території колишнього СРСР офіційно визнають СРСР злочинним утворенням і тим самим поставлять питання законності націоналізації та продажу їхнього національного надбання закордон.
Мета оборонної війни України та її союзників проти Росії – не тільки захистити Україну та її територію, але й відбити бажання розпочинати будь які агресивні війни в майбутньому, яке могло б з'явитися у нових диктаторів. Воєнні репарації та реституції награбованого це не тільки і не стільки спосіб компенсувати втрати та покарати, як в першу чергу продемонструвати неможливість та незаконність користування награбованим. Закріплення цього принципу через контрибуцію та реституцію того варте. І це, насправді, набагато важливіше, ніж просто отримати гроші.
