Оригінальна публікація https://zaxid.net/rosiyska_kultura_vs_politichna_spilnota_n1538653
Автор - Назар Кісь
Оскільки перемога ще не настала, а українців періодично і, головне, ефективно переводять з реального фронту на фронт боротьби за далеке майбутнє, треба уточнити деякі деталі. Росіяни будуть наступати на старий український мозоль – мову. Бо це працює. А також спробують відділити «путінський режим» від «простих росіян». Тому що це важливо для них і, знову ж таки, розділятиме українців.
Тож насамперед варто зафіксувати очевидні речі: всякі непорозуміння в Україні – це погано, всякі непорозуміння в Росії, доки вона існує, – це добре. Тому жіночка з плакатом в російському телевізорі – добре, навіть якщо це постановка.
Тепер про важливе. Те, що ми спостерігаємо зараз на тлі війни, є новим витком у розвитку нашої національної спільноти, черговим етапом її трансформації. Простіше кажучи, так, як було, уже не буде. Українська нація змінюється просто на наших очах, змінюється в боротьбі з тоталітарною, націоналістичною Росією.
Війна продемонструвала, що питання етнічного походження дійсно не головне. Більше того, етнічне походження та історія якраз і стали поясненням для російського вторгнення – коли неуки уявили себе знавцями історії й захотіли «виправити історичну несправедливість». Тому історичний угар – це погано. У Росії живуть мільйони українців, а за три тижні бойових дій там не сталося жодного не те що теракту, навіть кволого організованого протесту. Російські військові, зокрема офіцери, часто мають українські прізвища і навіть батьків в Україні. Натомість у лавах ЗСУ воюють етнічні росіяни та російськомовні. Значить війна не ділить за етнічною належністю, і навіть за культурною. Важливішими є питання етичних стандартів та суспільних норм, таких як свобода, право, порядність.
Ця війна наочно демонструє, що поняття нації як щоденного плебісциту – це дуже і дуже вдале формулювання. І якщо ми подивимося на українську націю власне як на щоденний плебісцит, то вона монолітна як ніколи. А російська тріщить по швах. То нехай так і буде. Не потрібно заважати їм гуртуватися під гаслом «мнє нє стидно». Так само не потрібно засуджувати тих, хто тікає з Москви і Петербурга, хто сумує за інстаграмом, хто меле якісь несусвітні речі про «братовбивство». Нам, українцям, буде краще, щоб таких «нєсогласних» ставало дедалі більше, а не заганяти їх назад у їхній мілітаризований барак. Це не питання «правильно чи неправильно», це питання нашої тактики на час активної фази війни. А коли Російська Федерація посиплеться або зміниться режим, тоді вже настане час пояснити росіянам, що ніякої «колиски трьох братніх народів» не існує і що російська культура не є інтеграційним чинником на пострадянському просторі.
Те саме стосується російських лібералів. Якщо вони готові докластися до того, щоб у Росії відбулася демілітаризація та денацифікація, тоді варто їх підтримати. Якщо ж вони планують, як і до цього, сидіти в українському телевізорі і вчити наївних аборигенів-малоросів будувати «правильну» Україну – тоді можуть плекати свої ілюзії, знову ж таки – до закінчення активної фази війни. Після війни ніхто їх тут слухатиме, бо це так само безглуздо, як запрошувати вкладника фінансової піраміди коментувати новини економіки.
Аналогічна ситуація і в самій Україні. Ми мусимо розуміти, що тінь російської культури (навіть з огляду на наявність мільйонів громадян, у яких цей якір спрацьовує в тому чи іншому вигляді) ще буде нависати. Із цим треба буде щось робити. Але після війни. Зараз же в нас не вщухають дискусії, і ймовірно, що за активної участі російських агентів впливу. На одному полюсі – ті, хто «заливає» ніби Росія це не лише Путін, а й Пушкін. На іншому – що саме імперська культура породила чудовисько. Зрештою, не складно дійти висновку, що в комплекті з літературою, балетом та іншим «православієм» ідуть танки. По-іншому чомусь не виходить. У цьому переконалися навіть ті росіяни, які зараз виступають проти Путіна, але колись волею чи мимоволі сприяли його закріпленню у владі. Отже, поки в них є ресурси, централізована держава і відчуття величі (справжньої, уявної, вкраденої – неважливо), доти існуватиме й загроза. Росія перестане загрожувати світу лише тоді, коли в неї фізично не буде такої можливості. Або коли не буде Росії в теперішньому вигляді. Третього не дано.
Зрештою, не варто переоцінювати силу російської культури. Виявляється, її хвалена потуга чогось вартує хіба в умовах тотальної диктатури. А в Україні, в яку путіністи вливали мільярди на пропаганду, усе це пішло, як вода в пісок. Новітня історія українських Півдня і Сходу, які стали на захист України, є цьому підтвердженням.
На цьому, в принципі, можна ставити наші «срачі» на паузу. Бо питання російської культури розглядатиметься залежно від того, якою буде Росія. Чи не буде. Отже, нема сенсу зараз вимагати від росіян чи російськомовних, тим більше, якщо вони воюють проти армії Росії, демонстративно рвати якісь «пуповини» з «рускім міром» і показувати свою лояльність до України. Це недоречно. І створює непотрібні точки напруги всередині суспільства, коли ворог ще наступає.
Питання відмови від російського – це вже не питання. Мало хто заперечуватиме, що процес пішов і його не зупинити. Тому думати треба буде про те, як інтегруватися всередині суспільства ще сильніше, стабільніше, щоб навіть, коли безпосередня загроза відійде, ніякі зовнішні чинники не мали можливості нас дестабілізувати.
А Україна точно буде іншою. Це стосується і всіх тих, кого зневажливо називали «ватою», але хто кров’ю довів своє право на голос в українському політичному проєкті. Який, без сумніву, буде якщо не тотально україномовним, то точно україноцентричним. Де українськості нічого не загрожуватиме і де українськість не буде питанням взагалі. Бо це про безпеку і виживання, у цьому вже ні в кого немає жодного сумніву.
